Поправка на Ікс

Лариса заплющила очі.

І майже в ту ж мить біля самого краю зеленуватого екрана з’явилася світла іскриста пляма. Це був зет-ритм, основний ритм мислення.

Багато поколінь біофізиків шукали цей ритм, що ніс людську думку. Але грубі прилади реєстрували тільки побічні ритми низьких частот — альфа, бета, гама… Тридцять коливань за секунду, довжина хвилі десять тисяч кілометрів — такий альфа-ритм, добре вивчений ще в першій половині століття.

Важко було тоді уявити, наскільки далекий він од стрімкого зет-ритму з довжиною хвилі одна тисячна сантиметра!

Іскриста плямочка на екрані осцилографа поступово зростала, поглинаючи жовто-червоні смужки настройки. В цій плямочці сплелося безліч недоступних для ока ліній. Зет-ритм, що був надзвичайно складний і мав багато підритмів, ще не вміли аналізувати. Його могли тільки передавати.

Лариса майже машинально рухала важельок шукача. Підкоряючись плавному рухові руки, на щоглі “Сміливого” оберталася подвійна кристалічна антена: кидала в ніч, у шторм зет-ритм і намацувала випромінювання у відповідь. Близький по природі до інфрачервоних променів, зет-ритм легко пронизував туман. І все-таки потрібне було величезне, майже надлюдське напруження, щоб піймати послаблене відстанню випромінювання. Поставали й зникали уривки думок, спалахували і в ту ж мить згасали невиразні видіння. Потім звідкись навалилася глуха, сіра запона і все відтіснила.

Минула вічність, поки ця запона почала рідшати, — спочатку повільно, потім швидше й швидше. І тоді майже з відчутною ясністю Лариса зрозуміла, що її кличуть. Поклик був неспокійний, схвильований. Коли б його можна було передати словами, він пролунав би відчайдушним криком: “Де ви?.. Що з вами?.. Ви чуєте мене?..” Лариса відповіла: “Чую”. Вона не промовила цього слова, а тільки подумала. Але випромінювання зет-ритму в ту ж мить рвонулося з щогли “Сміливого”. Та людина, на березі, зрозуміла. У неї виникла радісна, трохи плутана думка, і Лариса її схопила.

Цей момент був вирішальним. Зет-ритми випромінювань збіглися, зв’язавши мислення двох людей. Тепер діяв закон зворотного зв’язку: випромінювання взаємно настроювали обидва мозки, примушуючи їх працювати в єдиному ритмі. Думка, ясно сприйнята, викликала зорову уяву. Лариса побачила, хоча й дуже невиразно, трьох людей, які нерухомо стояли перед тим, хто там, на березі, сидів у кріслі.

Вона відкрила очі — тепер це вже не відвертало уваги — і присунула карту з червоним кружечком, що ного намалював капітан. Важкий удар хвиль нахилив корабель, крісло почало падати. Лариса інстинктивно вхопилася за важельок шукача. І в ту ж мить у свідомість владно ввірвався сторонній зет-ритм. Він був надзвичайно сильний, цей потік думок, що невідомо звідки взявся. Він приковував увагу. Але зрозуміти його Лариса не могла. Невідома думка мала якийсь особливий лад, викликала якісь сумбурні, до невпізнання перекручені уявлення.

Машинально Лариса пересунула важельок шукача. Кристалічна антена на щоглі “Сміливого” здригнулась, піднялася вгору, до зірок, що тьмяно світили крізь штормове небо. Сторонній зет-ритм став напруженішим. Він з силою вгвинчувався в свідомість. І все-таки залишався незрозумілим. Було так, наче хтось говорив незнайомою, на диво швидкою мовою. І ще — Лариса це усвідомлювала — чужий зет-ритм одночасно приносив безліч співзвучних, чимось зв’язаних, але різних думок. Він відрізнявся од звичного ритму людського мислення подібно до того, як гра великого оркестру відрізняється од звуків одного Інструмента.

Сильний, наполегливий зет-ритм уперто стукав у свідомість. Спочатку це викликало вихор кольорових вражень. Потім усі кольори зникли і лишився один — фіолетовий, надзвичайно багатий на відтінки від світло-бузкового до синяво-чорного. Таємничий зет-ритм, що лився із зоряного неба, сколихнувся, і крізь розірвану фіолетову завісу проступило невиразне видіння. Його ледве можна було розрізнити, бо мозок насилу відкликався на невластивий йому, чужий зет-ритм. Видіння дробилося, викривлялось, часом зовсім зникало, затягнуте фіолетовим серпанком.

Лариса швидше вгадала, ніж побачила контури дивного дерева. Стовбур його звивався, мов спіраль, що звужувалась угорі. Довге, вузьке листя мало невловиме забарвлення, що весь час змінювалось. Воно здавалося то синім, майже фіолетовим, то рудим, вогняно-червоним. Раптом, від поштовху зет-ритму, контури дерева роздвоїлися, розпливлись. І Лариса догадалась: їх багато, таких дерев. Невиразне видіння прояснилося, наче хтось забрав димчасте скло, що стояло перед очима.

