Пульс безконечності

“Ні, старий, цього вже ніхто не зробить. Та й батарей для існування мого мозку більше немає. Щоб їх виготовити, потрібен час, а в мені зараз остання. Через двадцять вісім годин всьому кінець… Все було по-бандитському продумано до найменшої дрібнички, педантично і безпомилково. Тож, поки не пізно, треба діяти. Джек, виводь мене звідси і давай машину. З нею нічого не станеться, ти забереш її завтра в Шарк-Беї.”

Джека Мантаро починає лихоманити від крайнього збудження, люті й безсилля щось вдіяти.

— Чорт! Невже, невже все так безнадійно?!

“Джек, прошу тебе, не гайся й хвилини. Не впадай у відчай і не суши даремно голову. Вважай, що я тоді загинув і ніяких слідів у житті після мене не залишилося. Згодом спробуй розповісти мою історію людям… А зараз, поки ще мій мозок мислить, я мушу побувати на віллі в Соммера… І ще, перед тим, як ти мене відключиш, я дуже тебе прошу, нічого не розказуй Лінді, Нехай вона й далі думає, що мене вбили тоді на алеї…

На очі Джека Мантаро напливають сльози, він хапає Хела за механічні руки:

— Хел!..

“Старий, мені вже нічим не допоможеш. Відключай, і ходімо. Прощай, дорогий друже!..”

Наче вві сні Джек Мантаро підступається до дисплея. його погляд прикований до Хела Рівса, давнього приятеля Хела, втиснутого в металевого робота і… приреченого. Тремтячі пальці висмикують шнур…

Веселі сріблясті зайчики від ранкового сонця витанцьовують на лазуровому плесі. Океан дихає спокоєм і величчю. Білі чайки, то стрімко здіймаючись в небо, то з вишини падаючи до самої води, ведуть свій вічний обліт водної рівнини, вихоплюючи з її надр поживу. Ранковий вітерець грайливо пустує в розкидистих кронах пальм, що гордовито здіймаються над берегом ще не прогрітих сонцем дюн.

Асфальтовою доріжкою від розкішної вілли, яка на підвищенні пишно визирає із заростів низькорослих дерев, до старої товстої пальми з прилаштованим під нею столиком квапиться вусатий мексіканець, лакей Хосе. В руках у нього таця, а на ній — дві з сірим полиском крижаної вологи пляшки пива “Ніккербоккер” і склянки. Від його білосніжної лакейської куртки ріже в. очах. Хосе граціозно підкочується до столика, і принесене на таці вмить перекочовує на смугасту червоно-блакитну скатертину. Склянки скипають шапками біло-кипучої піни. В послужливому напівпоклоні лакей завмирає, віддано позираючи на двох чоловіків, що блаженствують у плетених кріслах під пальмою.

— Ти вільний, Хосе, — недбало кидає один з них.

— Слухаю, сеньйор Соммер. Крутнувшись, лакей зникає.

Той, кого названо сеньйором Соммером, жадібно надпиває зі склянки пиво.

— Чудо-ово!

Другий чоловік сидить з приплющеними повіками, трохи задерши підборіддя. Лагідне сонце ніжно торкається щік. Піна в його незайманій склянці починає осідати.

— Пий, Карле, — звертається до нього Соммер, — такий прекрасний ранок, навкруги благодать, а ти киснеш. Ти ще не знаєш усього, зараз я спробую тобі підняти настрій.

Соммер допиває пиво.

— Вчора пізно увечері викликали мене в НАСА. Як ти гадаєш, навіщо? — Він робить паузу. — Не здогадуєшся? Вручити президентську премію за успішне здійснення програми “Юпітер”. Півтора мільйона. Як обіцяно, п’ятсот тисяч твої.

Соммер переможно витягується.

— Невже вас це не радує, містер Стайнер? — з робленою офіційністю нахиляється він до співбесідника.

Стайнер розплющує очі. Його густі брови низько нависають над ними, майже затуляючи зіниці. Обличчя його стало похмурим.

— Недобре у мене на душі, Берт. Під Соммером скрипить крісло.

— Усе через того хлопця, так?

— Так, Хел не виходить з голови. Боюся, заїдатиме совість…

Соммер важкувато зводиться з крісла і, зайшовши за спину Стайнера, міцно стискає його плечі своїми чіпкими руками.

— Карл, ми люди науки, великої науки, а у великих справах, не мені про це говорити тобі, завжди бувають жертви.

— Досі я віддавав перевагу чистій науці, гуманній…

— Ось як ти заговорив, дружочку. — Соммер зняв руки з плечей Стайнера, погляд його став недобрим, а потім він закрокував по піску, лишаючи за собою глибокі виямки від ніг.

