Поправка на Ікс

Акула довго розглядала камеру телепередавача. Потім відпливла вбік, і відразу ж уся зграя кинулася вниз, до Завітаєва. Тепер я могла порахувати акул: їх виявилося дев’ять, більше, ніж я гадала. Вони швидко наздоганяли Завітаєва.

На мій подив, Завітаєв і не намагався втекти від акул. Він загальмував, а потім взагалі припинив спуск і обернувся до акул. Але хижаки обійшли його й утворили коло. Світлові промені в двох місцях перетинали це коло; акули випливали з темряви і знову зникали в пітьмі.

Я бачила: Завітаєв тримав у руках пістолети. Цього разу акули звужували коло дуже швидко. Раптом (це було так несподівано, що я відсахнулась од екрана) яскраві спалахи розірвали темряву. Промені прожекторів одразу потьмяніли. По екрану майнули чорні тіні. Знову й знов шугонули вогняні спалахи.

Коли очі звикли до півтемряви, я побачила, що все скінчено. Завітаєв спускався далі. Акули зникли.

— Чортовиння якесь, — раптом сказав Самарін. — Що це таке?

— Сподобалося? — опитав Ревзін. — Це пістолети, що використовують електрогідравлічний ефект. Викидають струмінь рідини під тиском кількох тисяч атмосфер. Можна пробити стальну плиту. До того ж рідина сама займається у воді… Ось, Петро Миколайович придумав… — Він кивнув у бік Єрмакова.

Той зосереджено протер скельця окулярів і мовчки показав на екран.

Так, на екрані вже було видно зубчасту вершину Плутона. Завітаєв, майже не зменшуючи швидкості, описав коло над чорною воронкою кратера і попрямував униз.

— Все, — сказав Ревзін. — Можна піднімати камеру. Він обернувся до мене.

— Ходімо. Спуск триватиме довго, понад годину…

Ревзін навмисне завів мене в кают-компанію. Він не знав, що буде з Завітаєвим, і не хотів, щоб я лишалася біля гідротелефону. Ми сиділи під склепистою стіною кают-компанії і розмовляли про фантастику. Треба віддати належне Ревзіну — він старанно відвертав мою увагу від неприємних думок. Поступово ми розговорилися. І тоді я сказала Ревзіну:

— Все ж таки ви неправі. Машини — не предмет для художньої літератури. Вони потрібні лише як реквізит на сцені, а головне — гра акторів. Є два підходи до наукової фантастики; я покажу вам на прикладах. Заплющіть очі…

Він слухняно зажмурився-. Потім усміхнувся:

— Отже?..

— Отже, уявіть собі космічний корабель, що повертається після далекого польоту. На кораблі кілька чоловік. Скажімо, четверо. Вони вже давно не були на Землі — сім чи десять років. Це зовсім різні люди. Вони дуже скучили за Землею і тому в останні місяці стали нетерплячими, дратівливими, замкнутими. Може, навіть полаялись через якусь дрібницю. Кожен тепер живе своїми думками. Попереду — Земля і кінець багаторічного ув’язнення в тісних каютах космічного корабля. І ось рація — вперше за весь час — упіймала сигнали Землі. Говорить Земля… І говорить приблизно таке: “Ваш корабель — єдиний, що перебуває поблизу незвичайної комети. Комета прямує в космос, знайти її потім не пощастить. А вона складається з мінус-матерії, матерії з негативною масою. На Землі ми не змогли одержати нічого подібного, тільки догадувалися. І от комета тікає… Ви — і тільки ви — змогли б її наздогнати. Звичайно, ви дуже втомилися, поспішаєте на Землю, ви заслужили відпочинок, і ніхто не закине вам докору, якщо ви не зміните курсу. Адже погоня за кометою — ще три роки… — Вирішуйте самі. І, якщо хоч одна людина не захоче, повертайтесь на Землю”. Четверо мовчки розходяться по своїх каютах…

— Далі, — нетерпляче перебив Ревзін.

— Не поспішайте. Четверо людей думають. Вони були впевнені, що незабаром повернуться на Землю. Вони рахували дні. А тепер треба відкласти повернення на три роки. А втім, чи треба? Адже вони мають право вибрати. Є ж межа людським силам. Хїба вони й так не зробили подвиг?

— Ну, а далі?

