Північна зірка

Час у гомункулів був не наш — інший. За спостереженнями, кожна особа жила сім-вісім днів. Кожна наша година тривала у них приблизно рік.

Звідки гомункули з’явилися, так і залишилося загадкою. Не викликало сумніву, що їхня планета покрита океаном, який розчинив усі речовини. У людській крові вони опинилися ніби в рідній стихії. До всього кров за складом — рідна сестра океанській воді. Що стосується розміру їхньої планети, — велика вона чи маленька, — судити також неможливо. Наша Земля велика, мікроорганізми живуть на ній разом з людьми. Можливо, цивілізація гомункулів виникла у середовищі мікроорганізмів.

Питання про те, як увійти з гомункулами у контакт, виникло одразу ж, як тільки їх було виявлено. Проте виникло й інше питання, — боже, скільки цих питань! — як зберегти здоров’я Надії Юріївни? Гомункули могли розселитися — і розселялися — по всьому тілу. Могли висмоктати з Надії Юріївни усі соки. Жінці призначили посилене харчування. Взагалі-то Надія Юріївна була здорова, не рахуючи деякої апатії та посиленого апетиту, однак їй набридли дослідження, надокучила лікарня. Коли ж їй повідомили, що мікроби, та ще розумні, розселилися у її м’язах і печінці, вона відповіла:

— Покладаюсь на медицину. Вона виселить їх звідти.

Ясна річ, потрібно було їх виселити.

Знову питання: як?

Може, знищити?

Цивілізацію?..

Розпочати переговори було єдиним розумним рішенням. Тим більше, що це обіцяло землянам безліч вигод: контакт обіцяв відкриття у медицині, в космонавтиці, астрономії.

Проблему контакту розв’язали за допомогою радіо, телебачення — електроніки.

Було помічено, що теле— і радіопередачі, особливо інформаційні, розпочинаються у гомункулів одними й тими ж фразами. Виникло цілком слушне припущення, що ці фрази еквівалентні нашим. На початку: “Шановні радіослухачі, розпочинаємо останні новини”. Наприкінці: “До побачення, до скорої зустрічі!”

Електронні лічильно-вирішні пристрої підтвердили, що це так. Був знайдений ключ до освоєння мови гомункулів.

Коли накопичився достатній запас слів і була сконструйована передавальна апаратура, до гомункулів звернулися зі звичною для них вступною фразою:

— Шановні радіослухачі!

Який переполох знявся у стані пришельців, коли електронна машина передала через їхні радіостанції цю фразу! Можливо, від несподіванки, можливо, тому, що фраза пролунала надзвичайно голосно, гомункули буквально попадали з ніг. Грім із ясного неба!

Однак це деталь. Контакт удався, розпочалися розмови.

— Хто ви? — запитали земляни — запитання з виду просте і зрозуміле.

— А хто ви? — запитали гомункули.

Хто ми? Надія Юріївна? Людство? Вінець творіння?..

Отак-то ставити прості запитання: гомункули також вважали себе вінцем творіння.

По заслузі.

Друге запитання було таке:

— Звідки ви?

Гомункули відповіли:

— Навіщо вам це знати?

У пришельців був характер!

Терпіння. Розпочалися багатослівні пояснення, хто ми такі.

— Як ви з’явилися у нас? — запитали земляни.

— На цьому острові?.. — запитали пришельці.

Надію Юріївну вони мали за острів! Розмова провадилася у присутності Надії Юріївни, і вона обурилася:

— Яке нахабство!

Її попросили мовчати. Гомункулам пояснили, що вони у людському тілі.

— Цей острів — людина? — запитали вони.

— Людина, — підтвердили земляни.

— Така велика?..

— Усі люди великі.

— Скільки вас? — запитали гомункули.

— П’ять мільярдів. А вас скільки?

— У тілі?

— Так, у тілі.

— Двісті сімнадцять.

— Мільярдів?..

Електроніка переклала відповідь:

— Штук.

Потім гомункули запитали:

— У кожному з вас можна жити, як у цьому тілі?

Запитання примусило замислитися: чи немає тут небезпеки для людства?

— Бачите… — Як їм пояснити, що вони ведуть у тілі паразитичний спосіб життя? Хтось вигадав, нейтральний хід: — Вам слід вийти з тіла.

Відповідь надійшла одразу:

— Нам і тут добре.

Ще б пак — на усьому готовенькому!

