Північна зірка

— Тобі погано? — схилилася до нього Надія Юріївна.

— Ні, ні, Надю… — проказав він скоромовкою. — Дай подумати. Дай мені подумати.

Знову глипнув на прилади.

— У чому річ? — запитала Надія Юріївна.

— У чому річ? — перепитав він. — У тім-то й річ, у чому річ…

— Іване Федоровичу! — Надія Юріївна готова була розсердитися.

— У тім і річ… — машинально повторював Іван Федорович. Зиркнув на дружину і сказав: — Ти випромінюєш!

— Що випромінюю? — настрашено запитала Надія Юріївна.

— Випромінюєш і все!.. — Іван Федорович був розгублений.

— Поясни, Ваню, — лагідно попросила Надія Юріївна

— Ніби у тобі працюють, знаєш… сто потужних радіостанцій одразу, — пояснив Іван Федорович.

Надія Юріївна не знайшлася, що відповісти чоловікові.

— Феномен якийсь… — дивився на дружину Іван Федорович.

— Дурниці, — нарешті мовила Надія Юріївна.

— Тебе необхідно обстежити, — сказав чоловік. І додав: — Неймовірно!

Надія Юріївна повернулась і мовчки вийшла з лабораторії.

Того дня Іван Федорович приїхав додому рано і негайно став розпитувати дружину: як самопочуття, чи є покращення, як вона харчується, чим, що з ґудзиком. Надія Юріївна відповідала, показала ґудзик — тонесеньку пластинку: обсмоктала майже весь.

— Так… — кивав при цьому головою Іван Федорович. — Так…

Він стільки разів повторив оце “так”, що Надія Юріївна роздратувалася і запитала, до чого він хилить.

— Бачиш… — Іван Федорович не знаходив потрібних слів.

— Нічого не бачу! — сказала дружина. — Морок!

— Правильно, — погодився Іван Федорович. — Морок.

— Що все це означає?

— Ти суцільне випромінювання, — сказав нарешті Іван Федорович. — Прилади ніби з’їхали з глузду. Струми мозку у порівнянні з твоїм випромінюванням — невиразний шепіт.

Надія Юріївна слухала.

— От я і думаю: у чім річ? — продовжував Іван Федорович. — Може, ти залізом перенаситилася? Залізо, воно, знаєш, має магнітні властивості… Ти не хвилюйся, будь ласка! — запевнив він, спостерігши, як дивиться на нього Надія Юріївна. — Нічого страшного немає, навіть якщо ти й намагнітилася.

— Досить! — урвала розмову Надія Юріївна. — Скоро ти скажеш, що твоя дружина — слюсарна майстерня. Так?

Іван Федорович так не думав. Він просто не знав, що думати.

Вирішили, що необхідно знову йти до лікарів.

У поліклініці Надії Юріївні запропонували пройти аналізи.

— Ось талончик на кров. Це можна сьогодні. Спустіться униз, в кабінет одинадцятий.

Надія Юріївна здала на аналіз кров.

— Приходьте завтра, — сказали їй, — о дев’ятій ранку.

Проте дивовижні події розгорнулися раніше.

Лаборант Вятлов закінчив аналіз крові Надії Юріївни о першій годині дня. В чверть на другу він зайшов до головного лікаря Сергія Наумовича.

— Дивно, — сказав з порога. — Знаєте, що я виявив у крові Фастової?

Сергій Наумович підняв голову від паперів.

— Не повірите! — сказав Вятлов.

Сергій Наумович мовчки ждав.

— Спустіться, гляньте самі!

Чи то подив у очах Вятлова, чи то зухвальство, так подумав Сергій Наумович, з яким Вятлов увійшов до головного лікаря: не кожен і не з усякого приводу зважиться турбувати Сергія Наумовича та ще запрошувати його до мікроскопа, — підказали головному лікарю, що у лаборанта є для цього підстави. Сергій Наумович встав і рушив слідом за Вятловим.

Так вони і йшли — лаборант попереду, головлікар за ним, якась невидима нитка поєднувала обох. Лаборант був стурбований, це можна було помітити по його напружено розпрямленій спині; головний лікар ступав важко, у ході відчувалися його шістдесят вісім років, і ще давалася взнаки стурбованість, яка перейшла до нього від лаборанта. Варто було б усьому світові подивитися, як вони йшли — лаборант і Сергій Наумович. Проте світ поки що нічого не знав, хоча стрілки годинників уже відлічували секунди епохального часу.

У маленькій тісній лабораторії нікого не було. Мікроскоп стояв біля вікна, у затискачах блищало скельце з невеличкою іржавою цяточкою. Сергій Наумович підійшов до мікроскопа, торкнувся гвинта, трохи підняв тубус, приміряючи до свого зору.

