Пульс безконечності

…Коли Соммер вже не виявляв ніяких ознак життя, Хел Рівс зупинився і розтиснув пальці. Безвольне тіло, похитуючись, почало осідати на дно. Довкола, над головою, скрізь — мовчазний океан, безшумно підпливають рибки. Та раптом Хел Рівс фіксує, що від берега по воді рухається якийсь предмет. Човен. Раз за разом з’являються з обох боків темні кола від ударів весел. Трохи наблизившись, човен зупиняється, вода біля нього очистилася, і, наче крізь райдужну призму, Хел Рівс бачить, як над бортом човна схилилася людська голова. В сонячному освітленні навіть по обрисах він упізнав цю голову, що не раз схилялась над ним ще там, у лабораторії. “Другий!” — і застигле металеве тіло різко спружинює, сильний поштовх несе його в напрямку човна. Ще й ще дужі помахи рук і ніг — і легкий човник з тріском перекидається догори дном, Стайнер, щось викрикнувши, летить сторч головою у воду. Він був настільки переляканий, що, пірнувши в океанську глибінь, враз захлинувся. Метушливі рухи ніг і рук не тягли його тіло на поверхню, а крутили в різні боки; Стайнер, здається, намагався кричати, але тільки очі вилазили з орбіт. Та, ніби від раптового внутрішнього удару, його тіло стрепенулося і повисло у воді, коли погляд натрапив на постать робота. “Цього страх розірвав”, — промайнула думка у Хела Рівса. Раптом неподалік, з боку відкритого океану, з’являється тінь, за нею друга. Акули. Інстинктивно Хел Рівс подається назад, але іронічна думка просвітлює мозок — метал не пожива для акул. Вдалині, де залишився труп Соммера, бурунами скипала вода, шаленів клубок хижих риб. Удар, і тіло Стайнера, перекидаючись, летить убік, поблиск черева великої акули — останнє, що фіксує довкола себе Хел Рівс. Він повертається і йде в глиб океану. Важкі ступні його збивають хмарки намулу, чіпляються за водорості. Звідти, з безодні, наповзає морок. У мозку Хела Рівса гупає невидимий молот. Батареї… Він піднімає вгору свої фотоелементи. Десь там небо, земна твердь, життя… Тут — океанська безодня, безвихідь. Атрибути маленької Землі і нескінченність Всесвіту. Секунди часу і вічність. Рука Хела Рівса механічно піднімається до грудей, вириває кришку на лючку, і сталеві пальці впираються в круглий предмет. До світла фотоелементів-очей підпливає маленька, незвичайної краси рибинка. Хел Рівс вириває з грудей батарею, і рибка, злякавшись різкого руху незрозумілої істоти, стрілою зникає у зеленувато-темній воді…

Квітка лотоса

Крізь вузькі прорізи кам’яних очей Будда холодно дивився на Гомбо. Скількох довелось йому бачити за сотні років свого владарювання тут, у захованому від світу дацані, старовинному монастирі, куди не ступала і ніколи не ступить нога непосвяченого. Ліку їм немає. В усі віки тисячі лам і їхніх учнів, хувараків, присвячували своє життя тому, щоб проникнути у вищу таїну, але так і не змогли піднятися до її вершин, де володарює він, Будда.

Тепер ще один утаємничений — Гомбо, хуварак грізного Цзамбо-лами, якого бояться всі в дацані. Коли Цзамбо-лама дізнається про таємні наміри молодого хуварака — лихо тому. Та Гомбо завзятий і безстрашний. Відчуваючи свою бентежність перед учителем, він усе ж сміливо вривався у світ перевтілень, сягаючи своїми проникливими думами, своїми дхармами, духу Будди.

У кам’яних очах Всевишнього потонула таїна. Чи спроможна людина осягнути її?

“Ом мані падме хум, ом мані падме хум…” — шепочуть губи Гомбо слова основної мантри. Будда незворушний і мовчазний. Сутінки й тиша заповнюють келію своєю безформною і невловимою плоттю. “О великий будда Шак’ямуні! Відкрий переді мною свої очі, в яких вічно розквітає лотос всепізнання! Ом мані падме хум…”

Кволий вогник свічки здригнувся і відхилився. Кам’яний Будда важкою тінню захитався по розписаних різцем і часом стінах. Гомбо завмирає у цілковитому відчуженні від усього, що оточує його. Лише губи й далі ледь помітно ворушаться, промовляючи заклинання, а численні дхарми свідомості вже починають набирати в голосі свого шаленого, запаморочливого розгону. Вони крутяться щодалі швидше і швидше, намагаючись здолати бар’єр і вирватися з пут плоті.

