Пульс безконечності

Прийшовши нарешті додому, я, не роздягаючись, упав на ліжко. Калейдоскоп болісно-яскравих вражень закрутився переді мною й розсипався, як гроно фейєрверка. Я заснув.

Ганна стояла біля ліжка й з огидою дивилася на мене. Я завжди вважав, що моя дружина-красуня. Зараз я бачив перед собою випещену жінку, котрої вже торкнулася невмолима старість, з обличчям жадібним і солодкуватим водночас, вкритим товстим шаром косметики, на якому застигло здивування.

— Ти що, п’яний? З ногами на ліжку!

Спальня завжди була її святилищем. Я розгледівся. Згідно з моїм новим розумінням це було втілення дорогої низькопробності. Я вибачився й підвівся. Пройшов у ванну, зазирнув у дзеркало, сподіваючись на дальші переоцінки, однак усе виявилось не таким уже й поганим: на мене дивився чоловік середніх років, позбавлений індивідуальності, — такі обличчя забуваються вмить. А я й не підозрював, що у мене вигляд типового: формаліста. Вважав себе оригіналом, неповторною особистістю.

Ну й клопоту завдав мені цей окуліст, думав я, заходячи в кімнату. Раніше я знав, що живу в найкращому районі міста, що умови у мене чудові. А зараз навіть вид з вікна на задвірки буквально образив мене.

Погляд зупинився на папці з репродукціями імпресіоністів, що їх останнім часом колекціонувала дружива. Я завжди кпив з неї — імпресіоністів та й усіх інших художників мав за ніщо. Я розкрив папку — і забув про все на світі. Дружина ледве відірвала мене від цього заняття — настав час вечеряти.

Ми їли й дивились телевізор. Почалась моя улюблена розважальна програма. Уже з перших кадрів зрозумів, що це дешева фальшивка, вимучена від початку до кінця, із заяложеними дотепами й нудотними пісеньками. Засмучений, я взяв свою тарілку й подався на кухню (Ганна не дозволила мені вимкнути телевізор) і там уже доїв вечерю, не підводячи погляд від тарілки, аби не побачити щось іще.

Тепер, коли минув місяць після мого візиту до окуліста, я не знаходжу сові місця, розгублений украй. То мені здається, що він відкрив переді мнаю повий світ, повен захоплюючих, вражаючих ракурсів і форм, дав можливість побачити суть, речей. Водночас мені жаль за моїм безтурботним ісауванням, коли я бачив лише оболонку явищ, коли мене не вражало ні прекрасне, ні потворне, коли довкола мене був світ простих понять і уявлень. Лікар мав рацію: дивитись і бачити — абсолютно різні речі.

Скажу відверто, я вже був на тій вулиці, де приймає окуліст, але там йшов ремонт, амбулаторія переїхала, а куди — ніхто до пуття так і не сказав.

Сусіди

Кальфонову раптом спало на думку почитати збірку віршів Еміля Кватроченка. Можливо, тому, що треба ж час від часу контролювати, що читає донька. А може, спрацював майже втрачений рефлекс {юність йото припала на поетичний бум кінця 50-х років). Минув час, він втратив масу ілюзій, одружився, мав квартиру і машину і на поезію тепер дивився, як на римовані дурниці. Поети в йото суспільній ієрархії займали досить-таки низький щабель — десь між шаблековтачами й шарлатанами — торговцями мумійо.

Кальфонов став читати першого вірша. І дивна річ, несміливі рядки початківця захоиили його, а коли дочитував останню строфу, глухе ридання вирвалося у нього з грудей, Кальфонов злякано затулив рота долонею і озирнувся: чи не помітив хтось із домашніх? Хвалити бога, дочка дивилася телевізор у сусідній кімнаті, а дружина торохтіла посудом на кухні. Кальфонов полегшено зітхнув.

— Це ж треба, молодий, зелений поет, а як за душу хапає! — мовив сам до себе.

Він перегорнув сторінку. На очі йому знову набігли сльози, хоча, здавалося, у вірші нічого особливого не було — поет традиційно оспівував рідну природу. Та Кальфонова пройняло так, що він, боячись заридати уголос, кинувся у ванну, увімкнув воду і дав волю сльозам.

Цей його захоплений стан минув дуже швидко, і Кальфонов подивувався власній вразливості. Спробував відтворити вірш по пам’яті: порожні слова, заяложені штампи легко збиралися у квітасте, як сарафанчик, рукоділля. Йому стало соромно за себе і за розхитані нерви, і він поплентав у спальню.

