Страница 50 из 61
— Шеллі Каплуна, будь ласка.
У трубці загуло, потім клацнуло.
За півмільйона миль од мене якийсь марсіанський хлопчик-недомірок узяв трубку і заспівав флейтою, а потім задзвенів дзвіночком:
— Шеллі слухає.
— Щоб я пропав, коли це не він! — вигукнув я.
І, схопившись із місця, вибіг із бару “Куба лібре”.
Я мчав на таксі назад, у Гавану, й думав про Шеллі — про того Шеллі, якого знав досі. Навколо нього — тьма друзів; усе своє він возить із собою в валізах; ополоником зачерпує собі з чужих тарілок суп; вихоплює з вашої кишені гаманець і позичає у вас гроші; щойно уминав зелений салат, аж за вухами лящало, — і ось його вже нема, тільки листочки салату у вас на килимі. Чарівний малюк Шеллі!
Через десять хвилин таксі, яке, здавалося, не мало гальм, викинуло мене на ходу і, крутнувшись, помчало на другий кінець міста, мабуть, шукати аварію.
Я влетів у вестибюль, на мить зупинився спитати, кинувся нагору і, нарешті, зупинився перед дверима Шеллі. Вони судомно здригалися, мов хворе серце. Я приклав вухо до дверей. Так нестямно кричати й верещати могла тільки зграя птахів, у яких буря вискубувала пір’я. Я доторкнувся до дверей. Вони двигтіли, ніби величезна пральна машина, що проковтнула й тепер жує несамовиту рок-групу й цілу купу дуже брудної білизни. Мені здалося, що мої шкарпетки й труси почали повзати по моїх ногах.
Я постукав. У відповідь — ні звуку. Штовхнув двері. Вони плавно прочинилися. Я переступив через поріг і иобачив таке жахливе видовище, що його не намалював би навіть Босх.[34]
У кімнаті, що нагадувала свинячий хлів, валялися де попало ляльки завбільшки з людину; ошалілі очі в них напівзаплющені; в обпечених, безсилих пальцях диміли сигарети чи виблискували порожні склянки з-під віскі, а радіоприймач, стрясаючи повітря, шмагав їх батогами музики, яку, певне, передавали з божевільні десь у Штатах. Кімната нагадувала місце катастрофи. Наче щойно тут промчав великий брудний паровоз і розметав навсібіч свої жертви; тепер вони лежали в різних позах по всіх кутках і стогнали, ніби їм потрібна невідкладна медична допомога.
Посередині цього пекла, випростаний і пристойний, сидів чепурун у вельветовій куртці, краватці-метелику кольору хурми і в зелених черевиках. Звісно, це був Шеллі Каплун. Зовсім не здивувавшись, він поважно простяг мені склянку й закричав:
— Я так і знав, що це ти дзвониш! У мене винятковий телепатичний талант! Ласкаво прошу, Раймундо!
Він завжди називав мене Раймундо. Рей — для нього надто буденно. Ім’я “Раймундо” ніби перетворювало мене в латифундиста, що має тваринницьку ферму, повну племінних бичків. Я не заперечував, хай буде Раймундо.
— Сідай, Раймундо! Та ні… якось інакше, цікавіше…
— Пробач, — сказав я, намагаючись бути схожим на Дешіела Хеммета, — випнув підборіддя й зробив сталеві очі. — Нема часу.
Я перетнув кімнату, остерігаючись, щоб не наступити на котрогось із його друзів — Гноячка, М’якуша, Хвилюнчика, Добрячка і одного актора, — пам’ятаю, колись його спитали, як він зіграє роль у фільмі, а він сказав: “Зіграю як олениця”.
Я вимкнув радіоприймач. Люди в кімнаті заворушились. Я висмикнув вилку радіоприймача зі стіни. Дехто сів. Я відчинив вікно й жбурнув радіоприймач на вулицю. Всі заверещали, наче я кинув у ліфтову шахту їхніх рідних матерів.
Звук, що долинув знизу, з асфальтового тротуару, зробив мені неабияку приємність. З щасливою усмішкою я відвернувся од вікна. Дехто вже підвівся й погрозливо сунув на мене. Я дістав з кишені десятидоларову банкноту, простяг її, не дивлячись, комусь і сказав:
— На, купи новий.
Той, важко переставляючи ноги, вибіг із кімнати. Двері грюкнули. Я почув, як він подався сходами, ніби квапився зробити вранішній укол у руку.
— Гаразд, Шеллі, — мовив я. — Де він?
— Хто де, любий? — запитав той, невинно витріщивши очі.
— Сам знаєш, — і я втупився в його крихітну ручку, яка тримала склянку з коктейлем.
