Руді сестри

— Та ті ж поліцейські, такі гордовиті, як ти кажеш, що перші тебе допитували.

— Авжеж, авжеж. Але чи казали вони, що панночки так поспішалися, немов їх хтось поганяв?

— Не пригадую.

— Саме це й не дає мені спокою. Саме те, що вони так поспішалися.

Спекавшись нарешті пастора, кузена-філателіста й балакучої придверниці, Пліній і дон Лотаріо зайшли на хвильку до кав'ярні «Ліон», щоб обмінятися враженнями, а потім подалися вулицею Алькала до свого готелю.

— Знаєте, що я вам скажу, доне Лотаріо? — озвався Пліній, коли вони зупинились на перехресті Гран-Віа, чекаючи на зелене світло. — Оця справа сестер Пелаес не дуже мене надихає.

— Е, не кажи! Тепер, із зникненням того пістоля, все стає набагато цікавішим.

— І ще я вам скажу, — провадив своєї Пліній, — що мені вже починає обридати Мадрід. Та й чого мене мусить обходити історія зникнення двох старих причинних? Що мені до того, чи їх викрав якийсь курдупель чи людожер! Мені байдуже!

— Та що ти торочиш, Мануелю! Тобі дають нагоду показати себе в столиці як видатного детектива, а ти так поводишся!

— Чхав я на видатних детективів!

— Можеш чхати. А твоє рідне місто? Адже в Томельйосо всі покладають на нас таку надію!

— Але доне Лотаріо, дорогенький! Невже ви не бачите, що тут немає ніякого матеріалу? Що це справа аматорів? Такі справа ніколи не розкриваються. Хіба ви не розумієте, що мадрідські детективи дали мені практично безнадійну справу? Ці дві старі панни настільки дурноверхі, як і їхній кузен-філателіст, що могли просто впасти в канаву, або ж кран підняв їх угору разом з таксі, чи ще щось.

— Замовкни, Мануелю! Я ще ніколи не бачив тебе таким. І не лютуй! Це Мадрід на тебе так діє. Хоч би що ти казав, але ця справа дуже непроста. А кузен не такий дурний, як ти кажеш, інша річ, що він нічого не знає. Та й їх не варто зневажати, тим паче що зросли вони в нашому місті й живуть спогадами про нього, а для нас це справа честі. Схаменися ради Бога й усіх святих, бо тут є неабиякий матеріал. Всьому свій час.

— Ви як та дитина.

— А ти, принаймні сьогодні, справжній телепень!

Йшли собі далі, обидва роздратовані, коли раптом, вже біля готелю, почули грубий голос:

— Де це вештаються мудрагелі з Томельйосо?

То був Фараон, котрий також повертався до готелю. Не один перехожий обернувся на його громовий голос, усміхаючись.

— Я вже два дні вас не бачу, трясця вашій мамі! Де це ви поділися?

— Фараон! — зрадів дон Лотаріо.

— Ми йдемо в готель вечеряти, — буркнув Пліній замість вітання.

— Я теж, хоча й без особливого бажання. Послухай, шефе, яка муха тебе вкусила, що ти такий похмурий?

— Та щось на сон хилить. А чого це ти йдеш вечеряти без особливого бажання? Досі ти не нарікав на брак апетиту!

— Я й зараз не нарікаю. Просто не хочеться повертатись до готелю. Я, коли наїжджаю до Мадріда, намагаюсь урізноманітнити свій побит. Рутини маємо задосить і вдома. Але сьогодні не здибав нікого із знайомих, то й завернув до готелю. Тільки от на душі марудно, хочеться чогось такого… Купив ось собі моднячу краватку на гумці, щоб при потребі довго не длубатись, і все дарма!

Він продемонстрував блакитну, помережану всіма кольорами веселки краватку.

— А тепер, якщо вже ми здибались, — провадив Фараон, не даючи роздивитись обнову, — ходімте десь хильнемо!

Пліній знехотя роздивлявся на краватку.

— Схожа на чілійський прапор, — мовив дон Лотаріо.

— Має такі кольори?

— Напевне не пригадую, але якісь чудернацькі.

— То ти пропонуєш вихилити по чарці? — немов вередлива Дитина нагадав Пліній.

— Це не пропозиція. Наказ! Перехилимо по одненькій і чимось загриземо. Потім ще по одненькій і загриземо чимось іншим, і так до сотки. Тоді повечеряємо чим Бог пошле й десь завіємось. Згода? Ну-бо, Мануелю, розхмурся! А то вирядився в цивільне й став сам на себе не схожий.

