Великий день інків

— Життя Ван-Саунгейнлера під надійним захистом закону.

— Ні, життя Ван-Саунгейнлера під загрозою, комісаре. Весь світ стежить за нашою експедицією, за нашим просуванням, і, якщо ви чинитимете нам перешкоди, це тільки кине тінь на честь президента.

Комісарові довелося відступити. Вернувши документи, він насупився, зиркнув темними очима на кораблик, потім перевів погляд на падре. Очевидно, він ще покладав надію на провісника волі божої.

Падре звів очі, мить подумав і раптом швидко, метляючи полами чорної сутани, попрямував до “Голіафа”. Ше мить, і він зник у трюмі.

Олесь, який спостерігав за тим, що діялося, зробив непомітний знак рукою Самсонову, мовляв, який це піп — “наш” чи не “наш”? Видно, уже здогадався що падре в сутані був не з кращих людей республіки. І Олесика тішило те, що він зумів це одразу втямити. Самсонов у відповідь на його погляд тільки здвигнув плечима і сумно звів брови: розумій, як знаєш!

Тим часом комісар вдоволено оглядав кораблик. Він знав, кого нацькувати на “руських” і хто може взяти на себе’відповідальність перед самим паном президентом. А чому б і ні?

Падре вмів робити таке, про що навіть богові не снилося. Ось чути його голос, гнівний, владний, вимогливий. Святий отець лютує! Сипле прокльони на чиюсь голову. Різкі окрики мішаються з улесливими, майже ніжними словами… Комісар, перезирнувшись із своїми поліцаями, нетерпляче потирає руки… Зараз, зараз свята воля проб’є стіну непокори, зламає опір цих зарозумілих правдолюбців.

І раптом падре вилітає на палубу. Збіг на берег. Задиханий, червоний, погрозив кулаком “Голіафовї”. Комісар невдоволено сопе. Другий поліцай, тамуючи іронічну посмішку, втуплює очі в землю. Мандрівники, нічого не тямлячи, дивляться на священика. А той шепоче щось злісно комісарові, ще раз обпалює кораблик ядучим поглядом, потім плює собі під ноги і цибає в гущавину лісу, до сірих будиночків…

Можна відчалювати. “Голіаф”, погойдуючись на легких хвилях, бурунить каламутну воду і, не кваплячись, виходить на середину ріки.

— Сеньйоре Пабло, що тут трапилося? — питає Крутояр у капітана, який, втупившись злими очима в гладінь ріки, щосили шарпає штурвальне колесо.

Капітанові Пабло дуже кортить розповісти, як він “поговорив” з святим отцем, але він стримує себе І тільки бурчить щось собі під ніс. Крутояр виймає цигарки, пригощає капітана і ніби мимохіть кидає, що ніколи не бачив таких розлючених священиків, як оце тільки-но на пристані. Святий отець мало сутани не загубив, стрибаючи по трапу. Дивний слуга божий!

— Слуга диявола! — озивається Пабло.

- І то правда, синьйоре Пабло. Зустріти в сельві таку невеселу особу, мабуть, мало радості.

— Одне горе від них, сеньйоре, — наливається гнівом Пабло, рука його ще міцніше стискає штурвал, і вся постать аж тремтить від напруження. — Гірше шакалів!

Тепер капітана наче прорвало. Він викладає все, без прикрас і похвальби. Мало він дав перцю тому паскудному попові. Якби не було поліцаїв на березі — скинув би його в річку. За що? О, в них давні рахунки! Ще як генерал Матаразо боровся з хунтою, цей падре служив усякій нечисті. Тоді він був молодий карабінер, гнила смоковниця, нікчемний виродок, що продав у дні путчу свого капітана, відрубав його праву руку і відніс у квестуру на знак своєї відданості хунті. Тепер, бачите, прийшов з погрозами: “Ти не смієш везти далі цих чужинців! Свята церква й свята діва Гвадалупська відступляться від тебе, якщо ти допоможеш безбожникам!”

- І ви не злякалися, кабальєро?

— Я йому сказав, що свята церква відступиться від хунти. Та вона вже відступилася від неї. Наче люди не знають, що недавно на “острові смерті” було розстріляно двадцять священиків, а нашому столичному архієпископові підклали бомбу, і він загинув разом із своїми прихожанами.

Олесик увесь напружився, слухаючи розповідь старого капітана. Ось вона, правда, ось як тут живуть “наші” й “чужі” попи, про яких говорив йому Ілля Самсонов. Цей, у чорній сутані, звісно, ненавидить свій народ. Олесь бачив, які в нього маленькі, мов у пацюка, очиці і як він перезиркувався з поліцейським комісаром. Було б добре, якби капітан Пабло викинув його в річку в пащі кайманів!

