Північна зірка

Зірки над головою зникли, проте і тут, у проходах, стелилися фіалкові сутінки, повороти світилися синім. “Знайшов!” — обмацували зустрічні Юрія, а він ходами мчав у глиб мурашника. Його огортав рідний чарівливий запах, обнімало тепло, і, здається, кращого вже нічого не могло бути. Однак Юрій мчав уперед. “Знайшов!” — супроводжувало його. І сам він чувся красенем і пишався: “Знайшов!” Ось уже чути: “Оу! Оу!” — хазяйка гнізда відкладає яйця. “Оу!” — фіалкова сутінь яскравішає. Зараз Юрій побачить хазяйку — він добувач, герой. “Оу!” Йому радісно і лячно водночас, він сповнений сили, заряджений енергією — так на нього впливає рідне гніздо, він готовий віддати усе, себе самого для всіх, для хазяйки. “Оу!” Зараз він побачить її. Зараз!..

Юрій розплющив очі. Усе злетіло з нього миттю. Від сонця він склепив повіки, завважив зникаючу фіалкову сутінь, у свідомості усе ще звучало, даленіючи, стихаючи: “Оу!”

Що це було? Юрій спостеріг, що лежить на землі, підхопився на ноги. Що це? Сон, дійсність?.. Серце стугоніло у грудях, як від бігу, у роті стояв присмак кислоти, запах мурашника. Було? З ним? Юрій розгублено озирнувся.

Світило сонце. Каламутно блищало джерело. Вітру не було, тепла вільгість огортала Юрія. “Було?” — запитав ще раз. Відповів: “Було!..”

Що ж це таке?

Юрій знову нахилився до води. Йому було моторошно і цікаво. Дивний фіалковий світ ще жив у його свідомості. Скільки ж світів — і яких? — у цій воді? Напитися ще? Дивно і цікаво. Юрій знову лягає на землю. Він знає — нап’ється. Що б не скоїлося — нап’ється. Розгадає таємницю джерела.

Врешті-решт нічого з ним не сталося. Можливо, привидівся сон, проте поганого не скоїлося. Ще ковток. Маленький ковток, як першого разу. Може, він знову обернеться на мураху? Побачить царицю мурашника?.. “Оу!” — звучить у нього в мозку. Нічого поганого не буде, запевняє себе. Не буде! Він уже відчуває вологу. Наблизив губи до води.

Ґедзь сідає йому на вухо. Юрій змахує рукою, збиває його. Ґедзь падає у воду, сплеск. Помутніння. Ґедзь зник. Ковток води клубком прокочується по горлу.

О пекучий, п’янкий, солодкий, жаданий смак крові! І разом з тим нестерпне відчуття голоду! О сонце, спекота, тріпотіння крил, жало, готове вп’ястися у живу плоть! І голод, голод! Голод, а тут їжа. Багато їжі! І злість! І бажання пити гарячу кров! Зараз націлитися. Зараз уп’ястися! З-з-з… Десятки таких самих спраглих в’ються поряд. Хто перший? Хто сміливіший? З-з-з… Ах-х! — посвист цупкого жорсткого волоса — посвист смерті. Вивернутися, втекти! А їжа — жива гора — ось вона! З-з-з… Сісти — значить ризикувати. Сісти — значить бути ситим. Сміливіше!.. Ах-х!.. — знову посвист. Джгут волосся цвьохнув поряд. Когось зачепило, так? Корчиться на землі? Не я! Не я! Ну сісти…

Ривок — і гаряча пахуча жадана плоть, ось вона! Вчепитися лапами у волосину. Огидна жорстка волосина, проте за неї можна триматися. Під нею тисячі пор-ямок. Потрібна лише одна ямка. Потрібна лише одна крапля крові! Жало намацало ямку. Устромити глибше, глибше! О-о! Тепле солонувате влилося у хобот. Тепер всмоктувати, ковтати! О-о! Червоні вогненні клубки — кров складається з них, як з вишень. Ковтай, ковтай! Червоні клубки, як вишні, прокочуються по стравоходу. О насолода! Життя!.. Шерсть, шкіра сіпаються, їм боляче. Ковтай, ковтай! Швидше!

Посвист. Удар. Зім’яло крила. Зверетенило, швиргонуло. О-о-о!..

Юрій через силу розплющив очі. Він корчився на землі. Кожний нерв як струна, у голові дзвеніння. Пальці скарлючилися, уп’ялися в землю.

Зі стогоном Юрій спинається на коліна, на ноги. Усе перед ним пливе, сонце в небі розгойдується, танцює. Непевною ходою на тремтячих ногах Юрій іде геть від джерела. “Не так просто… Не так безневинно… — плутаються у голові обривки думок. — Не так усе просто!..”

Юрій ледве добирається до куреня. Пес Вовчок з люттю кидається на нього.