Розпочалася дуже довга розмова про те, що тіло можна довести до виснаження, використовуючи його соки для заводів і міст. Тіло може померти, а разом з ним загинуть і гомункули.

Поміркувавши трохи, пришельці відповіли:

— Можна переселитися…

Скидалося на те, що пришельців не так-то легко переконати в очевидних для нас речах. Тоді їм сказали:

— Подумайте про етику.

— Що таке етика? — запитали гомункули.

Довелося дуже довго роз’яснювати, що вторгнення у чужий світ всупереч бажанню і волі господарів не зовсім приємна річ. І про те, що людина, в тілі якої вони оселилися, страждає, а страждання і насильство — речі погані, і це, мабуть, зрозуміло будь-якій розумній істоті.

Гомункули подумали і запитали:

— А позбавляти нас корабля, на якому ми прилетіли, — це етично?..

У таборі землян розгубилися: який ще корабель? Який корабель?.. Поки лунали ці вигуки, зблискували здивовані погляди, гомункули висунули вимогу:

— Віддайте корабель.

Земляни нічого на це відповісти не могли, гомункули повторили:

— Віддайте корабель, і ми відлетимо.

Тоді Іван Федорович і Надія Юріївна згадали про чаєпиття на веранді, про поранення — пригода ця у вервечці незвичайних подій була забута. Згадали про лікаря “швидкої допомоги” Ольгу Яківну, про шротинку, яку вона вийняла з-під шкіри на спині Надії Юріївни. Певно, шротинка і є корабель.

Де вона?

Згадали, що Ольга Яківна поклала її на кусок бинта біля ліжка у спальні. Куди поділася шротинка звідти, не могли згадати.

Покликали хатню робітницю Грушу. Груша запевняла і божилася, що шротинки не бачила.

— Може, вимела зі сміттям?..

— Та ні, — відхрещувалася Груша. — Бачити не бачила!

Покликали Дімку.

Уже з першого запитання очі у хлопчика забігали. Дімка разів зо два хлюпнув носом, однак змовчав.

— Хлопчику… — умовляли його.

Дімка стояв, прикидав у думці: подумаєш — шротинка. Інша річ знайти гільзу з порохом, з кулею або, на гірший випадок, осколок міни, що заіржавів у землі.

— Згадай, хлопчику, — просили члени комісії.

Ні, думав Дімка, увесь цей люд не розуміє цінності справжніх речей. От би знайти запальничку часів Великої Вітчизняної війни. Знаходять же хлопці…

— Ти, здається, останнім виходив із спальні, — нагадав йому батько. Інтонація була улеслива, м’яка за аналогією з іншими випадками, згадав Дімка, не обіцяла нічого доброго. Краще признатися.

— Я її в кишеню поклав, — сказав Дімка.

— У яку кишеню? — запитав батько.

— З яблуками.

— Яких штанів?..

Довелося напружити пам’ять.

— Синіх, у смужку.

— Там вона і лежить?

Дімка знову похлюпав носом:

— Не знаю.

Ясна річ, члени комісії, у присутності яких провадився допит, переходили од відчаю до надії і від надії до відчаю. Тим більше, що гомункули заявили ультимативно: “Ніяких розмов. Віддайте корабель!”

— Дімо, — сказали йому, — від цієї шротинки залежить життя або смерть твоєї матері. Розумієш? Шротинку необхідно знайти.

Тим часом відомості про гомункулів просочилися на сторінки газет. Полоси рясніли заголовками один дивовижніший від іншого: “Жінка-галактика”, “Звідки пришельці?”, “Ультиматум: не відлетимо, поки не буде знайдено корабель”, “Де корабель?..”

Обговорювалися подробиці: їх усього двісті сімнадцять осіб. Невже земна техніка безсила проти жменьки нахаб?.. Як вони живуть? Придивіться, як вони живуть! У їхніх містах два-три десятки осіб. Кожна обіймає цілий квартал!..

Справді, гомункули жили вільготно — навіщо їм такий розмах? У них атомна металургія. Заводом-містом управляють троє гомункулів. Металургії та автоматиці треба в них учитися.

Проте навчати землян, навіть розмовляти з ними гомункули, схоже, не мали жодного бажання, їх образили і вивели з рівноваги три положення: натяк, що вони ведуть паразитичний спосіб життя за рахунок Надії Юріївни; що їм запропонували залишити острів і, нарешті, корабель. Вони були переконані, що корабель викрали істоти, які називають себе землянами, і що земляни застосували при цьому грубу силу.