Руді сестри

Потім усі заспівали марш з «Аїди». Підійшла квітникарка з гвоздиками, і Фараон, забравши в неї цілий оберемок, почав обсипати ними дівчат.

— Він геть глузду рішився, — сказав Плінію дон Лотаріо.

— Іспанські гвоздики для прекрасних дочок чужої землі!

Вся зала поблажливо спостерігала за ними. Дівчата прихильно реагували на витівки Фараона, наминали смажену печінку й залюбки пили вино.

— Коли вийдемо звідси, я покажу вам тут неподалік один Дім, де мене всьоме позбавили цноти, — оголосив Фараон.

— Позбавили цноти? Як це? — перепитала довготелеса німкеня.

— Забагато знатимеш!

Серафін Мартінес — голомозий студент — аж зайшовся од сміху. Маленька французка почала гамселити його по спині, хоч він, здається, був більше зайнятий топографією і комплекцією Дебелої німкені.

— Як ви опинилися в Мадріді? — спитав Хуніперо, коли сміх на хвилю урвався.

— Провадимо розсліди, — відповів гладун.

— Ти теж бавишся в детектива, Фараоне? — здивувався Соїло.

— Аж ніяк. Таке скажеш! Я тут у справах громадських зв'язків.

Так вони засиділись до півночі. Зрештою Пліній і дон Лотаріо подалися до готелю спати, а Фараон зі студентами помандрували далі по винарнях.

Державна таємниця

Призвичаєні снідати в цукерні Росіо навстоячки, вони почувалися якось невластиво в готельній кав'ярні. Дон Лотаріо, постерігши вже другого дня, що й Плінію це не до вподоби, запропонував відвідати бар «Р'єсго». Там, при шинквасі, хоча й доволі вбогому супроти закладу Росіо, сніданок видався їм звичнішим. Пліній навіть дізнав дивного враження, що ось зараз перед ним вигулькне Малеса із звідомленням про нову справу — ще безнадійнішу, ніж справа Рудих сестер.

Як і в Томельйосо, вони замовили тістечка, досить непривабливі на вигляд. Потім запалили й роззирнулися довкола, ніби очікуючи, чи не підійде хтось до них привітатися. Але де там! Люди обминали їх, як меблі. Кельнерка обслужила, навіть не підвівши на них очей. Дону Лотаріо так і кортіло заволати: «Згляньтеся, люди добрі! Озвіться хоч словом!»

Тим часом у них за спиною вже з'юрмилося чимало зголоднілого люду, чекаючи на вільні місця. А вони палили собі спокійнісінько, не виявляючи анінайменшого поспіху, на противагу тим, за спиною — в однаковісіньких убраннях й на одне лице. Зрештою, зауваживши те нетерпляче очікування, приятелі винувато перезирнулись, розплатилися, мовчки вийшли й подалися вгору вулицею Алькала.

При брамі будинку сестер Пелаес їх перестріла Гертрудіс.

— А я оце забігла довідатись, чи вам нічого не треба.

— Ходімо! Трохи прибереш.

Гертрудіс почала абияк шарувати ганчіркою, а Пліній, вмостившись біля каміна, гортав нотатник з номерами телефонів. В окулярах, що сповзли на середнісся, й сигаретою в зубах, він, як той гончак, винюхував ключ до загадки.

Дон Лотаріо тинявся покоями, заклавши руки за спину, й нудився. Зрештою послав Гертрудіс принести свіжу газету й заходився читати те, що ніколи не читав. Пліній вряди-годи щось черкав на аркуші паперу. Певне, занотовував номери.

Задзеленчав телефон, і дон Лотаріо прожогом кинувся підняти слухавку. Коли він повернувся, Пліній запитально поглянув на нього.

— Та це Фараон ніяк не вгамується. Запрошує мене трохи розважитись. От дивак!

— Та він такий…

— Але я не хотів би лишати тебе самого.

— Йди собі й не бери в голову. Але пильнуйся, щоб не вскочити в халепу, бо сам знаєш Фараона.

— Пусте! То побачимося за обідом у готелі.

— Ходи з Богом, і доброї забавки.

Ще за першим разом, гортаючи нотатник з номерами телефонів, Плінієву увагу привернув один запис на сторінці під літерою «М»: «Міністерство. Пан Новільйо. №… (тричі)».

Він двічі накручував цей номер, але ніхто не відповідав. Що означає «тричі», було незрозуміло. З нотатником у руках Пліній підійшов до Гертрудіс.

