Великий день інків

— Тепер нас не так просто взяти в руки, — погордливо вигукнув старий капітан. — Наші люди є скрізь, і вони попередять мене. — Старий трохи притишив голос: — Навіть там, біля їхнього президента…

Від тієї сутички минуло дві години. Час немалий, щоб вгамувалися пристрасті в капітановому серці. Судно проминуло чимало річкових закрутів, туркотіло тепер по сліпучій розлитості хвиль між затопленими хижками, поодинокими деревами, що сумовито й безнадійно чатували уздовж берегів, завидькувато дивилися на тих, кому прослалися далекі дороги.

Сонце вибралося на самісіньку середину неба і, розморене, лило на землю потоки нестерпної жароти, спрагло припадало промінням до каламутного річкового плеса.

Річка парувала. Тут, у цих широтах, ніщо й ніде не сховається від безжального сонця, як не може ніщо сховатися й від всюдисущого ока пана президента, від його сторожких поліцаїв. В Крутояровому серці — тоскна тривога. Як скінчиться ця нелегка подорож? Перед професором раптом постало обличчя старого шведа: хрящуватий дзьобатий ніс, очі в глибоких западинах, безкровні губи. Ті губи витискають глухі, пройняті жагучою надією слова: “Ви належите до людей, які не відривають науку од справедливості”. Він був певен, той дивний, впертий чоловік, що професор Крутояр не відмахнеться од його заклику, Так воно й сталося. Так воно й мусило статися.

Крутояр пам’ятає, як вони того дня втрьох — Олеся навмисне послали кудись на вулицюі- зібралися на коротку нараду. Важкий, вайлуватий Бунч, мнучи змокрілу від поту хусточку, довго супив брови, сопів, жував товстими губами, роздивлявся кінчики своїх черевиків, аж доки видавив хрипким, невдоволеним голосом: “Я не люблю романтичних історій, але ви можете розраховуєм на мене”. Гарячий, відчайдушно сміливий Самсонов, схопившись на ноги, замахав руками Він не припускав навіть думки про відмову. Негайно збиратися в дорогу, негайно міняти маршруті Він говорив із таким завзяттям наче хтось думав інакше. Професор засміявся, поплескавши Самсонова по плечу.

— Якщо спільна думка на користь Ван-Саунгейнлера, ми повинні сьогодні ж взятися за підготовку до подорожі. Про Ріо-Анчо ми зараз повинні забути. Шлях наш проляже у верхів’я Ріо-Оскуро. Подзвонимо в голландське посольство і з’ясуємо все, що треба. І обов’язково лишимо лист із застереженням, на випадок якихось ускладнень Хай посольство офіційно повідомить уряд пана президента про нашу експедицію і попросить сприяти нам. Де вже тут вдаватися до провокацій, коли сам президент візьме на себе місію захисту експедиції?.. Хоча, кажучи відверто, нас може спіткати чимало прикрих несподіванок…

І ось тепер оця сутичка з поліцією…

Думка про таємничу радіограму Ван-Саунгейнлера не давала Крутоярові спокою. І чим більше думав він про неї, чим глибше аналізував деталі політичної ситуації навколо голландця, тим болісніше ставало йому на серці.

Ланчія розмірено туркотить, долаючи водяний простір.

— Кириле Трохимовичу, — звертається професор до Бунча, що дрімає в шезлонгу, — вам не здається, що особа голландця чимось дратує місцеві власті?

Бунч сонно щось бурмоче, ніяк не воліючи прокидатися. Та врешті розплющує очі й озивається ватяним, хрипкуватим голосом. На його думку, особа голландця дратує не лише місцеві власті, а й самого президента, того самого пана президента, який ще минулого року оголосив на весь світ про настання в його республіці “тисячолітньої ери процвітання”, який повернув поміщикам-латифундистам всі націоналізовані землі. Уряд пана президента не любить надто цікавих пронозливих іноземців, яким кортить докопатися до чогось сумнівного і таким чином похитнути владу економічних босів і військової еліти. І тому Бунч вважає, що їм треба бути особливо обережними.

— Ми йдемо на пошуки видатного вченого й мандрівника, — каже професор Крутояр, трохи роздратований надмірною Бунчевою обережністю. — Зрештою, ми виконуємо вказівку нашого уряду. Це ніскільки не політична акція, а міжнародна, культурна, гуманістична місія.