Сусід Кальфонова по під’їзду, капітан у відставці Селезньов, був вродженим ідеалістом. Навіть двадцять п’ять років служби в армії не змінили його. Колись, аде на дійсній службі, Селезньов займався радіоперехопленням, а у вільний час намагався вловити сигнали розумних істот із Всесвіту. Розумних істот на землі йому, очевидно, бракувало. Він навіть послав депешу в околиці Лебедя, у якій квапив його жителів з контактом. Селезньов не став зашифровувати текст у складні математичні форми, бо вірив, що ці розумні істоти і так усе збагнуть, отож пустив його через звичайнісіньку армійську тропосферну лінійку. Ця депеша довго, мабуть, мандруватиме у космічному просторі, поки, можливо, натрапить на розумних істот.

Таким от диваком був капітан Селезньов. Виконавши свою космічну місію і вийшовши у відставку (майже водночас), він раптом збагнув, що життя людей, котрі оточували його тепер, небагате на події та емоції, одноманітне, розписане до години, одне слово, збіднює, засушує пот чуття. Колись ідеаліст Селезньов думав, що так ведеться лише’військовим, а всі інші живуть куди веселіше й цікавіше. Він мріяв, як нарешті прекрасно заживе в цьому захоплюючому світі без субординацій, козирянь і постійної бойової готовності.

На відміну від інших ідеалістів, котрі обмежуються констатацією прикрого факту і побудовою абстрактних моделей, Селезньов був ідеалістом діяння. Він вважав, що якимось чином повинен виправити таке становище. Так зародилась у нього ідея підсилювача емоцій, генератора переживань, словом, ефективного стимулятора духовного життя.

І Селезньов почав міркувати над приладом. Як і багато хто з ідеалістів, він безмежно вірив в науку і був переконаний, що всі людські біди — від недостатнього впровадження досягнень науки в життя. Додамо до цього його діяльну, навіть фанатичну натуру, а ще — фундаментальне знання радіотехніки, електроніки й обізнаність з науково-популярною літературою з психології. Зовнішність у Селезньова теж була незвичайна: костисте обличчя, вкрите сіткою дрібних капілярів, витрішкуваті зелені очі, залишки сивини на круглій голові, кволий, нервовий; офіцерський мундир сидів на ньому, як на козлах для пиляння дров, — і стане зрозуміло, що перед вами людина, яка вперто йде до мети. Тож не дивно, що він так і лишився неодруженим.

Одержимий ідеєю, Селезньов не звертав ніякісінької уваги на власну невлаштованість. Його однокімнатна квартира в панельному будинку була незатишною, як контора. Скрізь, куди не кинеш оком, — блоки акумулятора. Голу стіну він прикрасив зведеною схемою, яку власноручно намалював триколірним плакаром.

Будучи справжнім месією, відставний капітан, звичайно, і не здогадувався про це. Він діяв так, як підказувала йому його натура, був переконаний, що такий стимулятор зробити можна й необхідно — от і край. Центральна бібліотека — квартира-майстерня, їдальня навпроти, зрідка кіно — так жив капітан Селезньов. Насправді ж про життя він знав дуже мало і все ж хотів покращити його.

А от Кальфонов знав про життя усе. Він був значно молодшим від свого сусіда, але коли життя Селезньова скидалося на спокійний плин води в каналі, то життя Кальфонова нагадувало водоспади, розливи, льодостави і (дуже рідко) пересихання. На цій многотрудній життєвій дорозі Кальфонов твердо засвоїв, що таке благо, а що для нього зло, і умудрявся, спритно оминаючи зло, накопичувати блага. Не будемо уточнювати, чим займався Кальфонов, скажемо лише, що на той час, про який іде мова, він досяг найкращої форми. Ось тому його так засмутила власна вразливість.

Слід сказати, що Селезньов намагався не винаходити велосипед, він працював у руслі гіпотетично розвинутої версії, за якою різні центри мозку можна збуджувати дистанційно електромагнітним полем дуже спеціалізованих параметрів. Ясна річ, капітан, як і всякий альтруїст, випробовував дію свого підсилювача на собі. У цьому полягав методологічний прорахунок його починання. Селезньов вважав, що його власний психічний лад мало чим відрізняється від психіки будь-якої людини, як, скажімо, польова радіостанція Р-104 від станції Р-105. І коли його стимулятор почав створювати слабке поле на зразок “патетик” — так назвав капітан стан високої духовності, — він страшенно зрадів і справедливо відзначив, що дальша ефективність приладу залежить лише від збільшення або зменшення його потужності й точності настройки.