— Вовчок! — кличе дід.

Добродушного, лінивого пса не впізнати. Шерсть на карку наїжачилася. Загризе!

— Вовчок!..

Може, від Юрія відгонить мурашиним мускусом? Трупним запахом ґедзя?

Дід Бубей проганяє пса палицею. Той лягає осторонь, гарчить. Дід запитує Юрія:

— Звідтіля?..

— Звідтіля.

Юрій нічого не розповідає Бубею. Жадібно ковтає чай, аби перебити в роті солонуватий смак.

— Хлопче?.. — запитує дід.

Юрій встає:

— До побачення.

Два дні він нікуди не виходить. Удав із себе хворого, лежить на ліжкові. “Що це було? — думає він. — Від чого? Від води?”

Перебирає в пам’яті усе, що чув, читав про воду. Про води.

Є легка вода. Є важка вода. Є жива вода і є мертва. Є цілюща. Є, мабуть, незвичайні води. У джерелі — незвичайна. Властивості її, формула невідомі Юрію, він не геолог, не хімік. Відомий результат — неймовірний, приголомшуючий. Вода розчиняє у собі організм, хоч то метелик, мураха, ґедзь. Що ще?.. Випивши такої води, людина обертається на іншу істоту. Ні, заперечує собі Юрій, людина залишається людиною. Однак відчуття, свідомість стають іншими. Як це відбувається? І тут Юрій нічого не може пояснити, він не біолог. Але те, що було з ним, разюче. Він знаходив новий світ.

Скільки див на землі, думає Юрій, незнаних, невідкритих. Психіка комах, звірів і птахів, наприклад. Зоопсихіка. Ніким ще не започаткована наука. Що вона може дати людині?.. Думки Юрія знову повертаються до джерела. Непийвода! Попередження у назві, заперечення, навіть страх. Перед чим страх? Перед невідомим. Люди знають про це. Але неправильно розуміють саме явище. Перевертні, відьми — усе це дурниці. Є проблема, загадка. У який спосіб свідомість однієї істоти передається іншій?

Артем не приїжджав. На буровій усували аварію.

На третій день після події біля джерела — на десятий перебування у Тарханівці — Юрій вийшов з дому у другій половині дня. Погода була така ж сама, ясна; безхмарне небо світилося шовковою синню. У зеніті кружляли беркути.

Юрій пішов не через ліс, а стежкою на городи.

— Чому довго не приходив? — запитав Бубей.

— Прихворів, — сказав Юрій.

— Посидь, — сказав дід.

І рушив лише йому помітною стежкою у глиб городу. Юрій залишився біля куреня. Вовчок лежав віддалік.

— Вовчок! — покликав Юрій.

Пес не ворухнувся, не підійшов.

— За віщо ти на мене так? — запитав Юрій і розсміявся: що це він — собаку припрошує.

Повернувся Бубей. Виклав з кишені десяток огірків.

— Перші.

Їв і розмовляв Юрій мало. Видно було, що його заполонила якась думка.

— Про що ти, хлопче? — запитав Бубей.

— Дай мені, діду, рушницю. До вечора, — попросив Юрій.

— Навіщо?

— До лісу піду.

— Сезон не мисливський, — сказав дід.

— Та я так… — невизначено сказав Юрій. — Для виду.

— Якщо так, візьми. Ні лисиць, ні зайців не стріляй, оштрафують.

— Гаразд, — пообіцяв Юрій і взяв рушницю.

Проминув городи, звернув на гору, до джерела.

— Куди? — крикнув дід від куреня.

Юрій махнув рукою.

Якийсь час він блукав довкола джерела без особливих намірів. Рушниця висіла на плечі, він забув про неї. Але це тільки здавалося, що він забув. Думка працювала у голові і остаточно сказала “так”, коли Юрій завважив на верхівці сосни беркута. Птах відпочивав, зрідка чепурився, пригладжуючи дзьобом пір’я. Юрій підстрелив беркута — перебив крило. Довго нишпорив у кущах, поки не знайшов птаха, а коли знайшов, накинув на нього піджак, вибрався з гущавини на галяву.

Це була знайома галява з джерелом Непийвода. Юрій з підбитим птахом у руках присів на камінь. Замислився.

Після заходу сонця він не повернувся до багаття. На ніч не прийшов додому.

Не повернувся вранці і на обід наступного дня. Увечері оголосили розшук зниклого студента.

Докотилася тривожна звістка і до Бубея. Він узяв Вовчка і рушив до джерела. Тут, біля води, він побачив рушницю і одяг Юрія. Піджак лежав осторонь неушкоджений. Штани, сорочка студента перетворилися на купу ганчір’я, мовби хтось зумисне шматував тканину на стрічки, смуги. Тут же валялися два-три пера беркута.