Дон Лотаріо так щиро зареготався, що й Пліній не втримався від усмішки, виплюнувши сигарету, а Фараон, вдоволено погладжуючи себе по животі, визивно поглядав на перехожих.

— Гей, кралечко! Хоч ти й виглядаєш мов той наваксований черевик, але це тобі до лиця, — гукнув він до якоїсь дівчини в короткому шкіряному плащі. — І обернувся до приятелів: — Ходімте, детективи, прогуляємося по Руа-де-ла-Крус і з Божою поміччю знайдемо якусь пригоду собі на голову.

І без зайвих розмов вони подалися в напрямку, що його визначив Фараон.

— Не той тепер Мадрід, не ті тепер веселощі. Запаніли люди, навіть найостанніша мавпа має себе за бозна-що, не ходять вже до гамірних шинків, воліють висиджувати парочками в шикових напівтемних барах, перешіптуючись і попиваючи гидотне віскі, яке коштує шалені гроші, а відгонить шкарбаном… Я оце допіру злигався з двома такими типами, що заповзялися винникувати, то вони затягли мене до якогось снек-бару. І що ж? Ні до серця, ні до кишені! Нудьга, та й годі!

Пліній зупинився перед вітриною із жіночим взуттям.

— Що ти там набачив, Мануелю?

— Та маю привезти черевики дружині й доньці. Але вони всі якісь занадто модні. Дивна річ — я добре пам'ятаю, що носили моя мати й сестри, а що носять тепер — не знаю.

— Твоя правда, — меланхолійно погодився дон Лотаріо. — Дійшовши певного віку, вже недобачаєш того, що в тебе перед очима, бачиш лиш те, що мав у часи, коли ще добре бачив.

— Це чистісінька філософія, доне Лотаріо, — буркнув Фараон.

— Досить проста філософія. Бо тепер дивимося на те чи тамте, але бачимо лиш те, що маємо в собі, що було в нас замолоду, — наспів на допомогу приятелеві Пліній.

— Мудруєш, Мануелю! Це набагато простіше. Скільки не їж, а не виростеш. Колись їв усе поспіль, і все — на здоров'я. А ниньки геть усе лиш на шкоду.

— Годі вам, друзі, про старість, і гайда до шинку! Скуштуємо устриць. Не люблю я балачок про старість. Розважимось, як колись у молоді літа! Бо їсти хочеться, аж шкура болить. А потім ложечку соди й на боковеньки.

Вони вступили до бару, приглядаючись, що замовити. А Фараон, не гаючи часу, допався вже до виставлених на шинквасі устриць. Завваживши ошелешений вираз обличчя молодого кельнера, він мовив до нього по-батьківськи:

— Не потерпай, хлопче, та веди собі лік в голові, бо ми люди достойні й щойно спродали своє вино.

Вони їли та пили на свою втіху і втіху всіх завсідників, котрим не часто доводилося бачити провінціалів навіч і в дії. Що вже казати про Фараона, котрий ніколи не бентежився й почував себе невимушено будь-де.

— Чому нам, селюкам, — раптом озвався він, — так смакують морські створіння? До зайця чи баранчика мені геть байдуже, але я аж трушуся, коли бачу якісь там устриці.

Помітивши, що всі довкола сміються на його мову, Фараон ще дужче заводився. Пліній, почуваючи себе трохи не в своїй тарілці, видобув сигарети і запропонував приятелям.

— Мануелю, устриці кращі за тютюн. — І до кельнера: — Хлопче, подай лишень ще вина!

Пліній та дон Лотаріо запалили, а Фараон і далі налягав на устриці.

Потім вони не поминули жодного бару, що траплявся дорогою. В «Ла Чулета» їх привітав радісний хор:

— Фараон! Фараон! Ти ба, та це ж Пліній у цивільному! І дон Лотаріо!

Троє студентів томельйосців з кількома дівчатами-іноземками були напідпитку і в доброму гуморі. Бурхливо привітавшись, вони відрекомендували новоприбулих дівчатам.

— Оце так ви студіюєте? — показав Фараон на дівчат скорше черевом, ніж пальцем.

— Приставайте до нашого гурту!

Одна з дівчат — висока, ясноволоса й дебела, дивилася на Фараона трохи перестрашено, але доброзичливо.

— Таку кралю студіювати одна втіха! Чи не так, Хуніперо? Одна колонада чого варта! — мовив він, поглядаючи на круті стегна, які дозволяла бачити в усій красі куца спідничка.

Пліній, затиснувши сигарету в губах, ніяково усміхнувся. Дон Лотаріо, не знімаючи капелюха, витріщався то на одну, то на другу дівулю.

Замовили ще вина, а худорлява гачконоса швейцарка зажадала ще печінки, але без перцю.