Страница 22 из 26
* * *
Чекати довелося недовго. Лота — дружина тренера Ліннокса — тільки й устигла пригостити їх коктейлем, як скрипнули гальма лімузина. Лота теж була на стадіоні; побачивши, що чоловік поспішає до таємничого вівчаря, вона одразу ж поїхала сюди. Решту подій спостерігала по телевізору, водночас готуючи ситну вечерю. Мало хто знав про цей затишний, розташований на далекій околиці котедж Лінноксів. Картней знав. Перед відповідальними змаганнями Ліннокс не раз переховував тут і його, щоб дати змогу своєму вихованцеві спочити від настирливості журналістів. І тому Ліннокс анітрохи не здивувався, побачивши у вітальні репортерів.
— Привіт, хлопчики! — весело кинув тренер. — Був переконаний, що ви тут, старі зубри! Але розчарую вас. Джім дуже стомився, я обіцяв йому повний спокій, без журналістських допитів.
— Дуже добре, — схвалив Хікс глухим, наче робленим голосом. — Хай приїздять завтра вранці, стануть свідками цікавих речей. А зараз би поїсти і помитися…
Томас Картней з першої ж миті прикипів поглядом до вівчаря і не відривався, поки Ліннокс не провів його до ванної кімнати. Проте не знайшов в обличчі Хікса тих знайомих рис, які сподівався побачити. Чорне з синім полиском волосся, такі ж кошлаті брови, “модні” провінціальні вусики. Типовий представник вівчарського півдня. Запитати б його зараз: звідки ти, загадковий Джім Хікс, знаєш наш з Боббі умовний жест, чому ти посилав мені сигнали? Ти ж і справді не взяв висоту 2 метри 60 сантиметрів, хоча й пробував здолати її протягом півгодини, наче давав нам змогу знову випередити колег.
Ці запитання буквально висіли у Картнея на кінчику язика. Але Том утримувався від них, бо відчував: є у всіх сьогоднішніх подіях якась глибоко прихована таємниця. Том побоювався, щоб не попасти в незручне становище. Надто вже природно розігрував гість Ліннокса роль напівдикого вівчаря: немов за давньою звичкою, постійно клав лікті на стіл, їв жадібно, жодного разу не скористався ножем, легко розриваючи шматки м’яса міцними білими зубами. І весь час мовчав, наче й справді мало розумівся на їхній бесіді про великих спортсменів і рекордні досягнення.
Лише раз на обличчі вівчаря промайнуло щось схоже на зацікавленість, коли на краватці Боббі раптом спалахнув веселкою у світлі люстри подарунок професора. Хікс глянув на затискача, як мала дитина, не стримався й попросив подарувати йому. Том і Боббі зніяковіли. Пояснили, що самі лише сьогодні одержали затискачі в дарунок від улюбленого професора і поклялися нікому й ніколи їх не передаровувати. Хікс помацав обидва затискачі і з жалем промовив:
— Шкода. Коли б я з’явився з такою цяцькою в нашому містечку, всі дівчата за мною сохли б…
Солодко позіхнув і, забувши вибачитися перед Лотою, попросився спати. Джордж провів його до кімнати для гостей, повернувся до гурту. Коли випили ще по одному коктейлю, Картней спитав:
— Скажіть відверто, Джордж, ви щиро вірите у цей спектакль? Вівчар… Тренувався наодинці… Чисте повітря, свіжа баранина, досхочу фруктів і овочів, вітаміни…
— Я вірю в те, що бачив на стадіоні, — весело відповів Ліннокс, одвічний оптиміст. — У все інше не більше за тебе, але менше роздумую, бо воно мене просто не цікавить.
— Тоді останнє запитання: вам не здається, що сьогодні ви познайомилися з цим вівчарем удруге? Більше того: що він колись уже бував у цьому котеджі?
— Були подібні думки там, на стадіоні. Дорогою зникли. Мусив же він хоч чимось виказати себе! І ще одне: а хоча б хто він був — для чого подібний спектакль? От і гадай, як хочеш. Коли ж говорити цілком відверто, то я думаю про інше — яких результатів досягне цей феномен після тренувань у мене!..
Старий тренер замовк, мрійно заплющив очі. По хвилі сказав:
— Знаєте що, хлопці? Гайда по домівках! Різні припущення й мрії змусять нас сидіти тут до ранку. А в мене після сьогоднішнього вечора і так у голові макітриться. Вранці зустрінемося. І було б дуже добре, коли б ви все ж таки подарували хлопцеві цяцьку, — він показав на райдужні затискачі. — Слово честі, він заслужив на такий маленький презент.