— Послухай-но, ти знаєш такого собі пана Новільйо з міністерства, що буває тут?

— Так, Мануелю. Звичайно, знаю. Він близький приятель панночок. Окрім того, панна Пальміра в'яже для них.

— А хто така панна Пальміра?

— Секретарка пана Новільйо. А він оправляє. їм в рамці фотокартки.

— Тобто поза працею в міністерстві він столярує, а вона плете?

— Ні, Мануелю. Вони це роблять у міністерстві.

— У міністерстві?

— Атож.

— Нічого не втямлю. І вони у дружніх стосунках з твоїми панночками?

— У дуже дружніх. Прямо-таки нерозлийвода. Вони часто бачаться.

— А цьому панові Новільйо та його секретарці Пальмірі відомо про зникнення панянок Пелаес?

— Хто знає.

— То треба їх навідати. Може, розкажуть щось цікаве.

— Але не йдіть самі.

— Чого б це?

— Бо не втрапите до їхнього бюро.

— Я спитаю в міністерстві.

— А вам не скажуть. Ніхто не знає, де вони. Я запам'ятала туди дорогу з шостого чи восьмого разу. Доведеться вас супроводити, хоча це й буде їм не до вподоби. Але оскільки ви з поліції й коли вже таке сталося…

— Диво, та й годі! Знімай лишень попередник, і ходімо туди; негайно ж.

— Я готова, — відказала Гертрудіс, що весь ранок шукала приводу, щоб не прибирати помешкання.

Коли вони підійшли до входу в міністерство, куди дісталися підземкою, Гертрудіс впевнено перебрала владу до своїх рук.

— А тепер ідіть за мною, але так, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

Пліній стенув плечима й мовчки подався за нею.

Невдовзі мусив визнати, що Гертрудіс мала рацію. Цілу чверть години вони йшли довгими коридорами, піднімалися крутими сходами, пробиралися горищем поміж усякого мотлоху, потім знову сходами, низькими темними кімнатами. Зрештою опинились у цілковитому мороці, й Гертрудіс тричі постукала в маленькі двері. Зачекали кілька хвиль. На відповідь пролунали такі самі три удари. Гертрудіс повторила умовний знак. Тільки після цього клацнув замок і двері прочинилися на три пальці. У смузі світла з'явилися окуляри й ніс.

— Хто? — спитав посідач окулярів.

— Це я, Гертрудіс, а зі мною поліцейський. Сталося нещастя.

Почувши таке й побачивши Плінія, чоловік в окулярах притьмом причинив двері.

— Перелякався, бідолаха! Я ж вам казала.

— Що будемо робити? — тихо спитав Пліній.

— Зачекаємо. Вони, певне, радяться. Минуло кілька хвилин, а за дверима анічичирк.

— Постукай ще раз! — звелів Пліній. — Щось довго вони радяться!

Гертрудіс застукала тричі, як і перед тим. Майже відразу в дверях знову з'явилися окуляри й ніс.

— Заходь сама, а він хай зачекає! — прохарамкав чоловік.

— Побудьте тут, Мануелю. Я зараз.

Двері відчинили так, щоб Гертрудіс могла втиснутися в утворену шпарину, і відразу замкнули на ключ.

У непроглядній пітьмі Мануель намацав сигарети і запалив. Прихилившись до стіни, чекав. Зрештою, коли він уже почав тупцювати на місці від холоду, почувся скрегіт ключа в замку. На порозі стояв у потертому піджаці й синьому попереднику майстрового Новільйо, котрий виявився досить високим і худорлявим.

— Прошу!

Кімната була величенька. З віконець під стелею сіялося тьмяне світло. Освітлення доповнювали дві переносні лампи, одна — біля в'язальної машини, за якою сиділа опасиста жінка в окулярах, друга — над верстатом, за яким, певне, працював Новільйо.

Гертрудіс з робленим інтересом роздивлялася на в'язальну машину.

Як тільки Пліній переступив поріг, Новільйо замкнув за ним двері на два оберти ключа й запропонував непроханому гостеві стареньке плетене крісло, котре стояло в самісінькому центрі кімнати, немов призначалося для звинувачуваного. Господар, спершись на свій верстат, розглядав Плінія з видимим невдоволенням. Він нагадував старого птаха: лисий, довгоносий, з жилавою шиєю. Брови й рідкий чуб, зачесаний упоперек всієї лисини, були запорошені тирсою.

Пліній завважив у кутку старосвітський телефонний апарат і скелет друкарської машинки під темно-зеленою сукниною.