Поправка на Ікс

Життя Шоріна по вінця заповнило Незвичайне: страшні стартові перевантаження, що затьмарювали свідомість; гнітюче, невідступне почуття самотності в чорній пустелі космосу; нарешті Місяць і перший крок по скелястій, покритій тріщинами місячній землі, що запам’ятався назавжди.

Як спогад про ті дні, на столі Шоріна лежав ніздрюватий камінь — шматочок Місяця. Поряд з малахітовим письмовим приладдям він здавався недоречним, цей простий камінь, відбитий на стрімкому валу Затоки Райдуги. Але тут, у величезному кабінеті, він був для Шоріна часточкою Незвичайного.

Так, місячний камінь міг хвилювати, це Шорін розумів. Не розумів він іншого: чому іноді хвилювали звичайні дрібниці: краплі дощу на шибці, занесений вітром запах сирого осіннього листя, випадковий відблиск сонця на обледенілому карнизі. Шоріну здавалося, що наближається старість. Йому йшов сорок другий рік. Він не хотів думати, що це не старість, а віддана науці молодість владно пред’являє свої права.

…Безшумно відчинились поліровані, з червоного дерева високі двері. З’явилася секретарка — у строгому англійському костюмі, бездоганна, цілком академічна. Мовчки поклала на стіл конверт і целофановий пакет з магнітною стрічкою. Скоса подивилася на запилений, непримітний камінь. Відсунула його, акуратно струсила пил. Мовчки вийшла.

Шорін поскріб рудувату борідку, спантеличено подивився їй услід: “Чого вона мовчить?” Зрозумів: боїться потурбувати. Всміхнувся; “Ну й ну!.. Навели хрестоматійний глянець…” Знайомий почерк на конверті — з нахилом, великими буквами — одразу де й ділося роздратування. Лист був від давнього друга, композитора Артем’єва.

“Чув по радіо. Поздоровляю, — писав Артем’єв. — Чорт його знає, як добре! Є щось знаменне в твоєму обранні. Президентами були геологи, фізики, хіміки, тепер президент — будівельник і капітан міжпланетних ракет. Вбачаю в цьому дух часу. Земна наука окрилюється. Ще раз поздоровляю.

А тепер про справу. До тебе прийде Лариса Павлівна Смоліна. Якщо у тебе вистачить терпіння вислухати цю дівчину, ти дізнаєшся про щось дуже цікаве. У неї немає ніяких доказів, але я вірю, розумієш, вірю їй. На жаль, пряме начальство Смоліної ставиться до відкриття інакше.

Смоліна біолог, працює в Інституті мозку. Не беруся судити про її ерудицію, але, пам’ятаю, років п’ятнадцять тому сталася з нею така історія. У якійсь старій книжці про експедицію Сєдова вона прочитала, що легковажне щеня, з цікавості лизнувши трап, примерзло до металу. Цей епізод справив на дівчину величезне враження. Вона вирішила зробити експеримент. Уночі вийшла в двір (було градусів тридцять морозу) і лизнула висячий замок на сараї… Звичайно, язик моментально примерз. Дівчина опинилася в жахливому становищі… Зверни увагу, вона не покликала на допомогу. Саме тому сусіди розбудили мене: вони не могли знайти йод, а з кінчика язика капала кров.

Отаке, мій друже і президенте. Ти ж розумієш, з такого дівчиська повинен був вийти справжній дослідник.

Я знаю тебе. Твій крижаний спокій і коректна іронія можуть збентежити і більш досвідченого вченого. Будь, терплячий.

Мало не забув. Посилаю тобі запис першої частини: “Зоряної симфонії”. Послухай, полай”.

Шорін відклав листа. Пройшовся по кабінету, по-скрібуючи борідку і стиха промовляючи: “Смоліна… Смоліна…” Прізвище було йому знайоме. Натренована, звикла до дисципліни пам’ять швидко перебирала події, зустрічі, імена. Він вернувся до столу, дістав з шухляди старий номер журналу “Питання космології”. Відшукав статтю “Академік Шорін неправий”. Під статею-набраний курсивом підпис: “Л. Смоліна, кандидат біологічних наук”.

Ситуація складалася забавна. Шорін присунув крісло, закурив. Уважно прочитав підкреслене червоним олівцем:

“Академік Шорін вважає, що навіть фотонні ракети не зможуть досягти віддалених зоряних систем. За розрахунками Шоріна, затрати енергії на такі польоти настільки великі, що в тисячі разів перевищують запаси енергії, яку людство виробляє за рік. Ці розрахунки не викликають сумніву. Але не можна погодитися з іншим. Шорін забуває, що можуть бути відкриті принципово нові засоби зв’язку і сполучення в космосі.