* * *
Телефонний дзвоник пролунав о восьмій ранку, коли Картней з насолодою розтирався рушником після холодного душу. Він підняв трубку й почув схвильований голос Ліннокса:
— Забирай Боббі і негайно до мене!
— Що скоїлося?
— Базікати ніколи! Мерщій до мене! Хоч як швидко везла Тома й Боббі їхня спортивна машина, вони прибули до котеджу Лінноксів другими. Перед високим парканом уже стояв поліцейський фургон, що дуже здивувало друзів. Коли вони зайшли до вітальні, поліцейський інспектор почав перечитувати щойно складений акт обстеження. В ньому говорилося, що невідомий вівчар — автор сенсаційних рекордів Джім Хікс, який залишився ночувати в заміському котеджі тренера Джорджа Ліннокса, що підтверджують журналісти Томас Картней і Боббі Вуд, уночі, не попередивши господарів котеджу, загадково зник. Жодних слідів насильства чи боротьби в кімнаті, яку було надано Хіксові для сну, не виявлено. Собака-шукач показав, що Хікс вистрибнув у вікно, вийшов з садиби на шосе, де його слід загубився. Джім Хікс залишив дивну записку, адресовану переважно Карт-нею і Буду. Фахівці-графологи стверджують, що записка не належить руці Джорджа Ліннокса чи його дружини, і, як показує аналіз, її написано заздалегідь. За заявою господарів котеджу, в них нічого не вкрадено; Джордж і Лота Ліннокси карного звинувачення проти Джіма Хікса не висувають, що всі присутні й скріплюють власноручними підписами.
Інспектор перший розписався під незвичайним актом і звернувся до репортерів:
— Ну й щастить же вам обом! Після вчорашньої сенсації — загадкове зникнення рекордсмена і лист особисто на ваші імена.
— Який лист? — не зрозумів Картней.
— Ось — читайте й радійте!
Інспектор поклав на стіл перед Томом і Боббі аркуш паперу, трохи забруднений на згинах. На ньому квадратними літерами, з явним прагненням приховати справжній почерк, було виведено:
“Дуже прошу вибачити за дурний жарт. Не шукайте мене, бо ніякого вівчаря Джіма Хікса не існує; я вигадав це ім’я з важливих міркувань. Мої вчорашні рекорди ні в якому разі не можна реєструвати як світові. Чому — поки що не скажу, це моя особиста таємниця. Одне обіцяю: менш як за місяць я розкрию її в пресі. Повідомлень від мене мусять чекати чемпіони спортивного репортажу Томас Картней та Боббі Вуд. Великий привіт!”
— Цікаво, чому він хоче зробити своїми довіреними саме вас? — запитав інспектор. — Слово честі, хлопці, буду німий як могила: ви з ним знайомі?
— Авжеж, — відповів Картней. — Вчора ввечері сподобилися честі познайомитися ось за цим столом. Може, тому він і обрав нас адресатами?
— Логічно, — погодився інспектор. — Єдині знайомі журналісти…
— Стривайте, — раптом промовив Ліннокс і повернувся до Тома. — А твої вчорашні підозри? Чому ти спитав, чи не знайомлюся я з Хіксом удруге? Може, ви разом з цим вівчарем морочите мені голову, розігруєте старого?
— Мої підозри не ствердилися, — зітхнув Картней. — Учора ми з Боббі спеціально й дуже ретельно переглянули всі знімки Хікса на стадіоні, але знайомих рухів так і не встановили. Я думав, що це Чарлз Хедді.
— Хедді! Це опудало! Отакої! — зареготав Ліннокс. — Та цей п’яничка неспроможний зараз трьох метрів пробігти, через поріг свого бару перестрибнути!
— А таємниця, вказана в листі? Попередження, що не можна реєструвати рекорди! — вів далі Картней. — На мій погляд, тут не обійшлося без якогось… еліксиру сили. З його допомогою, можливо, і я, і Хедді, давно не треновані спортсмени, могли б показати такі ж запаморочливі результати.
Замість відповіді Джордж Ліннокс зняв трубку відеотелефону, набрав номер бару Чарлза Хедді. На екрані з’явилася його добре вгодована лискуча пика. Дарма, що була рання година, Чарлз уже встиг добряче похмелитися, і настрій у нього був на всі сто відсотків, як він сам любив казати. Інспектор розсміявся: