Північна зірка

— Так треба… — заспокоювала вона Віктора.

А той готував корабель до польоту. Перевірив двигуни, пальне, завів авіет у відсік.

У хвилини пестощів спокушав Елу розповідями про Землю. Про квіти. Найдужче Елі хотілося торкнутися квітів — на Іллірі не було рослин, що цвітуть.

— Усі квіти Землі я подарую тобі, — пообіцяв Віктор.

Чотири дні лишилося до старту. Тепер вони ходили пішки. Через струмки, яруги Віктор переносив її на руках: Ела була як пір’їнка.

Усе частіше вона викликала батьків — фагот і скрипка стривожено співали коло неї, викликаючи незбагненні почуття.

— Погані вісті? — запитував Віктор.

— Ні, — запевняла Ела.

— Нам полегшає, коли полетимо, — говорив він.

Одного разу вони зайшли далеко. Ніч застигла їх на півдорозі до корабля. Вони ледве дісталися міста.

— Сядемо. — Ела опустилася на траву на круглій площі.

— Але ж ми майже дійшли, — заперечував Віктор.

— Зостаньмося, — попросила Ела. — Я хочу.

Віктор сів поруч. Ніч була тиха, задушлива. У банях, в мінаретах не звучала музика. “Ніби перед грозою”, — подумав Віктор.

— Ляж, — сказала вона, — заплющ очі. Віддайся сну.

Вона перебирала його волосся, гладила по обличчю:

— Засни…

Її руки були як у дитини, її пестощі — мов заспокійлива ласка матері.

— Спи.

Доторки рук Ели заколисували. Віктор забувся.

Раптом він почув спів. Він був близько-близько і далеко — як буває уві сні, був поруч і у ньому самому.

Засни, коханий…

По тембру Віктор упізнав, що співає Ела. Здивувався, хотів підвестися. Однак теплінь у тілі,_ млість не дозволили йому прокинутися.

Засни, коханий…

Ми полетимо з тобою до зірок.

Станемо жити, творити музику,

І промені зірок будуть нам струнами.

Крізь сон Віктор відчував, як щось міняється поблизу нього, щезає; голова його хилиться нижче, торкнулася трави.

Та голос Ели звучав:

Засни.

Я твоє кохання, твоя пісня.

Немає нічого ліпшого, як бути удвох:

Ми разом, ми кохання.

Ми політ.

Ми вічність.

Водночас Віктор відчував, як від нього відходить тепло, а довкола утворюється порожнеча.

Спи, коханий.

Ми полетимо з тобою до зірок…

Прийшов до тями він несподівано. Від тиші. Він лежав на траві. Ели поруч не було. Це його стривожило.

— Ело! — покликав він.

Ніхто не відгукнувся.

— Ело! — Віктор підхопився на ноги. — Ело!

Тиша. Вдалині йшла гроза, але так далеко, що грому не було чути. Зблискували сполохи.

— Ело!..

Площа була безлюдна. Темні будівлі загадково мовчали.

— Де ти, Ело?

Мовчання.

— Ело-о!..

Віктор кинувся в один бік, в інший, оббіг площу по колу. Ніде нікого.

— Ело, відгукнись! — кричав він.

Побіг уздовж вулиці. Повернувся на широку площу.

— Ело! — затарабанив руками в стіну найближчого будинку. Пружна стіна не відповіла.

Віктор кидався від однієї будівлі до іншої, стукав, благав:

— Поверніть!

Знову побіг вулицею.

— Поверніть!..

Було тихо і глухо. Світало.

На площі, там, де вони сиділи з Елою на початку ночі, Віктор знайшов трав’яні сандалії і зрозумів усе.

Це була Ніч Присвяти. Дівчина перетворилася на пісню:

Будемо жити, творити музику,

І промені зірок будуть нам струнами…

Хіба могло бути по-іншому у цьому дивному і чужому світі? Ела — вона була кокон, як ці незбагненні вежі. Тепер вона стала собою — піснею. Хіба могло бути інакше?

Розум, однак, не хотів миритися з цією простою, очевидною істиною. Віктор усе ще кликав:

— Ело…

Сандалії він не взяв. Навіщо? Ще раз обійшов площу, пройшовся вулицею, зупинився у кінці. Попрощався з містом.

Піднявся на пагорби і ще раз озирнувся на місто. Непросте місто, у ньому жила музика.

Піднявся на корабель, задраїв за собою двері.

Поставив ракету на вертикаль. Опустив руки на важелі управління.

— Я твоє кохання, твоя пісня… — почув він.

— Ти тут? — запитав, затримуючи руки на важелях.

— Тут. І залишуся тут.

— Ело…

— Так, любий. Інакше неможливо.

Вдруге упродовж цього ранку Віктор збагнув: інакше неможливо.

— Прощай. — сказав він.

— Прощай, — відповіла Пісня.

— Як довго ти будеш зі мною? — запитав Віктор.

— Завжди. Я пісня, я музика твоєї душі, ти понесеш мене з собою.

Віктор увімкнув двигуни і ще раз мовив:

— Летимо.

— Ми кохання. Ми політ — вічність…

Корабель одірвався від ґрунту і полинув увись.

ЗМІСТ

Квіти Альбаросси

Іще одне мертве місто

Північна зірка

Іспит з космографії

Про що промовляють тюльпани

Джерело Непийвода

Шротинка

Дорогий дослід

Відкриття

Хромосоми долі

Маша

Ела