Поправка на Ікс

Шорстка оболонка комбінезона здавалася не те щоб дуже тонкою, але напрочуд гнучкою, податливою. Її можна було зім’яти майже без будь-яких зусиль, як звичайнісіньку тканину.

Я не спеціаліст по скафандрах, але це вразило мене. Глибоководні скафандри завжди цупкі, з броньованою оболонкою. Є, звичайно, і м’які скафандри: тиск води урівноважується в них тиском повітря. На глибині сто метрів — десять атмосфер. Навіть найвитриваліша людина може пробути в таких умовах лічені хвилини… І ось скафандр, розрахований на двадцятикілометровип спуск (дві тисячі атмосфер!), виявляється м’якшим, ніж гідрокостюм, у якому пірнають аквалангісти…

— Ні, скафандр не м’який, — сказав Ревзін. Він буй задоволений викликаним ефектом. — Точніше, м’який і не м’який. Чим глибше, тим він стає цупкішим. І це простіше, ніж ви думаєте. Оболонка складається з двох шарів. Зовнішній — пластик. Для міцності й ізоляції. А внутрішній шар — металевий. Насправді це фольга, тільки міцна. При спуску під воду вона заряджається електрикою. Позитивною електрикою від електростатичного генератора. Однойменні заряди відштовхуються. Кожна ділянка оболонки прагне відштовхнути протилежну їй ділянку. Це й замінює внутрішній тиск повітря. А для людини статичні заряди нешкідливі…

Ревзін із захопленням пояснював будову скафандра. Вона й справді була дуже простою. І тільки одна частина викликала в мене сумнів — двигун. Двигун складався з системи електромагнітів, що приводили в коливальний рух гнучку металеву пластину, схожу на щось середнє між спинним і хвостовим плавцями риби.

— Тут така сама перевага, — сказав Ревзін. — Гранична простота. Надійність і простота. Ви посміхаєтесь? Слово честі, даремно. Природа — хитрий конструктор, вона недарма наділила риб саме такими плавцями. З цією штукою в скафандрі можна розвинути швидкість до десяти вузлів. Вона не зламається…

Телефонний дзвінок перервав Ревзіна. Дзвонив Завітаєв — нас чекали в шлюзовій камері.

Ревзін швидко закінчив огляд дихальних апаратів, І ми пройшли у сусідній відсік. Крім ЗавІтаєва, тут були капітан “Дінго” Самарін — високий чепурним моряк, який недавно прийшов з військового флоту, Єрмаков — помічник Ревзіна, молода людина в окулярах, на рідкість серйозна й мовчазна, і Городецький — один із співробітників Завітаєва, такий же самовпевнений і, очевидно, такий талановитий, як і сам Завітаєв.

Ревзін доповів, що скафандри готові.

— Добре, — Завітаєв поглянув на годинника. — Треба спускатися. Скажіть, капітане, як з “Іркутськом”? Шторм не загрожує кораблю?

Самарін відповів, що циклон проходить стороною, шторм сильний, але небезпеки нема.

Очевидно, Завітаєв за цей час продумав усе до найменших деталей. Його накази здивували мене граничною точністю і лаконічністю.

— Телепередавач я не візьму з собою, — вів далі Завітаєв, знову звертаючись до капітана, — але гідротелефонний зв’язок будемо підтримувати.

— Я спустив телекамеру, — сказав Самарін, — Ми зможемо спостерігати вас… до кратера.

— Добре, — кивнув Завітаєв. — Ну, тоді все… Давайте ваш скафандр, Павле Даниловичу.

Ревзін і Єрмаков принесли скафандр. Я дивилась, як Завітаєв надіває чорний комбінезон. Безперечно, Завітаєв ризикував — загибель роботів не була випадковістю. Але ні сам Завітаєв, ні ті, хто допомагав йому надівати скафандр, не сказали жодного слова про небезпеку. Я подумала, що за два роки роботи в океані вони, напевне” пройшли через багато труднощів і в них виробився свій критерій небезпечного і безпечного. Це було погане пояснення, але все ж таки пояснення. Та неясна думка, що виникла в мене, коли Завітаєв стежив

за спуском роботів, з’явилася знову. Я подумала, що Ревзін правий: головне в Завітаєві — він вірить у можливість по-своєму управляти подіями, бути над ними. Але звідки бралася така впевненість? Відповісти на це питання я не могла. Єрмаков не поспішаючи (наскільки я встигла узнати, він завжди діяв методично) закріпив на грудях Завітаєва дихальний апарат. Ревзін подав ранець з виступаючим металевим плавцем. З пояснень Ревзіна я вже знала, що в цьому заплічному ранці лежать прилади, електростатичний генератор і акумулятори. Громіздкий дихальний апарат і ранець, з нижньої частини якого стирчав недоладний зовні плавець, надавали Завітаєву досить-таки комічного вигляду. На мій подив, з’явилася ще одна — нова для мене — частина скафандра. Це був невеликий, пофарбований в оранжевий колір балон, що його Єрмаков підвісив до дихального апарата. Від балона тягнулися два гнучких шланги з… пістолетами. Так, з пістолетами, причому такими, що мають допотопний, я б сказала, оперетковий вигляд: довгі дула пістолетів закінчувалися розтрубами. Ревзін подав Завітаєву шолом.

— Почекайте, — сказав Завітаєв і обернувся до мене: — Ось що. Коли я спущусь на дно кратера, піде друга партія, Я не заперечую, щоб з цією партією пішли і ви. — Він помовчав, щось обмірковуючи, потім повторив: — Так, як начальник експедиції, я не заперечую. Якщо ви, звичайно, захочете…

Це було настільки несподівано, що я нічого не змогла відповісти.

— Я не спеціаліст у літературі, — вів далі Завітаєв, — і в ваші дискусії з Павлом Даниловичем не втручаюсь. Але мені здається, написати щось путнє можна лише після того, як побачиш на власні очі…

Ревзін допоміг йому надіти шолом.

У центральному посту підводного човна було темно й тісно. Освітлення довелося вимкнути, інакше ми нічого не розгледіли б на тьмяному екрані телевізора. В темряві миготіли циферблати приладів. Самарін — зрідка, напівголосно — віддавав команди стерничому. Розмірено цокав хронометр, підкреслюючи напруження тиші. Те, що ми бачили на екрані телевізора, не супроводжувалося жодним звуком. Це створювало своєрідний, досить-таки похмурий контраст. Завітаєв спускався майже вертикально. Промінь його нагрудного прожектора й вузенькі пучечки світла, що їх випромінювали фари телепередавача, ледь пробивали глуху синьо-чорну темряву. Швидкість спуску була настільки великою, що телепередавач, який був підвішений на тросах і мав маневровий двигун, ледве встигав за Завїтаєвим. Коли камера передавача наближалася до Завітаєва, я бачила, з якою скаженою енергією розсікає воду металевий плавець…

Порушуючи напруження тиші, загудів динамік і почувся ясний, спокійний голос Завітаєва:

— Глибина два кілометри. Скафандр працює чудово. Як чуєте мене?

Городецький (він стояв збоку, біля гідротелефону) поспіхом відповів:

— Чуємо добре. От бачимо погано. Телекамера капризує. Ви не помітили нічого цікавого?

Завітаєв відповів не одразу. Потім ми почули сміх:

— Ні, на щастя, поки що цікавих зустрічей нема — ні кальмарів, ні акул…

— Звук уже відчутно спізнюється, — зауважив Ревзін. — Скажіть Завітаєву, що в разі небезпеки ми просигналимо фарами телекамери.

Знову настала тиша, що порушувалася (вірніше було б сказати — не порушувалася) нечастими командами Самаріна і байдужим поклацуванням хронометра. Так минуло хвилин зо дві. Раптом Ревзін припав до екрана телевізора і хрипко сказав:

— Ну, от,’про вовка помовка… Акули! Увімкніть бокові фари камери.

На екрані з’явилися два широкі промені, і я побачила акул, їх було щось з п’ять. Вони кружляли навколо телекамери, поступово звужуючи коло.

— Попередьте Завітаєва, — наказав Ревзін.

Фари телекамери стривожено замиготіли. За кілька секунд (вони здалися мені вічністю) в динаміку почувся голос Завітаєва:

— Дякую. Бачу. Поки що вони, здається, зайняті камерою.

Я спитала Ревзіна, чи не можна вжити якихось заходів. Він заперечливо похитав головою:

— Це не страшно. Треба було тільки попередити.

Одна з акул впритул наблизилася до телепередавача. На екран наповзла широка, приплюснута голова з великими випуклими очима, що блискотіли в променях прожектора.

— Глибоководні акули, — сказав Єрмаков. — Їх відкрили Гуо і Вільм під час перших занурень у батискафі.

— “Відкрили”!.. — буркнув Ревзін. — Закрити їх треба, ось за це і пам’ятник варто було б поставити.