Лариса зрозуміла (і, зрозумівши, відразу ж побачила), що поряд з дивними спіральними деревами стоять величезні круглі споруди. Фіолетова запона швидко наповзала на них. Лишився тільки яскравий зелено-жовтий диск, що рухався над невиразними контурами. І ще: обганяючи його, мчали інші, зовсім малесенькі диски — оранжевий, два червоних, голубий.

Зоряний зет-ритм судорожними поштовхами — до болю, до запаморочення — бив у мозок. Фіолетова стіна швидко стерла видіння. Потім хаос кольорових спалахів приглушив зет-ритм.

Лариса міцно стиснула важельок шукача. Антена металася, нащупуючи зет-ритм, що прийшов з космосу.

— …Ларисо Павлівно! — Капітан трусив її за плече.

Вона розплющила очі. Побачила обличчя капітана — змарніле, сіре. Капітан щось говорив. Вона зірвала шолом.

— Візьміть рятувальну куртку. — Капітан поклав їй на коліна брезентовий пакунок. — Вас одведуть до шлюпки.

Вона зрозуміла не відразу — наче крізь сон. Сказала, здивовано прислухаючись до своїх слів (голос здавався чужим):

— Я передам на базу… До нас прийде допомога… Капітан нетерпляче перервав:

— Не треба, ми встановили зв’язок. Але вам доведеться пройти… ближче до шлюпки. На всякий випадок.

Вона махнула рукою, протестуючи.

— Ні, я не можу. Прошу вас… зараз не можна тонути.

Капітан нахилив голову, сердито засопів. Подумав: “Витягти силоміць?..”

Лариса подивилася в ілюмінатор. За чорним склом завивав, гримів шторм.

— Протримайтеся ще півгодини! Тільки півгодини! Прошу вас… Це потрібно, дуже потрібно!

Капітан зціпив-зуби (дуже хотілося лайнутись), помовчав, прислухаючись до реву вітру. Неголосно сказав:

— У мене екіпаж. Вісім чоловік…

— Але я піймала космічне випромінювання. Ви повинні мені повірити, повинні, повинні! Нехай по радіо передадуть… А я шукатиму. Протримайтеся ще півгодини!..

Було в її очах щось таке, від чого капітанові стало моторошно. Він чогось подивився на годинник, подумав: “Під три чорти! Досить. Перейду на танкери… Та що танкери! Краще динаміт возити, ніж учених!.. Дівчисько… Гм… Халепа!” І несподівано для самого себе капітан сказав:

— Єсть… протриматися!

Кабінет був величезний, розкішно обставлений: різьблені, майстерної роботи меблі, пурпурові бухарські килими, картини в позолочених рамах. Юрій Федорович Шорін, обраний недавно президентом академії, відчував глухе роздратування від цієї непотрібної, майже парадної урочистості. Заклавши руки за спину, він ходив по кабінету — високий, широкоплечий, бритоголовий. Віднині йому належало більшу частину дня проводити тут, тому з розсудливістю мандрівника, який звик навіть короткочасний перепочинок влаштовувати розумно й зручно, він обмірковував, як розставити книжкові шафи, чим замінити кришталеві люстри, які картини зняти.

Подобалися Шоріну тільки великі вікна, що виходили в сад. Навіть тепер, оголений січневою холоднечею, сад був сповнений тієї строгої краси, котру могла в повній мірі оцінити тільки людина, яка бачила чорну пустоту космосу. Краса була у всьому: в плавному, мрійливому похитуванні погнутих гілок старого в’яза, в застиглій низці припорошених снігом молоденьких берізок, у садовій лаві, що виглядала з-за кучугури. Небо, дерева, сніг викликали неясне хвилювання. І Шорін прислухався до цього хвилювання — почасти іронічно, почасти здивовано.

Три роки тому, напередодні Місячної експедиції, в його життя вперше увійшло щось таке, що не піддавалося логічному аналізу. Раніше Шорін твердо знав, що великим проблемам слід приділяти більшу увагу, малим— меншу. Саме це впевнено вело його в науці. Там, де інші розкидалися, розпорошували сили, він умів знайти головне, вирішальне. Це головне заповнювало все його життя. А решту, те, що лишалося, він віддавав музиці. І раптом Шорін став помічати звичайнісінькі речі. Зовсім несподівано він зробив відкриття: увагу може привернути навіть те, що зовсім не є проблемою. Він міг, наприклад, подовгу спостерігати падіння сніжинок, хоча воно виражалося простою і не дуже цікавою системою диференціальних рівнянь. Тоді він вирішив, що це звичайна втома, поговорив з лікарями і на три тижні поїхав на Кавказ, у санаторій. А потім почалася Місячна експедиція, що вимагала величезного напруження всіх сил, духовних і фізичних, і примусила його забути про все інше.