Великий день інків

— Вибачте, сеньйоре, — промовив Пабло, — на цій річці треба добре пильнувати. Мало не вскочили в нуртовиння…

На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали просто з води, іноді чувся істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливий — немов ненажерливий хижак шматував нещасну жертву, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревінням.

— Не лякайтесь, сеньйоре, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мавпа-місяць. Звичайна мавпа, але диявольськи погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі мавпу-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж опинитись в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер уже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим.

Капітан Пабло, тихий, суворий, розповідав про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожен відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індіянські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Це злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким пощастило вирватися на волю, авантюристи й п’яниці. Вони тікали в сельву і сіяли там страх і смерть. Навіть уряд боявся мачо. Поліцаї воліли пити з бандитами вїскї, а не боронити від них закони республіки.

— Наші поліцаї самі чинять злочини, як найгірші бандити, — зажурено зітхнув Пабло. — Ви ще почуєте ім’я Чорного Себастьяна. В мене на голові менше сивого волосся аніж на його совісті забитих людей. І що ж? Він вельмишановний поліцейський комісар округи гроза і сила. Власники гасієнд приятелюють із ним. Для них він — своя рука. Себастьян тримає в покорі бідних пеонів не дає підвести голови нещасним каучеро, нацьковує одні індіянські племена на інші і, запевняю вас, має на цьому добрий зиск. Індіяни кажуть, що він водиться із злим духом Курукіра. О, не дай боже стати йому на

Розповідь Пабло пригнітила Олеся. Слова його ніби розширили перед хлопчаком береги похмурої річки. І він побачив далекі горизонти, побачив те, що чув раніше, і те, що малювала його уява.

— Нічого. Чорний Себастьян недовго лютуватиме на цих землях.

Капітан замовк, вперто вдивляючись у морок, серед якого ледь зримо проступали стрімкі береги.

Зітхнув. Помовчав якусь хвилину. Крутнув колесо ліворуч, потім перехопив його на правий бік.

— У індіян є легенда про доброго духа Кахунью, захисника бідних та скривджених, який живе на горі Комо! — заговорив стримано капітан Пабло. — Якось один індіянин із верхів’я Ріо-Оскуро розповідав мені, що його предки щороку запалювали на горі Комо священний вогонь свободи. Але згодом в їхню країну прийшли білі люди, тобто ми прийшли до них, і відтоді вогонь на горі Комо згас. Індіянин казав мені, що, доки житиме на землі Чорний Себастьян і такі, як він, гора Комо стоятиме в пітьмі. Індіяни бажають Себастьянові смерті. Його ненавидять усі трударі на Ріо-Оскуро.

В ім’я всевишнього

Тропічна ніч тепла, чарівно м’яка, немов чорний пухкий килим. Під її покровом важко дихати і ще важче заснути.

Крутояр лежить, розплющивши в пітьмі очі. Думки напливають одна за одною. Треба все добре зважити, до найменших дрібниць обміркувати. За цю небезпечну подорож цілком відповідає він.

Професор згадує розмову, що він її мав із шведським вченим Сундстремом, згадує таємні слова радіограми Ван-Саунгейнлера: “Трагічну таємницю інків розкрито… Розкрито на шляхах історії… Біля гори Комо вчинено злочин…”

І вже мозок шукає відповіді в минулому. Розкрито на шляхах історії… Он воно де, он аж куди сягнув своїм загадковим словом голландський професор.

На шляхах історії!

Але ж якої історії? Що мав на думці голландець? Минувшина, вона непроста. Сплелися в кривавий клубок історія народів і історія завойовників. Одні наступали з мечем “хрестовим”, інші відбивалися, боронячи свою волю. Отака була історія, іншої не існувало.

Знали Колумба, великого, славнозвісного першовідкривача Американського континенту. Потому прийшли перші каравели з іспанськими й португальськими завойовниками: закуті в панцир конкістадори, жадібні кабальєро, велемовні духовні наставники. І почалися походи, походи, походи…

В ім’я Хреста господнього. В ім’я віри й короля. Усе під прапором найсвятішого престолу.

У Мексіці холодний меч Кортеса впав на голови ацтеків, і підступно взятий в полон ацтекський імператор віддав країну до рук зухвалих шукачів пригод. Смертю останнього імператора Куатемока закінчилося існування ацтекської держави.

На півдні перед колісницею конкістадорів схилилися покірливі інки. Схилилися, але не відразу. Крутояр перенісся думкою в минуле, аж до тих часів, коли Південна Америка ще не знала пришельцїв. За сотні, та де — за тисячі літ до їхньої появи тут людська рука й людський розум орудували на благодатних землях, приручали тварин, плавили руду, творили свої держави. Діти Сонця, як називали себе інки, мали славних предків: численні племена арауканів, чибча, тіаунаку, аймара, мочика. А потому утвердили себе й могутні кечуа. І серед кечуа найсильніше, найвідважніше плем’я — плем’я інків.

Професор Крутояр замислюється. З численних історичних праць і досліджень він так яскраво уявляє отой, далекий народ, що жив на гірських плато і в долинах Анд. Може, були дикунами? Ходили голими, в строкатому пір’ї і золотих оздобах? Жили в печерах і користувалися луками, як первісні печерні люди? Аж ніскільки.

Професору Крутояру достеменно відомо: інки були народом по-своєму високо цивілізованим. Правителі їхні навчали своїх підданих найдосконаліших методів землеробства, мали могутні збройні сили, будували міста, прокладали першокласні дороги в горах і на рівнинах. Ті, що були за володарів над племенем, над державою, з часом стали називатися благородним ім’ям — інка. Інка — значить імператор, інка — значить правитель, наймудріший, найвищий, найсвятіший.

А були вони й справді і мудрими, і могутніми, ті інки. Подумати лишень: наприкінці XV століття (саме перед завоюванням Америки Колумбом) невелика гірська держава інків розпросторилася на широченні території від земель нинішньої Колумбії до земель нинішнього Чілі. І в цій державі було об’єднано чотири племенні країни. Туземці найменували її Тауантінсійю, іспанці переінакшили назву і стали називати коротким і звучним словом — Перу, Ось проти цієї держави й підняв свій кривавий меч іспанський завойовник Франсіско Пісарро, Підняв і підлістю, підступністю, безжальним ударом завоював її…

Крутояр невесело зітхає. Інки! Мужні діти первозданної матері-природи. Професор пригадує, як усе почалося, викликає в пам’яті подробиці тієї великої трагедії, що залляла землі Нового Світу.

Думки снують в його голові, сон тікає ще далі, втома від денної спеки змушує професора втішатися згадками минулого.

— Василеві Івановичу не спиться? — це голос Самсонова.

— Хіба не чуєте, — бурчить Бунч. — Начальник експедиції вирішує нашу долю, Ілля Григорович…

Крутояр, пихкаючи цигаркою, простягає руку до ліхтаря, що висить над головою, натискає на вмикач. Хай краще буде світло. Може, тоді легше дихатиметься.

— Справді, вирішую і нічого не можу вирішити, — кидає професор між двома глибокими затяжками. — Все згадую тих інків. Славний древній народі

— Доводиться вірити вам на слово, Василю Івановичу, — з легкою образою в голосі озивається Самсонов. — Може, й справді славний, але для мене це пустий звук.

— Ага! Он ви про що! — згадує Крутояр. — Я ж обіцяв розповісти вам історію падіння їхньої держави. Про це, власне, і думаю зараз.