— Не спішіть, Павле Даниловичу. На цьому побудоване все оповідання. Далі нічого нема. Четверо людей думають. Хтось із них дістав шкатулку з жменькою рідної землі. Хтось дивиться на портрет сина… А час іде. Треба відповісти Землі. І четверо людей повертаються До пульта керування. Вони обчислюють курс — корабель помчить за кометою. І та неприязнь, що виникла між ними за останній час, зникає. Вони пробули разом сім чи десять років. Але саме тепер по-справжньому, до кінця пізнали один одного. Пізнали і не розчарувалися. От і все.

РевзІн довго мовчав. У думці я підраховувала, на якій глибині зараз перебуває Завітаєв.

— Добре, — сказав нарешті Ревзін. — А друге оповідання?

— Ну, це просто. Все те ж саме, тільки коротше і без психологічних тонкощів. Головне — погоня за кометою. Пригоди. Багато пригод. Можна докладно розповісти про мінус-матерію. Люди виконують завдання і повертаються на Землю.

Ревзін поморщився.

— І все?

— Так. У першому оповіданні фантастична ситуація: зореліт, космічні віддалі і строки, комета, мінус-мате-рія — потрібна лише для того, щоб поставити людину в незвичайні умови. А в другому — незвичайна ситуація стає метою. Головне вже не людина, а фантастичні пригоди, комета, мінус-матерія… Ну, що ви скажете?

Ревзін відповів:

— Місяців три тому ми тут сперечалися… Єрмаков (він тихенький лише у вашій присутності) торочив, що людина не все зможе, що є межі, які ніколи не вдасться перейти, хоч би як розвивалась наука. От, наприклад, мандрівки в минуле: ми можемо вивчати минуле до найдрібніших деталей, але не можна побувати в минулому. Це принципово нездійсненно. Теоретичні знання не мають меж, практичні ж можливості людини аж ніяк не безмежні, — приблизно так говорив Єрмаков. Він наводив і інші приклади. Скажімо, космос. Можна безмежно удосконалювати космічні скафандри, але ніколи людині не пощастить бути в космосі взагалі без скафандра. Тут — межа для людини. Ми можемо безмежно вивчати птахів, безмежно удосконалювати літальні апарати, але ніколи не зуміємо — хоча б на мить — перевтілитися в птахів і відчути те, що вони відчувають, побачити світ так, як вони його бачать. Тут ще одна межа. Вони дуже далекі, ці межі, але вони є… Завітаєв і Городецький не погоджувалися. Суперечка була гарячою… На перший погляд, позиція Завітаєва і Городецького оптимістичніша й принадніша. Але шляхи пізнання не прямолінійні: щоб ступити крок уперед, іноді треба визнати, що те-то й те-то принципово неможливе. Ну, хоча б вічний двигун. Винахідники вічного двигуна теж могли вважати, що їхня точка зору оптимістичніша… Так от, межі можливостей людини: Існують вони чи ні, які вони, — це література? Я відповіла:

— Ще б пак!

І Ревзін тихо розсміявся:

— От бачите! Проблема, так би мовити, без людей, але — література.

— А що ви думаєте про ці межі? — запитала я Ревзіна. — Є вони, чи це ніби горизонт: ідеш до нього — а він віддаляється.

Я не дочекалася відповіді. Ревзін курив і мовчав. Потім сказав:

— Ідіть… вам треба відпочити. Можливо, доведеться спускатися. Я покличу вас…

Я пройшла в свою каюту — вузеньку, незатишну дірку, яку лише з поваги до морської термінології можна було назвати каютою. Поряд з койкою, уздовж стіни, тягнулися труби повітряної і водяної систем, подушка моя впиралася в наглухо задраєний ілюмінатор. Я лежала в темряві, прислухаючись до голосів, що долинали з-за дверей. Двічі хтось пройшов повз мою каюту; мені здавалося, що увійде Ревзін і скаже щось страшне, непоправне.

Судячи з часу, Завітаєв уже минув те місце, де загинули роботи. Я марно намагалася пригадати обриси дивних світних Істот, що майнули тоді на екрані телевізора. Від напруження почали боліти скроні. Десь поряд шуміла вода, яку перекачували по трубах. У темряві миготіли примарні вогники.

Я думала про розмову з Ревзіним. Мені згадалася фраза, яку сказав Ревзін про Завітаєва: “Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в океанічних западинах, а в кратерах погаслих підводних вулканів”. Ревзін узнав лише одну наукову ідею — і відразу повірив чоловікові. Повірив, не знаючи його, і ось працює, хоч багато в чому розходиться з ним і як людина — майже протилежний Завітаєву.