А капітан уже провадив далі. Дивовижні речі розповідав він. Тут слухай хоч цілісіньку ніч — не наслухаєшся. Згадав свого улюбленого повстанського генерала Матаразо, й очі його засяяли гордістю. То був славний генерал. За ним ішли люди до війська з усіх поселень, з усіх каучукових плантацій. Генерал Матаразо дуже шанував пана бога і святу діву Аточську. А всяких перевертнів, як оцей піп у чорному, він просто терпіти не міг. Одного разу сталася дивна пригода. Вони тоді всім повстанським загоном готувалися вирушати на столицю і зупинилися на кілька днів у селищі каучеро, щоб поповнити загін та набрати провіанту. Генерал дозволив своїм воякам розташуватися по хижах, хай кожен відсипається, скільки хоче. Та щоб добряче перевірили свою зброю, перелічили набої, аби кожен знав, з чим він піде в бій за свободу. Бо війна — не жарт. Генерал застерігав кожного: сьогодні ми мирні люди, а завтра — солдати вітчизни. Отак і розкошували в сельві. Хто пив, хто співав, хто й справді намагався відіспатися за всі дні наперед. Потім і геть весело стало. Приїхали до табору перекупки з міста, привезли з собою всякий крам і, звісна річ, привезли чимало й горілки. Генерал Матаразо того не полюбляв, але вирішив дати людям свободу: хай перед тяжким боєм трохи потішаться! А втім, невдовзі щось його насторожило Те що його вояки розслабилися, — було не вельми великим лихом. Зате генерала здивувала одна кумедна річ — спершу було наче гамірно, всі почувалися бадьоро, розкуто, але далі людей потягло на сон. Сонькуватість ця вразила генерала Матаразо. Здавалося б, після випитого почнуться співи, веселі балачки, танці, аж ні: у гамаках, на верандах, просто під парканами на землі вкладалися молоді вакеро й одразу ж, наче їх дурманом споєно, провалювалися в тяжкий сон. Виникла підозра: горілка була незвичайна. Її привезено сюди зі злим умислом. Перевірити! Перетрусити! Генерал сам провадив ревізію. Хто продає? Де ті мулатки й індіянки, що принесли з собою гірке питво? Стояли собі скромненько під старим деревом агави і, туркочучи між собою, вихваляли свої пляшечки. Обшукувати їх було не з руки — жіноцтво ж! Зчинять ґвалт, влаштують скандал, осоромлять генерала. Ну, як ти докопаєшся до правди? Генерал ходив із своїми помічниками між рядами торгівок, брав пляшки, принюхувався, придивлявся, насуплено оглядав кожну з перекупок. І враз… втупився оком у дебелу жінку, могутню, як дерево маканілья. Щось здалося генералові підозрілим. Він гукнув свого ад’ютанта і, кивнувши на жінку, скомандував владно: “Стягнути з неї одіжі”. Та — в плач, залементувала: “Санта Марія, як ви смієте, сеньйоре!.. Вас покарає бог!..”. Але Матаразо стояв на своєму: “Стягнути одіж!”. Ад’ютант підступився до жінки, схопив її і враз… у руці в нього опинилася руда перука. І стало всім видно, що зовсім то й не жінка, а справжній дядило, та й не просто дядило, а якийсь святенник, підступний агент. За пазухою у нього була захована торбина з отруйним порошком. Отож, той порошок і всипався непомітно кожному солдатові в пляшку перед продажем, а вже коли отак підперчена горілка випивалася, ну… тут і ставалася біда. Священик у спідниці виявився найсправжнісіньким шпигуном з урядового табору. Його виставили перед лавою вояків, зачитали йому вирок і, одвівши й кущі, розстріляли. Через оту трикляту отруєну горілку наступ на позиції урядових військ довелося перенести на кілька днів, доки весь загін генерала Матаразо не оклигав повністю.

Пабло згадував давні пригоди з явним задоволенням. Аж наче молодів серцем. Та й приємно йому було відкрити душу порядним людям, яких він віз на борту свого кораблика.

— А ви не боїтеся, сеньйоре капітан, що урядові агенти можуть почути ваші слова і заарештувати вас, як ворога режиму? — обережно, щоб не образити старого, нагадав сеньйорові Пабло професор Крутояр. — Не забувайте про концтабір на острові смерті.