Помилка, яку допускає академік Шорін, досить характерна. Думаючи про техніку майбутнього, ми схильні бачити кількісний розвиток уже існуючих машин та механізмів і часто забуваємо вносити поправку на те нове, невідоме, що ще не відкрито. А без цієї поправки, без поправки на ікс, не можна правильно судити про техніку завтрашнього дня.

Уявіть собі, що в перші роки існування телеграфу спеціалістів спитали: “Чи можна налагодити зв’язок між материками?” Вони відповіли б: “Ні, не можна. В океані великі глибини, неможливо ставити стовпи”. І справді, в дальшому ніхто не ставив стовпів в океані; це і тепер неможливо. Але проблема вирішена інакше: збудували підводний кабель, а потім винайшли радіо… Немає сумніву, що так само буде розв’язана і проблема сполучень між зоряними системами. Буде відкрито чи винайдено щось принципово нове. Нам не доведеться ставити стовпи в океані…”

Шорін замислено попихкував цигаркою. Аргументація СмолІної його не переконала. Він раптом згадав історію з примерзлим язиком. Усміхнувся. Розмашисто записав у блокнот: “Лариса Павлівна Смолїна” — і двічі підкреслив.

…Смоліна не прийшла. Сторінка блокнота з її прізвищем вкрилася багатьма записами. Море справ, великих і малих, але завжди невідкладних, захлеснуло Шоріна. Він багато що хотів змінити в роботі Інститутів академії. Доводилося вивчати звіти, переглядати плани досліджень, вислуховувати доповіді, вирішувати незчисленні, іноді зовсім несподівані питання.

Шорін умів працювати. Він мав рідкісний дар одразу ж визначати масштаб справи, моментально відокремлювати головне від другорядного, легко розбиратися в найзаплутаніших проблемах. Він не боявся відповідальності, сміливо говорив “так”, коли треба було сказати “так”, прямо відповідав “ні”, якщо це було потрібно. Шорін безпомилково оцінював людей — після короткої розмови, після прочитаної статті. Це допомагало йому впевнено висувати молодих, самобутніх, талановитих дослідників.

Робочий день Шоріна починався о шостій ранку і закінчувався після півночі. Вірний своєму принципу, Шорін працював за твердим планом: послідовно, швидко, але не поспішаючи вирішував першочергові завдання, підбирав матеріал для нових перебудов, і головне— шукав людей. Він вірив у людей сміливих, таких, що шукають, хай навіть іноді помиляються, але безкорисливих, повністю відданих науці. І він умів знаходити таких людей.

Бездоганна, цілком академічна секретарка на третій день подала заяву про звільнення. Їй важко було витримати той темп, у якому звик працювати Шорін, важко було розібратися в тому, що його цікавило. Вона не розуміла, чому Шорін щоразу перекреслює складені нею бездоганні листи і пише заново — простою розмовною мовою, без традиційних зворотів.

Вона пішла, і її місце в приймальні зайняв худорлявий дідусь у довгому чорному піджаці, що давно вийшов з моди, з сивіючими вусиками, з хитруватим поглядом вицвілих, але дуже швидких очей. У перший же день він спитав Шоріна:

— Цікаво, одначе, як ми працюватимемо. Я ось в академіка Коробова Василя Кузьмича такий, значить, порядок завів. Якщо дасть він мені якесь завдання, я на папірець записую і той папірець на гвіздочок вішаю. І, звичайно, нічого не роблю. Нагадає — я папірець на другий гвіздочок перевішу. І теж нічого не роблю. Ну, а як ще раз скаже, тоді папірець — на третій гвіздочок і, значить, до виконання…

Шорін ледве стримував сміх. Він одразу вгадав людину розумну, своєрідну, цікаву.

— Скажіть, Олексію Семеновичу, — спитав він, — а багато папірців лишалося на перших двох гвіздочках?

Дідусь скрушно зітхнув:

— Вісімдесят п’ять процентів. Я вже підраховував. Шорін розсміявся.

— Ось що, Олексію Семеновичу, у нас буде лише один гвіздочок — одразу ж третій. А непотрібних розпоряджень, які потім сам забуваєш чи відміняєш, я не даю.

Олексій Семенович недовірливо похитав головою: