Поправка на Ікс

Капітан побрів до стіни, сів. Руки його дрижали. Він дістав хусточку, витер чоло. Притиснувся щокою до прохолодної шибки.

Треба було чекати, поки нові, величезної потужності сигнали дійдуть до ракети і, відбившись, повернуться назад.

Зарубін чекав.

Він втратив уявлення про час. Ревіли мікрореактори, доведені майже до вибухового режиму, вили, стогнали двигуни охолоджувальної системи. Здригалися тендітні стіни оранжереї…

Капітан чекав.

Нарешті якась сила примусила його підвестися і підійти до щита з приладами. Стрілка індикатора потужності стояла біля зеленої риски. Потужність сигналів тепер була достатня для керування ракетою. Зарубін кволо всміхнувся, сказав: “Ну от…” — і подивився на витратомір. Енергія витрачалась у сто сорок разів швидше, ніж передбачав розрахунок.

Цієї ночі капітан не спав. Він складав програму для електронного навігатора. Треба було усунути відхилення, викликані порушенням зв’язку.

Вітер гнав по рівнині снігові хвилі. Над горизонтом розгорялося неяскраве полярне сяйво. Гриміли оскаженілі мікрореактори, віддаючи енергію. Те, що було скупо розраховано на чотирнадцять років, зараз щедро виливалося в простір…

Заклавши програму в електронну машину, капітан втомлено пройшовся по оранжереї. Над прозорою стелею світили зорі. Прихилившись до щита з приладами, капітан дивився в небо. Десь там “Полюс”, набираючи швидкість, упевнено летів до Землі.

Було дуже пізно, але я все ж таки пішла до завідуючого. Я згадала, що він говорив про якісь інші картини Зарубіна.

Завідуючий не спав.

— Я знав, що ви прийдете, — сказав він, поспіхом надіваючи окуляри. — Ходімте, це поряд.

У сусідній кімнаті, освітленій флуоресцентними лампами, висіли дві невеликі картини. Спочатку я подумала, що завідуючий помилився. Мені здалося, що Зарубін не міг намалювати ці картини. Вони аж ніяк не були схожі на те, що я бачила вдень: ні експериментів з фарбами, ні фантастичних сюжетів. Це були звичайні пейзажі. На одному — дорога і дерево, на другому — узлісся.

— Так, це Зарубін, — наче вгадавши мої думки, промовив завідуючий. — Він лишився на планеті. Ви, звичайно, вже знаєте. Що ж, це був сміливий вихід, але все ж таки вихід. Міркую, як астронавт… як колишній астронавт. — Завідуючий поправив голубі окуляри, помовчав. — Але потім Зарубін зробив те, що… Та ви знаєте… Енергію, розраховану на чотирнадцять років, він віддав протягом чотирьох тижнів. Він відновив керування ракетою, вивів “Полюс” на курс. Ну, а коли ракета досягла субсвітлової швидкості, почалося гальмування із звичайними перевантаженнями; екіпаж сам керував ракетою. В мікрореакторах Зарубіна на той час майже не лишилось енергії. І нічого вже не можна було зробити. Нічого… В ті дні Зарубін і малював картини. Він любив Землю, життя…

На картині — польова дорога, що в’ється вгору. Край дороги — могутній крислатий дуб. Він намалював його в манері Жюля Дюпре, в манері барбізонської школи: присадкуватий, вузлуватий, сповнений життя і сил. Вітер гонить розтріпані хмаринки. Біля придорожньої калюжі лежить камінь, здається, на ньому щойно сидів перехожий… Кожна деталь виписана старанно, з любов’ю, з незвичайним багатством кольорових і світлових відтінків.

Друга картина не закінчена. Це ліс весною. Все наповнене повітрям, світлом, теплом… Дивовижні золотисті тони… Зарубін знав душу фарб.

— Я доставив ці картини на Землю, — тихо сказав завідуючий.

— Ви?

— Так. — Голос завідуючого був сумний, навіть винуватий. — У тих матеріалах, що ви переглядали, нема закінчення. Це стосується вже інших експедицій… “Полюс” повернувся на Землю, і відразу ж була послана рятувальна експедиція. Зробили все, щоб ракета дійшла до Зорі Барнарда якнайшвидше. Екіпаж вирішив пролетіти весь шлях з шестикратним прискоренням. Вони досягли цієї планети — і не знайшли навіть оранжереї. Десятки разів рискували життям, але не знайшли… Потім — це було вже через багато років — послали мене. В дорозі трапилась аварія… Ось, — завідуючий підняв руку до окулярів. — Але ми долетіли. Знайшли оранжерею, картини… Знайшли записку капітана.

— Що там було?

— Тільки три слова: “Через неможливе — вперед”.

Ми мовчки дивились на картини. Я раптом подумала, що Зарубін малював їх напам’ять. Навколо був лід, зловісно світила багрова Зоря Барнарда, а він змішував на палітрі теплі сонячні фарби… У дванадцятому пункті анкети Зарубін міг би написати: “Захоплююсь… ні, люблю, палко люблю нашу Землю, її життя, її людей”.

Тихо в спустілих коридорах архіву. Вікна напіввідчинені, морський вітер ворушить важкі штори. Розмірено, вперто накочуються хвилі. Здається, вони повторюють три слова: “Через неможливе — вперед”. Тиша, потім прибуває хвиля І виплеску є: “Через неможливе — вперед”. І знову тиша…

Мені хочеться відповісти хвилям: “Так, тільки вперед, завжди вперед!”

ЗМІСТ

Поправка на Ікс

Людина, що створила Атлантиду

“Орлятко”

Астронавт