Північна зірка

— Здрастуйте, — підійшов до нього Юрій.

— Здрастуй, якщо не шуткуєш, — відповів дід.

З куреня вийшов пес, потягнувся, позіхнув, висолопивши лопаточкою тонкого язика. Пес був лінивий і добродушний. Підійшовши до Юрія, він лизнув йому руку.

— Свого чує, — зазначив дід. — Підходь ближче.

Юрій засміявся і підійшов до багаття.

— Полуднувати будемо, — сказав старий.

— Я не проти. — Юрій вийняв з кишені загорнутий у папір окраєць хліба.

Пес замахав хвостом. Юрій розгорнув пакет, відщипнув від окрайця скоринку.

— Самі ще не їли! — крикнув на пса старші.

Пес — Вовчок, назвав його пізніше дід — відійшов убік, ліг, затис у лапах скоринку і став гризти.

— Картопля. — Старий висипав на дощане кружальце зварені картоплини. — Сіль. — Вийняв з клунка пачку солі, насипав на те ж кружальце. — А мене звати, — сказав, — дід Бубей.

Юрій назвав себе.

— З буровиків? — здогадався дід.

— Брат мій на буровій, — відповів Юрій.

Дід почистив картоплину, посипав сіллю. Кивнув Юрію, припрошуючи:

— Їж.

Юрій також почистив картоплину, посипав сіллю. Запитав:

— Огірки стережете? — Город був огірковий, де-не-де на огудинні бралася зав’язь.

— Стережу, — відповів дід, неквапом розжовуючи картоплину.

Так, без зайвих слів, вони поїли, затим узялися до чаю, дід налив дві кварти. Чай був зелений, запахущий, привертав до розмови.

— Що це за джерело там, на пагорбі? — запитав Юрій.

— Завалене камінням?.. — Дід злякано звів брови.

— Так, — відповів Юрій. — Навіщо?

— Знову пробилося? — запитав дід.

— Струмочок, — відповів Юрій. — Цівочка.

— От лихо його бери! — вилаявся дід, відсунувши кварту.

Зміна у настрої старого вразила Юрія. Він хотів запитати, у чім річ, однак Бубей випередив його:

— Ти не пив з нього?

— Ні.

— Добре, що не пив.

— Чому?

— Джерело Непийвода.

— Непийвода?..

Юрій — літературознавець, знавець воронезького фольклору. Назва зацікавила його.

— Вадливе джерело, — продовжував дід. — Ніхто не п’є з нього, хіба що відьми.

У Юрія видовжилося обличчя.

— Відьми і перевертні, — ствердив Бубей.

От уже чого не чекав Юрій у вік електроніки!

— До нас було, — говорив тим часом Бубей. — Дід мій розповідав, а діду моєму його дід. Отож джерелу цьому вже за нашої пам’яті двісті літ. Нечисте місце. Гора нечиста і джерело.

— Що ж там такого? — запитав Юрій.

— Різне. Чоловіки з тієї води вовками виють. Жінки на стіну лізуть. Декотрі у птахів перетворюються і у звірів. Було — і на мітлі літали.

Про те, що Урал славиться фольклором, Юрій знав. Пам’ятав книги Бажова. Шкодував, що пізненько народився, не зустрінеться з автором “Хазяйки Мідної гори”. І от перед ним живий казкар. Юрій ловив кожне слово Бубея.

— Чого там, у кого хочеш запитай, — продовжував дід. — За моєї пам’яті Лелька Козоєва напилась тієї води, так, знаєш, на зозулю обернулась. Тільки й чути було: “Ку-ку!..” По деревах лазила вдень і вночі. Поки не впала і не вбилася на смерть. Тоді й порішили селом захарастити джерело. Накидали каміння — вгомонили. А це, бач, знову пробилося. Ти, хлопче, не пив?..

— Та ні!

— Боже тебе борони!

Дід довго не міг заспокоїтися, розпитував, чи велике джерело, що бачив і що чув побіля нього Юрій.

— Ох-ох-ох!.. — зітхав на слова студента.

Коли Юрій розповів, як упав метелик, вода скаламутилася і метелик щез, дід потвердив:

— От-от! Усяка живність розчиняється у ньому, розварюється.

— Але ж вода холодна.

— Пробував?

— Було, — визнав Юрій.

— Гляди… — Бубей затрусив головою.

Проводжаючи Юрія від куреня, дід продовжував зітхати, охати, і все, починаючи з назви джерела, було так незбагненно, таємниче, що Юрій дав собі обіцянку побувати на джерелі ще раз, уважно до нього придивитися.

Від Артема надійшла звісточка, що на буровій аварія, у Тарханівку він приїде хтозна-коли і що ти, братку, там не нудьгуй.