Те, що він побачив, виходило за межі ймовірного. Сергій Наумович одірвався від мікроскопа, протер очі. Знову схилився, злегенька ворухнув гвинт. На іржавому коричневому тлі крові у двохсоткратному збільшенні лінз Сергій Наумович уздрів виблискуючі металом уламки машин: триби, колеса, гнуті скоби і важелі.

— Що це? — запитав Сергій Наумович.

— Третя проба, — відповів Вятлов.

Він витягнув з-під мікроскопа скельце з іржавою цяточкою. Дістав з коробки інше, чисте. Витиснув з мензурки на нього краплю крові, знову помістив під тубус.

Сергій Наумович припав до окуляра. Побачив він те ж саме: триби, металеві деталі. І ще він завважив — ні, не привид, не фантом — мініатюрний підводний човен…

Справді, це було неймовірно. За довгу практику Сергій Наумович нічого подібного не спостерігав.

— Чия кров? — запитав він, не одриваючись від окуляра.

— Фастової… Надії Юріївни, — лаборант глипнув на аркушик паперу.

— Дружини Івана Федоровича Фастова?

Лаборант Івана Федоровича не знав. Сергій Наумович знав. Звідсіля ж, з лабораторії, він подзвонив Івану Федоровичу.

Через півгодини той приїхав.

— Погляньте, — сказав йому головний лікар.

Гостей виявили через тиждень за допомогою мікроскопа, що давав збільшення у шістсот разів. Схожими на людей вони не були: голова, тулуб з двома рядами щупалець — один ряд вгору, другий униз. Побачили їхні міста, заводи.

Надії Юріївні довелося витерпіти купу обстежень. Для неї самої відвели цілий поверх заміської лікарні. Палати перетворили на лабораторії, нижній поверх — у помешкання для наукових співробітників. Надію Юріївну оглядали, обстукували, просвічували, опитували, обстежували, переобстежували, досліджували… Нею захоплювалися, її возхваляли, страшилися. Все це вона переносила терпляче і мовчки — слухняний кролик науки.

Висновки були приголомшливі: у тілі Надії Юріївни оселилася позаземна цивілізація.

— Як?.. — було загальне запитання та інші запитання. — Звідки? Відколи? Чому?

Все це з’ясовувалося і врешті-решт з’ясується. Але як увійти в контакт з пришельцями? Хто вони?

— Радіо! — запропонував Іван Федорович.

Справді, Надія Юріївна випромінювала зливу радіохвиль. Цивілізація у її тілі оселилася з усіма зручностями, включаючи телебачення.

Було визначено частоту радіохвиль, діапазони. Передачі велися на мікрохвилях. Аналогічної апаратури людство не мало. Техніки одразу ж створили необхідні прилади — приймачі, телевізори. І почули голос гомункулів — пришельців назвали гомункулами, побачили їх самих.

Найбільше вразило землян, що гості пречудово улаштувалися в людському організмі. Лімфа крові була для них живильною речовиною. Кисень для технічних потреб вони добували з червоних тілець, не знищуючи, проте, їх, а висмоктуючи атоми кисню то з одного, то з іншого еритроцита. З лімфи вони одержували кислоти, метали, серед них і залізо для машин: їхня цивілізація виявилася технічною.

На екранах телевізорів можна було бачити їхні інформаційні передачі, мистецтво. Гомункули виявилися істотами діяльними і життєрадісними. Життєвий простір вони освоювали енергійно, не зустрічаючи опору. Антитіла були нейтральними до них, фагоцити не чіпали, мікроби не уражали. Чому? Таких “чому” було мільйон.

Міста-колонії вони заснували у легенях Надії Юріївни, під лівою лопаткою, там, де залишився рубчик після поранення шротинкою. Міста виявили за допомогою рентгенівського просвічування, вони мали вигляд округлих цяточок з поперечними і поздовжніми смугами: це були вулиці й проспекти. Засобом пересування слугували закриті човни, схожі на наші підводні, і відкриті човни-гондоли. Пересувалися за допомогою течії крові, віддавали перевагу артеріальній крові, однак могли рухатися і проти течії: човни були обладнані моторами.

Телепередачі у них, особливо розважальні, дуже потішні: по-перше, йшли цілодобово (гомункули не знали сну), по-друге, перевага віддавалася танцям, груповим і сольним, з витіюватими рухами рук і ніг. Розігрувалися сцени з декораціями, схоже, детективні, тому що одні гомункули ганялися за іншими, а ті кидалися навтікача і ховалися. Усе це супроводжувалося своєрідною музикою — електронною. Музичних інструментів, здається, гомункули не мали: звучали електричні та магнітні поля. Металургія у них атомна: виготовляли машини і механізми з атомів заліза та інших металів, видобуваючи їх з тіла Надії Юріївни. При цьому жодних відходів термічної обробки не помічалося: атоми сполучалися за програмою, і утворювалася деталь чи машина, на думку землян, так швидко, що можна було позаздрити.