Страница 49 из 61
— Скажи мені, — благав він з іншого кінця світу, — що сталося? Які факти?
А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від “Фінка Віхія”, Та-тусевої садиби, є простацький бар-кав’ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім’ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кеннет Тайнен чи… е-е… Т-тен-несі У-уїльямс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не “Флорідіта”; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі — тирса, позаду шинквасу — велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у “Флорідіті” було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою, більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена в кабінеті Чарлі Скрібнсра, видавця. Новина стосувалася старезного папуги.
Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться, — тепер він називається “Куба лібре”. Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років — майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.
І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у “Фінка Віхія”, він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шерву-да Андерсопа більше за саму Гертруду Стайн.[27] Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стайн. Скажеш лише “Гертруда”, — а папуга вже цитує: “На луці голуби якби…” А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: “Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це море, і ця велика риба в морі…” Нараз замовкне, щоб з’їсти сухого печива.
Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з “Куба лібре” разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.
Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав’ярні.
Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:
— Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!
Він вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав’ярню. Столи були порожні, в кімнаті — жодного відвідувача. Коли я з’явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.
— Я стосовно папуги, — сказав я.
— Ні, ні! — закричав він; очі його зволожніли. — Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!
— Кордова? — здивовано пробурмотів я.
— Так звали папугу, — люто відказав чоловічок.
— Авжеж, — я миттю добрав розуму. — Кордова. Я приїхав його врятувати.
На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло.
— Неможливо! Ви? Ні, иі. І ніхто його не врятуй! Хто ви такий?
— Друг Татуся й папуги, — швидко промовив я. — І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.
Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шипквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок — його звали Антоніо — безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:
— Це не звичайна крадіжка.
— Ви мені це кажете! — закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін — о боже! — промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би вони там згоріли, еге ж, згоріли!
— Вони таки й згорять, — сказав я. — Кого лп підозрюєте?
— Всіх. І нікого.
— Злодій, — мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, — безперечно, людина освічена, читає книжки, — це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?
— Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час — чужинці, чужинці…
— Але згадай-но, Антоніо, — сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. — Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а… як би це сказати… чудний. Такий дивний, muy exce?ntrico,[28] що тобі запам’ятався більше за інших. Такий, що…
— Madre de Dios![29] — вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам’яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. — Дякую, сеньйоре. Si, si![30] От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском — і-і-і! — ну чисто тобі muchacha[31] в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.
— Так, так! — тепер і я схопився з місця й майже закричав: — Кажіть далі!
— Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом’яне, підстрижене на чолі, ось так — вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як… льодяник, еге! Він… він схожий на uno muneco,[32] таку можна виграти на карнавалі…
— А, пірникова лялька!
— Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий — бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але… Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але… тридцять, сорок, п’ятдесят. А взутий він був у…
— У зелені туфельки! — закричав я.
— Que?[33]
— У черевики!
— Si! — він здивовано блимнув. — Але звідки ви знаєте?
Я вибухнув:
— Шеллі Каплун!
— Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися… ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він…
— Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Коли хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам’ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?
— Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я…
— Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.
— Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?
— Щось мені каже, і каже голосно, — так.
Я набрав номер “Гавана лібре”, найбільшого в місті готелю.
27
Стайн Гертруда (1874–1946) — американська письменниця, представниця формально-експериментального підходу до письма.
28
Дуже дивний (ісп.).
29
Мати Божа! (ісп.).
30
Так, так (ісп.).
31
Дівчина (ісп.).
32
Лялька, що зображає хлопчика (ісп.).
33
Що? (ісп.).