— Цілком згоден з вами, професоре, — мляво ворушить губами Бунч.

— Ми не торкаємося їхніх справ, їхньої політики, — гуде басовито Крутояр. — Може, голландець щось там і з’ясував, виявив, може, він навіть має якісь обвинувачення проти пана президента, але це нас не стосується. Ми — науковці, ми — дослідники.

- Із цим я згоден, — бурчить задишкувато лікар.

— То чому ж ці йолопи в поліцейських мундирах намагалися перешкодити нашому просуванню у верхів’я Ріо-Оскуро? Чому піп залякує капітана Пабло? Ви пам’ятаєте, Кириле Трохимовичу, як було досі? Наш кораблик зустріли в порту мало не з тріумфальними почестями. А скільки теплих слів почули ми там! Нас водили по всьому місту, нас ушановували подарунками. Ось, мовляв, як люблять і поважають тут радянських людей. І раптом — поліцейські погрози!

— Ні, зовсім не “раптом”, дорогий професоре, — посміхнувся втомлено Бунч. — Коли мер дізнався, що ми збираємося розшукувати Ван-Саунгейнлера, то одразу ж змінив своє ставлення до нас. Не в його владі заборонити цю подорож, але я бачив, що він ладен був з’їсти нас разом з тельбухами.

Так, це була правда. Історія Ван-Саунгейнлера крила в собі щось незвичайне, суперечливе. Крутоярові згадалися повідомлення, які він читав раніше в газетах про банкет, влаштований Батісом у палаці Мірафлорес на честь “мужньої людини й друга”, про нагородження голландця вищим орденом республіки. Здається, президент Батіс і голландець були давніми знайомими, їх єднали якісь особливі зв’язки ще з часів минулої війни. Генерал Батіс навіть пишався тим, що йому довелося зустрітися в Лондоні з Саунгейнлером, і тепер охоче запрошував його до свого рідного дому. Але те, що було колись, ніяк не в’язалося з сьогоднішнім днем…

Під тент зайшли Самсонов і Олесь.

— Шановне товариство, — сказав, як завжди, жартома молодий географ, — бачу, ви зайняті розв’язанням великих світових проблем. Не забувайте, що світ, як це стверджує один милий, кирпатий філософ, — Самсонов хитро усміхається Олесеві, - матеріальний у всіх його проявах. Отож, для підтримки його матеріального існування чи не поповнити нам свої шлунки найматеріальнїшими предметами харчу? Хто за це, прошу голосувати!

— Я обома руками й ногами за! — враз повеселішав Бунч і встав з крісла. — Шановний професоре, прошу до столу. Мені здається, що за обідом ми позбудемося всіх наших сумнівів…

Таємниця гори Комо

Темна тропічна ніч впала над рікою. “Голіаф” ішов з притишеною швидкістю. Дрібно тремтіла палуба. Мотор глухо бубонів у трюмі. За бортом плюскотіли хвилі. Навколо ліхтаря, що висів під тентом, водила танок мошкара.

Великі жуки, неначе ластівки, виринали з пітьми і бились об гаряче скло.

Олесь піднявся в капітанську рубку.

— Дозвольте спитати вас, кабальєро? — звернувся він до капітана Пабло, чітко вимовляючи іспанські слова.

— Я слухаю, сеньйоре, — озвався капітан, скосивши на Олеся погляд.

Хлопцеві хотілося запитати про все, що чув від батька й Бунча, а також від матросів на пристанях. Але, стоячи біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло.

— Скажіть, кабальєро, що таке “баранко”? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке спало на думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих баранко. Що воно означає?

Добродушний капітан Пабло, притримуючи лівою рукою стерно, дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідати. Баранко добре запам’ятався капітанові Пабло. Ще коли він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо… Ех, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді Пабло мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. У своєму трюмі Пабло возив для генерала такі речі, на згадку про які ще й тепер у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не патякатиме про те, що почув, бо за це не гладять по голові. Так от, про баранко. Цим словом індіяни називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який виповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світу, це і є баранко. У такі години індіяни фанатично моляться, бо вода може розгніватись і піти на їхні селища й хижі. Дурні індіяни! Капітан Пабло знає, що воно за штука — баранко! Просто річка підмиває берег, і грунт обвалюється у воду. Які тоді хвилі здіймаються навколо! Лихо кораблеві, що попаде в баранко… Капітан важкою рукою круто повернув стерно. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.