Пульс безконечності

Потім був політ, був Юпітер, пекельна праця на цьому позбавленому життя гіганті, захоплення і розчарування, радість від проникнення в такий таємничий і далекий світ і нелюдський біль у мозку від усвідомлення своєї неповноцінності. Далі — повернення на Землю і надія.

Джек Мантаро сердиться. Чого хоче від нього Соммер у такий пізній час? Робота давно закінчена, Джек вдома. Після ванни, закуривши улюблену сигару, він всівся біля телевізора, аж тут раптом дзвінок: “Джек, негайно приїжджай в лабораторію. Не гайся”.

Машина розмірено біжить рожевуватим шосе. Сонце закотилося за обрамлену золотим кругом хмару, що розтяглася казковим островом над самим горизонтом. Пролітають по обочинах густо насаджені дерева. Вітер, вриваючись у спущене вікно до машини, вихором крутить волосся. “Пропав вечір”, — Джек різко смикає руль на повороті.

Сіра масивна будівля лабораторії, обнесена з усіх боків глухим муром, напливає якось одразу, заповнюючи собою весь простір зайнятої ділянки. Основний в’їзд з прохідною будкою. Джек Мантаро різко гальмує, і машина, накотившись усією масою, спиняється, ледь не стукнувшись бампером у товсті ґратчасті ворота.

— Заходь, Джек, — Соммер жестом руки зустрічає його. — Вибачай, ти потрібен мені хвилин на двадцять, не більше.

Соммер у лабораторії сам, якщо не брати до уваги цього залізного феномена Роббі, що недавно літав на Юпітер. Роббі сидить у кутку. Його очі-фотоелементи імпульсивно світяться, але сам він нерухомий. Джеку Мантаро жодного разу не доводилося бачити Роббі в дії, та й ніхто з інженерів не міг похвалитися, що “був у контакті” зі знаменитим роботом. Загалом, не раз уже думав собі Джек, уся програма з польотом на Юпітер покрита непроникною таємничістю. Особливо після загибелі Хела…

— Слухай; Джек, — відірвався від комп’ютера Соммер. — Мене терміново викликають в НАСА. Ти знаєш, там чекати не люблять. Хвилин через п’ятнадцять — двадцять машина закінчить обробку. Це дані з Юпітера. Ти простежиш за завершенням операції і вимкнеш комп’ютер. Вибач, що довелося тебе викликати, але понаднормові ти отримаєш, не сумнівайся, все буде о’кей! Зрозуміло?

— Ясно, шеф! — Джек Мантаро невдоволено хмурить лоба.

Соммер квапливо згрібає купу паперів і запихає їх у свій потертий жовтий портфель.

— Я помчав, Джек. Салют. — Він уже біля дверей, та раптом різко розвертається, б’ючи себе кулаком по лобі: — Геть забув! Джек, ще одне: коли виходитимеш, витягни з Роббі батарею, вона зліва на грудях. Відкриєш лючок і витягнеш, щоб наш герой не розрядився. Добре? — Соммер глянув на робота.

— О’кей, шеф, зроблю, — позіхає Джек.

— Тепер, здається, все. Бувай.

Двері за ним безшумно зачиняються.

— Чортзна-що, — Джек Мантаро гнівно плює йому вслід, — не дадуть спокійно перепочити.

В лабораторії душно. Інженер спочатку розстібає сорочку, а тоді скидає її зовсім. Міцне, засмагле тіло вилискує від поту. Монотонне гудіння комп’ютера дратує. В усьому приміщенні жодної живої душі. Нудьга й духота. Джек Мантаро повертає голову до робота:

— Гей, ти, залізний виродку, ти балакаєш чи ні?

Фотоелементи в робота стають аж білі. Здається, вони ось-ось вибухнуть. Але сам він не подає й звуку. У своїй застиглій позі він нагадує давньоєгипетську мумію.

— Слухай, ти чого так блискаєш балухами? Ще, чого доброго, розрядишся геть. — Джек Мантаро підходить до Роббі. — А говорити не вмієш, браток. І за що тебе вважають найдовершенішим з роботів, сам дивуюся.

Фотоелементи нагадують розжарений метал. Вони мигають, спалахують, іскряться, наче сигналізуючи про щось, ніби кличуть на допомогу.

Раптом Джеку почало здаватися, що в кімнаті, крім нього і робота, хтось є.

— Що за бісівщина! — інженер оглядає робота з усіх боків. — Щось тут не так.

Робот нерухомий. Але що означає це шалене світіння очей-фотоелементів? Джек Мантаро обходить його ззаду. Звичайний штучний тулуб і невідповідно велика голова. І тут він помічав тоненький проводок, що виходить із запотиличної частини голови. Кінець провода, скрутившись спіральками, валяється на підлозі.

“Так, так, подивлюся, що воно таке”. — Джек нагинається і бере кінець провода. Малесенька вилочка. Розмірковуючи, інженер обводить поглядом лабораторію. Он воно що! Роббі дає інформацію через дисплей і, напевне, хоче щось сказати, якщо він так витріщив свої очиська.

Розплутавши проводок, Джек підходить до дисплея і втикає вилку в штепсельне гніздо. Екран враз спалахує. І тут же його заповнюють, нервово вискакуючи, букви, згруповані в слова.

Очі у Джека розширюються від подиву.

“Джек! Джек! Дорогий друже, як здорово, що ти здогадався! Ти — геній, Джек! О господи! Яка падлюка цей Соммер! Я повинен розквитатися з ним за все!..”

— Роббі! Це ти говориш? В чому річ? — Інженер перелякано дивиться на робота.

“Та який я Роббі? Я Хел Рівс! Хел Рівс! Вони вбили мене! Наволочі!”

Джек Мантаро, відступаючи, спирається на стіл.

— Ну-ну, що ти мелеш? Так не жартують. І пам’ятай, що я можу дуже швидко вгамувати тебе!

“Дивись туди! Туди дивись! І читай уважно! Читай і вір усьому, що я говоритиму! Джек, це я, я, Хел! Якщо ти не віриш, я можу довести тобі це. От хоча б наш з тобою жарт: “Хелло, старий! Ну, ти стоїш переді мною як живий”. Хто знає про нього, крім нас двох?”

До серця Джека заповзає холод.

— Т-так, правда… Але ж… хто це?.. Що це означає? Ні, не вірю!..

“Послухай, Джек, я розумію тебе, але спробуй вислухати мене спокійно. Мене вбили ці катюги, Соммер зі Стайнером. Тепер я все знаю, я чув їхню розмову по телефону, щойно перед твоїм приходом. Все було розраховано заздалегідь. Мене готували для польоту на Юпітер, але зовсім не в людській подобі. За певний час до відправки вони забрали з тіла мій мозок і пересадили в робота. Я перетворився в людину-механізм. У цьому й суть їхнього експерименту. До польоту Соммер переконав мене в тому, що, після повернення на Землю мій мозок знову пересадять у живе тіло, та це був підступний обман. Вже з самого початку було вирішено позбутися мене після використання, але зробити все твоїми руками”.

— Що?!

“Так, так, Джек. Я чув, як Соммер наказав тобі витягти батарею з моїх грудей. А ця батарея живить мікродвигун, який, по суті, виступає серцем для мого мозку. Без цієї батареї він помре. Адже я все чую, Джек. Слуховий пристрій функціонує постійно, а от мовний зовсім не створено. Так влаштовано зумисне, щоб я не міг заговорити вголос. Спілкуються зі мною через дисплей, якщо їм це забажається. Ух, звірюки, як я ненавиджу цього Соммера! Джек, ти повинен допомогти мені!”

— Звичайно, звичайно, Хел!.. Але невже це ти?! — не в змозі усвідомити, що діється, Джек, хитаючись, підходить до робота, тремтячими пальцями торкається його голови, поволі проводить ними по холодному металу і, наче обпікшись, відсмикує руку. — Хел, старий… то це ти?!

“Так, Джек, це я. Але ти весь час дивись на екран і роби, що казатиму. Відкрий шухляду і дістань синю батарею. Знайшов? Ця батарея дає енергію моїй системі рухів. Підійди до мене і встав її в нішу на спині”.

Джек Мантаро слухняно виконує всі накази Хела-робота. Піт заливає очі, в голові страшенна веремія. Реальність спливає десь у порожнечу. Хел встає, обнімає його, Джека Мантаро, механічними руками і пригортає до своїх металевих грудей.

— Це для розуму неосяжно! Я скоро збожеволію… Яке злочинство! Який розбій!

“Джек! Я знаю, що безповоротно загинув, але я повинен зробити все, щоб моя доля не повторилася більше ні з ким! З Соммером треба вчинити те, чого він заслуговує. Дай мені свою машину, треба їхати в Шарк-Бей, я прошу тебе! Та спочатку виведеш мене звідси”.

— Навіщо тобі в Шарк-Бей, Хеле?

“Соммер говорив звідси по телефону зі Стайнером. Вони завтра зустрічаються зранку в Шарк-Беї. Соммер не соромився мене, він був певен, що скоро і мій мозок буде мертвим. Джек, я повинен добратися до Шарк-Бея”.

— Хел, що ти замислив?! Може, ще вдасться тебе порятувати?