Страница 51 из 61
— Та чи ти розумієш, Шеллі, що це таке?
— Золота жила, любий Раймундо! — радісно вигукнув він.
— Монетний двір! — заперечив я.
— Невичерпні можливості для шантажу!
— Приводи для вбивства! — докинув я.
— Лише уяви собі! — Шеллі пирхнув у свою склянку. — Лише уяви, скільки б заплатили видавці самого тільки Мейлера, щоб цій птасі заціпило!
Я знову заговорив до клітки:
— Скотт Фіцджеральд!
Мовчанка.
— Спробуй-но сказати: “Скотті”, — порадив Шеллі.
— А-а, — долинув голос із клітки. — Добрий удар лівою, але не міг довести діло до кінця. Непоганий суперник, але…
— Фолкнер, — мовив я.
— Середній результат непоганий, грав тільки в окремому розряді.
— Стейнбек!
— Закінчив сезон останнім.
— Езра Паунд!
— У тисяча дев’ятсот тридцять другому році його купила нижча ліга.
— Певне… либонь, мені треба промочити горло.
Мені подали склянку. Я хильцем винив коктейль і стріпнув головою. Заплющив очі й відчув: земля зробила повний оберт; потім розплющив повіки й подивився на Шеллі Каплуна, найсучішого із сучих синів усіх часів.
— Є щось ще фантастичніше, — сказав він. — Ти чув лише першу половину.
— Брешеш, — відказав я. — Що може бути ще?
Він осяйно всміхнувся — на щоках з’явилися ямочки; так чарівно й водночас зловісно міг осміхатися тільки Шеллі Каплун.
— Було так, — почав він. — Ти, звісно, пам’ятаєш, що останніми роками тут, на Кубі, Татусеві стало важко записувати свою базгранину? Отож він задумав ще один роман після “Островів в океані”, але записати його ніяк не міг. Тобто роман той був у нього в голові; він багато кому про нього розповідав, але записати не міг, і край. Отже, він ішов до “Куба лібре”, пив чарку за чаркою і довго розмовляв з папугою. Раймундо, впродовж тих довгих ночей Татусь за коктейлем розповідав Кордові свою останню книжку. І мало-помалу птиця все запам’ятала.
— Свій останній роман! — вигукнув я. — Останній роман Хемінгуея! Не написаний на папері, а завчений папугою! О боже мій!
Шеллі лише кивав головою, усміхаючись своєю усмішкою розпусного херувима.
— Скільки ти хочеш за цю птицю?
— Любий мій Раймундо, — і Шеллі Каплун постукав по склянці своїм рожевим пальчиком. — З якого дива ти вирішив, що ця тваринка продається?
— Колись ти продав свою матір, потім украв її й продав ще раз, під іншим ім’ям. Облиш, Шеллі. Ти задумав якусь велику гру, — і я замислився, дивлячись на запнуту хусткою клітку. — Скільки телеграм ти розіслав за минулі чотири-п’ять годин?
— Овва! Я вже починаю боятися!
— Скільки міжнародних телефонних розмов з оплатою на другому кінці дроту замовив ти зранку?
Шеллі Каплун жалісно, протяжно зітхнув і витяг з вельветової кишені зім’яту копію телеграми. Я взяв її й прочитав:
ТАТУСЕВІ ДРУЗІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ГАВАНІ ВІДДАТИСЯ СПОМИНАМ НАД ПЛЯШКОЮ І ПТИЦЕЮ КРП ТЕЛЕГРАФУЙТЕ СВОЮ ЦІНУ ЧИ ПРИВЕЗІТЬ З СОБОЮ ЧЕКОВІ КНИЖКИ І НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ КРП ХТО РАНІШЕ СІВ ТОЙ БІЛЬШЕ З’ЇВ КРП БІЛЕ М’ЯСО АЛЕ ЗА РОЗЦІНКАМИ ІКРИ КРП МОЖНА КУПИТИ ВИКЛЮЧНІ ПРАВА ВИДАВНИЦТВАМ ТЕЛЕБАЧЕННЮ ПРЕСІ БУДЬ-ЯКОЇ КРАЇНИ КРП З ЛЮБОВ’Ю КРП ШЕЛЛІ САМІ ЗНАЄТЕ ЯКИЙ КРП
“Боже мій”, — знову подумав я і випустив телеграму — вона впала на підлогу, а Шеллі подав мені список тих, кому він її надіслав:
“Тайм”. “Лайф”. “Ньюсуїк”. Скрібнер. Сай-мон і Шустер. “Нью-Йорк тайме”. “Монд”. “Парі-матч”. Один із Рокфеллерів. Кілька Кен-неді. Сі-бі-сі. Ен-бі-сі. Ем-джі-ем. Брати Уорнери. “Твентіс сенчурі — Фокс” і т. д., і т. п., і т. д., і т. п.
Спискові не було кінця-краю, як і моєму поганому настроєві, що дедалі гіршав.
Шеллі Каплун жбурнув на стіл до клітки пачку телеграм, що надійшли у відповідь. Я швидко переглянув їх.
Усі адресати були вже в повітрі. Реактивні лайнери мчали до Гавани з усіх куточків світу. Через дві, чотири, найдовше — через шість годин Куба вируватиме літературними агентами, видавцями, просто дурнями й дурнями несосвітенними, а ще контррозвідниками — фахівцями по викраденнях та білявими красунями, які сподіваються побачити на журнальних обкладинках свої фотопортрети з цією птицею на илечі.
Я прикинув: здається, в мене залишається півгодини, може, трохи більше, аби щось зробити; що саме — я ще не знав. Шеллі штовхнув мене ліктем.
— А хто тебе послав, любенький? Знаєш, ти встиг раніше від інших. Називай пристойну ціну і, може, пташка буде твоя. Звісно, мені треба зважити й інші пропозиції. Але, мабуть, тут буде надто людно й гидко. Може, мені заманеться продати папугу задешево і чкурнути звідси. Бо, сам знаєш, вивезти папугу з країни не просто, чи не так? Тим паче, що цю пташку можуть оголосити національним надбанням. І все-таки, Раймундо, хто тебе послав, хай тобі грець?
— Хто не послав, тепер це вже неважливо, — замислено відказав я. — Приїхав я від чужого імені. Поїду — від свого. Від цієї хвилини в лише птах і я, решта не має значення. Я читав Татуся протягом усього свого життя. Тепер я приїхав, бо не міг не приїхати.
— Чи ти ба, альтруїст!
— Ти вже вибачай, Шеллі.
Задзвонив телефон. Шеллі схопив трубку. Якусь часину він щасливо цокотів, сказав, щоб його почекали внизу, поклав трубку і з викликом подивився на мене.
— Ен-бі-сі вже в вестибюлі. Хочуть записати годинне інтерв’ю з Кордовою. Сума — шестизначна.
Мене наче придавив важкий тягар. Знов задзеленчав телефон. Цього разу, самому собі на подив, трубку схопив я. Шеллі скрикнув. Але я відповів:
— Алло, вас слухають.
— Сеньйоре, — мовив чоловічий голос, — тут сеньйор Гобуелл; каже, що від журналу “Тайм”.
І я уявив собі наступний помер “Тайму”: голова папуги на обкладинці й шість сторінок тексту.
— Хай почекає, — і я поклав трубку.
— “Ньюсуїк”? — спробував відгадати Шеллі.
— Ні, інший, — відповів я.
— “Нагорі, в затінку горбів, сніг був сухий”, — почувся голос з клітки під хусткою.
— Заткни пельку, — мовив я тихо і втомлено. — Заткни пельку, дідько б тебе вхопив.
У дверях позаду нас з’явилися тіні. Збиралися й заходили до кімнати Каплунові друзі. Їх ставало дедалі більше, я почав тремтіти.
Сам не знаю чому, я почав підводитися. Моє тіло збиралося щось зробити; що саме — я ще не знав. Я дивився на свої руки. Раптом правиця смикнулася вперед. Звалила клітку, розчахнула дротяні дверцята й просунулася всередину — схопити папугу.
— Ні!
Пролунав оглушливий рев, наче величезна громохка хвиля впала на берег. Усі в кімнаті зігнулися так, ніби кожному з них зацідили в живіт. Усі вони, видихнувши повітря, ринулися вперед, почали верещати, але я вже витяг папугу з клітки. Я тримав його за шию.
— Ні! Ні!
Шеллі кинувся до мене. Я вдарив його по гомілках. Він завив і опустився на підлогу.
— Не рухатись! — крикнув я й мало не засміявся, почувши зі своїх вуст цей заяложений вираз. — Бачили, як скручують в’язи курям? У цього папуги тонка шия. Крутнеш разок — і голова геть! Щоб ніхто не поворухнувся!
І ніхто не поворухнувся.
— Ах ти ж, сучий син! — сказав Шеллі, сидячи на підлозі.
Я чекав: ось-ось вони гуртом накинуться на мене. Уявив собі, як мене б’ють, як я втікаю від них по пляжу, як ці людожери оточують мене й жеруть, у стилі Уїльямса Теннессі, разом із черевиками й одягом. Мені стало дуже шкода свого скелета, якого знайдуть на центральному майдані Гавани завтра на світанку.
Але вони не доторкнулися до мене, не побили мене й не вбили. І я зрозумів: поки мої пальці тримають шию папуги, що знав Татуся, я можу тут стояти, доки мого ліку.
Усім своїм серцем, душею й помислами я жадав скрутити голову пташииі, жбурнути роздерті останки в ці бліді, шерехаті пики. Я хотів замурувати вхід до минулого й назавше знищити живу пам’ять Татуся, якщо вона могла стати іграшкою в руках оцих недоумкуватих дітей.
Але я не міг цього зробити з двох причин. Загине папуга — то загине й качка, тобто я, ставши здобиччю цих мисливців. І ще мене душили сльози: я оплакував Татуся. Мені просто несила було знищити запис його голосу, який оце був у моїх руках, живий, паче давня едісонівська платівка. Я не міг стати вбивцею.