— Ти знаменитий медик, правда, Карл? — заговорив Соммер, повернувшись і знову вмощуючись у кріслі.

Стайнер холодно знизує плечима.

— Сподіваюся, ти не забув і того, завдяки чому отав знаменитістю?

В очах Стайнера з’явилася тривога.

— Ти ніколи не забудеш про це, дружочку. Всі твої розробки основані на записах, які ти відкопав у паперах і щоденниках свого діда.

— То й що з того? Багато хто продовжує справу своїх предків.

— “Справу предків”! — Соммер важко опускає, руки на стіл. — Яку справу?! Навіщо ти вдаєш із себе ягнятко, Стайнер? Наші з тобою діди й батьки жили в Німеччині в часи “третього рейху”, і тобі дуже добре відомо, чим вони займалися по всій Європі…

— Замовкни, Берт!

— Чого там замовкни? Та ти повинен пишатися своїм дідом! Адже тобі навіть не снилися ті досліди, які проробляв старий Фрідріх Штайнер у концтаборах. Він — справжній медик-пошуковець, був, правда, а ти — розмазня.

Стайнер робить різкий рух і збиває склянку з пивом. На скатертині розпливається велика довга пляма.

— Не чіпай мою родину, Норберт, і дай мені спокій! Я не бажаю повертатись до минулого. І взагалі… я покидаю все це.

— Гаразд, Карле, заспокойся й охолонь. Трохи погарячкували, і годі. Чи нам з тобою сваритися? Бери свої грошенята і насолоджуйся радощами життя. — Соммер посміхається і примирливо попліскує Стайнера по плечу. — Не бери всього так близько до серця і не забувай, що ми — німці, а німці — нація міцна. Впадати в сентименталізм у нашому становищі — отже, скніти посередністю. А ми народжені, щоб досягти свого будь-якими способами і засобами. Соммер допиває пляшку.

— Гей, Хосе! — кричить він у бік вілли. — Неси ще!

— Зараз, зараз, сеньйоре! — відлунює звідкись голос лакея.

— Давай скупаємося, Карле, треба збадьоритися. Сонце вже височенько, вода в бухті прогрілась, — по-дружньому штовхає Соммер Стайнера.

— Та чомусь не хочеться. Мабуть, іди сам.

— Твоя воля. А я сполоснуся.

Соммер стягує шорти, шпурляє їх на кущ. Вузькуваті плавки сповзають під навислий мохнатий живіт.

— Та не попадися на обід акулам, — байдуже застерігає Стайнер.

— Ха-ха! Я тут кожен дюйм знаю, — сміється Соммер і, розмахуючи руками, бреде до води.

Стайнер наливає собі склянку щойно поданого мексіканцем холодного пива.

— Ух, блаженство! — викрикує Соммер з води, розбризкуючи хвилі.

Розмашисто загрібаючи руками, він пливе у відкритий океан, насолоджуючись легкою прохолодою, що захоплює в свої обійми все тіло. Відмахавши енергійно футів вісімдесят, Соммер перекидається на спину. Яскраве сонце засліплює очі. Соммер мружиться і вдоволено фиркає. Пиво і сонце починають наганяти на нього дрімоту. Він перекидається у воді через голову і поволі пливе до берега. В бухті Шарк-Бей він справді орієнтується як вдома. Ось тут напевно можна вже стати на дно, і глибина буде по груди. Соммер опускається вертикально у воді і черкає ногою твердий пісок. Самовдоволена усмішка розтягує йому рот.

— Карл! Не втрачай щасливих… — кричить Соммер і раптом відчуває сильний ривок за ліву ногу.

Поринаючи з головою і захлинаючись, бачить, як схоплюється з-за столика Стайнер. Руки Соммера в паніці злітають вгору, безпорадно загрібаючи повітря, він хоче закричати, але вода ще сильніше душить його. Щось хапає за другу ногу, він смикає нею, намагаючись вирватися, але тільки вдаряється об щось тверде. Далі Соммер відчуває, що хтось, наче в лещатах, затискає його обидві ноги і тягне на глибину. Жах і відчай вриваються в серце. В легені вже набралося трохи води. Конвульсивно звиваючись, Соммер з останніх сил намагається вирватись, виряченими очима шукаючи причину свого крахового стану. Він пронизує божевільним поглядом прозору масу, освітлену промінням сонця, і з горла вивергається страшний, здавлений крик-булькання: Соммер бачить перед собою Хела Рівса, який, переборюючи опір води, тягне його в глиб океану. Фотоелементи Хела-робота напружено блимають, а руки, ці металеві клешні, стискають намертво.