Крізь заплющені повіки Гомбо бачить Будду. Будда затуляється від нього червоними, зеленими, жовтими кругами-щитами. Він не бажає дарувати Гомбо свою квітку лотоса. “Ом мані падме хум…” Шалений вир переростає в суцільне колесо із світла й енергії. Холодні щілини на пласкому обличчі Будди розширюються від подиву. З них іскрами вириваються частки таїни і відразу ж злітають у вишину, до небес, до зірок. За ними легко, в рожево-міражному оповитку, здіймається свідомість Гомбо, ні, не свідомість, а сам Гомбо, все його єство, вміщене в прозору кулю, названу нірваною.

Ось він здіймається над собою, бачить внизу самого себе, що схилився перед враженим Буддою. Він беззаперечно відчуває, що справжній Гомбо — це той, що летить слідом за частками таїни Будди, а там, внизу, — позбавлена відчуттів оболонка з плоті, крові й кісток. А іскри несуть його все вище й вище. Внизу вже видно весь дацан, ного будівлі, заховані у вузькій ущелині між горами-велетами. Гори віддаляються, маліють, перетворюються на хвилясті гострі смужки-хребти. Звідкілясь випливає місто з великим дацаном у центрі, високі, прямовисні мури якого надійно захищають його від ока непосвячених.

“Та це ж Потала — головний дацан Лхаси!” Гомбо ніколи не був там, але багато чув про нього від Цзамбо-лами. Але й той незабаром зникає з поля зору, перетворюючись спочатку у невиразну пляму, потім у цятку і враз пропадає геть з поля зору.

Іскри Будди несуть Гомбо далі. Попереду кругом спалахують яскраві зорі, а внизу, позаду, швидко віддаляється прекрасна осяйна куля, стаючи все меншою і меншою, ніби тане під промінням сонця, що зависло вдалині.

“Куди ж поділась земна твердь? Де я? Якщо це небо, то де ж земля? Якщо це рай, то чому не зустрічає мене господар його Амітаба? Якщо це пекло, то де ж чудовисько Мангус зі своїми злими ассуріями?”

Все зникло, тільки зорі шалено скачуть у темряві. Гомбо мчить все далі, вперед. Потім приходить заспокоєння. Йому добре, як ніколи. Він невагомий, безтілесний, але він існує і мислить. І вже не летить кудись, як спочатку, а стоїть чи висить, немає ніякого руху, немає часу, є тільки він, Гомбо, і зорі, які мерехтять сяйливими смугами, ніби вогники на священному колесі свята цама.

Та ось попереду з’являється світла цятка, вона напливає, розширюється, окреслює диск, велетенський, з ореолом. Яскравий диск навально насувається, поглинаючи і темряву, і Гомбо.

“…Як тебе звати?”

Гомбо приголомшений. “Де я? Хто ці дивні люди? Вони запитують, як мене звати”. Гомбо бачить себе в блискучому зеленому ящику. Той мерехтить, іскриться, а в ньому — Гомбо в плоті, як на старовинній картині китайського художника, проте всі його лінії і риси передано надзвичайно точно. Але відчуття самого себе немає: Гомбо тут, та себе він не відчуває і не чує. Він дивиться з порожнечі і бачить себе на мінливій картині, що висить на передній стінці зеленого ящика, і спостерігає за людьми з великими сірими очима. Люди теж дивляться на картину, на якій намальований він.

“Мене звуть Гомбо”.

Обличчя дивних людей незворушні, губи міцно стулені, зате їхнє запитання чітко прозвучало у свідомості Гомбо.

“Ми настроїлися на твою біохвилю в межах планети К-3 маленької зірки ТЛ, що в секторі надзору Фолла. Скажи, як називається ваша планета?”

Гомбо чує голос цих людей, таких несхожих на тих, що йому доводилося бачити в своєму житті, і він запитує себе: “А чи люди вони? Мабуть, це тенгрії — добрі небожителі, а може, ассурії — злі мешканці небес? Але чому тоді в них немає тигрячих кликів і кігтів, чому їхні руки й груди не вимазані кров’ю? Ні, це тенгрії, добрі помічники Амітаби, володаря золотих полів раю”.

“Я не розумію ваших слів”, — відповідає Гомбо.

Тенгрії, їх четверо, переглядаються.

“Хто ти, Гомбо?”

“Я хуварак Цзамбо-лами”.

“Цзамбо? — пожвавилися вони. — Ми знаємо Цзамбо. З ним у нас був контакт, але його біоенергетичний потенціал не досить високий, тому на півдорозі до нас Цзамбі довелося повернути назад. Він сказав, що є мешканцем планети Земля. Чи правда це?”