Юрій нудьгувати не збирався. Вранці наступного дня він був біля джерела. Розповіді діда Бубея залишили неприємний осад у душі, і Юрій роззирався насторожено. Місце і справді було не з приємних. Відколок випирав з гори, ніби виштовхнутий недоброю силою. Темно-пориста поверхня, звисаючий жмутками мох справляли враження незатишності, занедбаності місця; купа каміння, накиданого абияк, також скидалася на щось украй неохайне; здавалося, і пташиних голосів тут менше. Повітря застояне якесь — похмурістю віяло від джерела. Однак Юрій опирався враженню. Нічого особливого, заспокоював себе, звичайнісіньке джерело. Таких Юрій набачився чимало у цьому багатому на воду краї. Були тіснини, ущелини похмуріші за цю, і насторога Юрія потроху щезла. Балачки, подумав він про вчорашні попередження діда. День сонячний, світлий — що може статися в такий день?.. Про те, що може щось статися, думка у Юрія була. Десь у найпотаємніших куточках мозку. Скоїлося ж щось з Лелею Козоєвою — Бубей запевняв, що цей випадок достеменний.

Юрій сидів на камені метрів за чотири від джерела. Потім підійшов ближче, присів навпочіпки. Ліг на живіт, вгледівся. Вода кипіла — так йому видалося на перший погляд. Однак, придивившись, Юрій перемінив думку: джерело било з землі, піднімало з дна піщинки, вони скаламучували воду. Юрій втягнув носом повітря — нічого, окрім вогкості. Торкнувся води долонею — прохолодна.

Залишалось одне — напитися. Якийсь час Юрій роздумував. “Не пий”, — попереджав дід. “Нап’юсь”, — став сперечатися з ним Юрій. “Не пий…” — “Нап’юсь!” Юрій нахилив обличчя до води, і перед тим, як ковтнути, коли вже нічого не залишалося, бо губи торкнулися води, з каменя чи з билинки, що схилялася над водою, упала руда лісова мураха. Мить вона ще трималася на поверхні, ворушачи лапками, однак невдовзі розчинилася у воді, щезла. Юрій ковтнув.

Все довкола перемінилося. І Юрій перемінився — він уже не був Юрієм. Він став утіленням страху. Розумів, що це за страх і звідки — від самотності. Юрій або те, що віднині було Юрієм, кидався з боку в бік у величезному лісі. Химерні стовбури вихоплювалися із землі, колонами стрімко піднімалися у небо. Воно було фіалковим, і в ньому розгойдувалися бліді, розмиті, завбільшки з блюдце зірки. Все довкруг було фіалковим — тіні, повітря. А Юрій кидався з боку в бік — шукав слід. Не стежку, не дорогу — саме слід. Дивно, що він загубив його, залишився сам-один. Кидався між деревами вправо, вліво, а зірки гойдалися над ним, схожі на надувні кулі, — то стискувалися у об’ємі, то збільшувалися. Куди повертав Юрій, не було сліду. В тій стороні не було. Жахливий фіалковий ліс!.. Повернутися? Куди?.. Знову вліво, вліво… Нарешті слід знайдено — духмяний, пахучий слід! Юрій побіг межи стовбурів, і слід ставав усе духмяніший, духмяніший. Обернувся на стежку: справа, зліва до стежки приєднувалися інші ниточки, і Юрій виповнювався впевненістю, що все добре. А небо, земля — фіалкові, іноді у синюватій імлі. Імла висла між стовбурів, заповнювала улоговини.

Почувся цокіт — ніби копитами по бруківці. Цокіт не злякав Юрія, навпаки, порадував — Юрій був не сам. З-за повороту вискочила мураха, полинула назустріч. Це з-під її лапок чувся цокіт, і Юрій із здивуванням спостеріг, що у нього такі ж мурашині лапки і також породжують цокіт. Юрій швидше помчав назустріч родичеві. Вони ледве не зіткнулися. Зустрічний обмацав Юрія вусиками, і це звучало як “Нічого немає?”. Юрій так само вусиками відповів: “Ні!” — і вони розминулися.

Та ось Юрій учув здобич. Звернув зі сліду, рідний запах переповнював тепер ліс; можна було не боятися, що загубиш його, залишишся самотній. Здобич була поряд — Юрій відчував її теплоту і її запах, відмінний від рідного Юрію. Оббігаючи стовбури, Юрій шукав — тут десь, тут! — і нарешті натрапив на гусінь, що незграбно повзла по землі. Юрій блискавично уп’явся у неї щелепами. Гусінь засмикалась, одірвала його від землі, однак Юрій намертво стискав щелепи. Гусінь трусила ним, волочила по землі, Юрій не відставав. “До мене! До мене!” — сигналив вусиками. Допомога приспіла: двоє мурах випірнули звідкілясь, вчепилися в гусінь поряд з Юрієм, порснули кислотою. Сіре страховисько смикнулося, вигнулось, підняло усіх трьох у повітря, жбурнуло на землю, проте щелепи у жодної не розімкнулися. Юрій прискав кислотою, те ж саме робили обидва його помічники, гострий запах заполонив ліс. Гусінь звивалася, валилася на бік, на другий, та підбігали нові мурахи, упиналися в здобич. Уся гусінь була обліплена ворогами, уже не звивалася, лише смикалася. Добувачі потягнули її між стовбурів, витягнули на стежку і, заважаючи один одному, наступаючи на лапки, поволокли далі. Зустрічні мурахи учіплювалися в сіру тушу і так — купою — дотягли до мурашника. Тут Юрія стали огладжувати вусиками: “Знайшов! Знайшов!”, відокремили від купи інших, усе ще зайнятих гусінню, вштовхнули у головний вхід великого мурашника.