З тим самим, з Татусевим, — суміш папайї, лайму, лимона й рому (подають лише в “Куба лібре”!). Наче для того, щоб знищити речовий доказ, Шеллі проковтнув коктейль.
Я підійшов до стіни, де було троє дверей, і простяг руку до одних.
— Це стінна шафа, любий.
Я простяг руку до других дверей.
— Не входь. Тобі навряд чи сподобається те, що ти побачиш.
Я не ввійшов.
Я простяг руку до третіх дверей.
— Ну, хай уже буде по-твоєму, любий, заходь, — зухвало мовив Шеллі.
Я відчинив двері.
За дверима була маленька комірчина, у ній — вузеньке ліжко, біля вікна — стіл.
На столі стояла клітка, клітка була накрита хусткою. З-під хустки чувся шерех пір’я і скрип дзьоба по дротинах.
Підійшов Шеллі; не зводячи очей з клітки, став коло мене; його пальчики стискали склянку вже з новим коктейлем.
— Шкода, що ти приїхав не о сьомій годині вечора, — промовив він.
— Чому саме о сьомій?
— Аякже, Раймундо, тоді ми саме доїдали б нашу пташку, тушковану з соусом керрі[35] й диким рисом. Цікаво, багато в того папуги білого м’яса під пір’ям чи взагалі нема?
— І ти зміг би? — гаркнув я. І пильно подивився на нього.
— Так, зміг би, — відповів я сам собі.
Я трохи ще постояв у дверях. Тоді повільно підійшов до столу й зупинився перед кліткою, запнутою хусткою. Посередині хустки великими літерами було вишите одне-єдине слово “МАМА”.
Я зиркнув на Шеллі. Він стенув плечима й почав сором’язливо розглядати кінчики своїх черевиків.
Я взявся за край хустки. Шеллі сказав:
— Почекай. Перш ніж скинеш її… спитай що-небудь.
— Що, приміром?
— Ну, про Ді Маджо. Скажи: “Ді Маджо”.
У моїй голові, клацнувши, ввімкнулася десятиватна лампочка. Я нахилився над схованою під хусткою кліткою і прошепотів:
— Ді Маджо. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий рік.
Тиша — чи то мовчання живої істоти, чи то комп’ютера. Під словом “МАМА” зашаруділо пір’я, по дротяній клітці зацокотів дзьоб. Тоді тоненький голосок проказав:
— Тридцять повних пробіжок. Середній результат — нуль цілих триста вісімдесят одна тисячна.
Я був приголомшений. Але тут-таки прошепотів:
— Бейб Рут.[36] Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий рік.
Знову тиша, шурхіт пір’я, стукіт дзьоба, а тоді:
— Повних пробіжок шістнадцять. Середній результат — нуль цілих триста п’ятдесят шість тисячних. Ух!
— Боже мій, — сказав я.
— Боже мій, — луною повторив Шеллі Каплун.
— Авжеж, це таки той самий папуга, що знав Татуся.
— Так, це він.
І я зірвав хустку з клітки. Не знаю, що я сподівався побачити під вишиваною хусткою. Може, крихітного мисливця в чоботях, куртці й крислатому капелюсі. Може, бородатого рибалку в светрі з високим коміром, на дерев’яному ослінчику. Щось манюсіньке, літературне, людиноподібне, химерне, тільки не папугу.
Але там був саме папуга.
До того ж не дуже гарний. З вигляду він такий, ніби вже хтозна скільки років не спав; це була птиця з тих нечупар, що ніколи не пригладжують свого пір’я, не чистять дзьоба. У папуги колір іржаво-зелений з чорним, дзьоб бруднувато-жовтий, під очима — кола, наче він потайки випивав. Легко можна було уявити собі, як він, то злітаючи, то підстрибуючи, вибирається з якогось бару о третій годині перед ранком.
Це був папуга-гульвіса.
Шеллі Каплун ніби прочитав мої думки.
— Враження краще, — сказав він. — коли хустка на клітці.
Я знову накинув хустку на клітку й почав гарячково думати. Потім став думати повільно. Нарешті нахилився над кліткою і прошепотів:
— Норман Мейлер.
— Не міг як слід запам’ятати алфавіту, — мовив голос з-під хустки.
— Гертруда Стайн, — вів я далі.
— Хворіла на крипторхізм, — відповів голос.
— Боже, — мені перехопило подих.
Я позадкував. Ошелешено подивився на клітку, запнуту хусткою. Потім блимнув на Шеллі Каплуна.
34
Босх Хієронімус (прибл. 1460–1516) — нідерландський художник. Поєднував у своїй творчості елементи фантастики, фольклору і реалізму.
35
Соус із м’яса, риби, фруктів чи овочів, приправлений різними прянощами.
36
Ді Маджо, Бейб Рут — знамениті американські бейсболісти.