Великий день інків

— Сто років минуло, а хоч сьогодні запрошуй гостей, — промовляє в задумі Самсонов. — Тут щось непросто. Щось не так. Гляньте, навіть витерта пилюка, жодної порошинки, все надраєне, все сяє.

Ходили по палацу вже трохи стурбовані. Якась ця загадковість була ворожою, чимось погрожувала. Здавалося, хтось наче виставив ці сяючі речі, цей сліпучий блиск, і заховався, затаївся, підглядає за ними.

В одному з коридорів Крутоярові справді привиділась іїюдська тінь, хтось змигнув удалині і зник за рогом. І далі те почуття непевності не полишало його. Повірити в домовиків він не міг, в злого чи доброго духа лісів і пущ тим більше, наслухалися всяких задивних легенд, казок, міфів, і ще тут — ну, це чортівня! Професор прискорив крок і стурбовано зиркнув на своїх: чи всі з ним? Олесь, Бунч, Самсонов… Поспішають, з якимись озирками квапляться до широких мармурових сходів, щось і вони наче відчули негаразд. Духи не духи, а вибратися звідси мерщій, мабуть, таки на часі.

До того ж і індіян чомусь не було. Не наважилися входити до палацу. Де вони? Чекають онде біля головного входу, нетерпеливляться, кидають по боках тривожні озирки.

— Тумаяуа, веди нас, — командує молодому провідникові Крутояр, коли всі опинилися перед палацом на всипаному жорствою майданчику.

Лихе передчуття ставало мовби тривогою, починало підганяти, наглити, прямо-таки штовхати в спину, В сельві, їй-право, було навіть затишніше. Хутчіше б у сельву, під її надійні шатра, під гіллясте склепіння, де ти, принаймні, можеш щось бачити, можеш рухатися, діяти і в разі небезпеки — оборонятися. А тут!..

Тепер їхній шлях стелився по рівненькій, викладеній бруком вулиці, що бігла між такими ж рівними, такими ж гарними будинками, як палац, хіба що меншими розміром. Містечко старовинних споруд, колони, парадні двері з довічними стражами-каріатидами, сині, голубі, білі стіни, сяючі вікна. На всьому ліанове плетиво, мозаїка лапатого листя, а втім, все чисте, доглянуте, мовби недавно споруджене.

Вулиця була довга, тягнулася вдалеч, вся обрамлена будинками-красенями, гарно підстриженими деревами, і, здавалося, так воно й має бути. Тільки так, як буває на виставках, коли жодного відвідувача, самі експонати. І пустка, і тиша.

Й раптово все мовби перемінилося. Як у театрі, на широкому кону, перед враженими глядачами.

З бічної вулички зненацька вийшла велика група солдат на чолі з офіцером, всі в світло-синьому, всі в шоломах, всі з автоматами, в чоботях, важкі, грізні. Це були солдати старого гітлерівського зразка. Принаймні, одежа на них, уніформа їхня були абсолютно з часів війни. Саме в такій уніформі колись увірвалися в Крутоярове село фашистські гренадери, в такій уніформі були ті, що підпалили їхню хату і всі сусідні хати і потім зігнали людей на майдані, оточили їх своїм темно-синім строєм, понацілювалися на них автоматами і зажадали видати винуватців якоїсь там диверсії на шляху. Саме такий офіцерик в кашкеті з високою тулією зажадав від перекладача, щоб кожний десятий мешканець села вийшов наперед і став лицем до церкви. І якщо не з’ясується, хто убив чи поранив чи там щось інше на шкоду Великонімеччини, ці заложники будуть негайно розстріляні. До розстрілу тоді не дійшло, партизан, що кинув гранату в німецький обоз з-за клуні, безстрашний і гордий хлопець, вирішив врятувати односельців ціною свого життя, вийшов наперед, назвався винним і був тут же повішений.

— Гальт! — добірною німецькою мовою скомандував офіцерик і досить промовисто поклав руку на кобуру пістолета, що висіла в нього спереду по правому боці.

Було схоже справді на гарно розіграний спектакль. Ці німці, ця німецька мова, це гаркаве “гальт!”… Усі заклякли. Може, тут якісь кінозйомки, і солдати з німецькими шмайсерами в руках — просто статисти, набрані з місцевого населення.

Одначе на кіно і на якийсь дурненький жарт не скидалося. Офіцер, все ще тримаючи руку на розстебнутій кобурі, рішуче став наближатися до мандрівників. Очі його були холодні, якісь медузячі, мовби у великої ляльки, що може закривати чи розплющувати їх залежно від перекидання її в різні пози. Крок його гарно начищеного чобота був владний і чіткий.

Він, мабуть, вгадав, що Крутояр тут за старшого, чи вирішив звернутися до старшого віком. Зупинився перед ним, широко розставив ноги і знову ж добірною німецькою мовою наказав слідувати за ним. Всі заарештовані!..

— Даруйте, сеньоре, ми радянська наукова делегація, — спробував втокмачити йому просту істину Крутояр.

— Не змушуйте вдаватися до примусу і зброї, - промовив гарною говіркою інтелігентного офіцера німець. Був, видно-таки, німцем і не приховував цього.

Індіяни попадали на землю, стали бурмотіти щось белькотливе, щось панічне. Німець на них не зважив, кивнув головою і повів радянських мандрівників за собою. Солдати, порушивши стрій, посунули за ним. Ішли тією ж гарною вулицею, але недовго. Ось широка брама, яка мовби за командою відкривається, і видно біля брами знову ж таки німецьких солдатів зі зброєю. І далі видно у дворі сині постаті, каски, пілотки, і чути німецьку говірку.

Всіх було заведено до напівпідвального приміщення: голо, пусто, холодно, тільки стільці під стіною і маленький стіл з чорнильницею. За столом сидів старий німець в цивільному костюмі при чорній краватці, на якій виразно було знати (Крутояр одразу це завважив) маленький значок нацистської партії. Он воно що! І враз Крутоярові стало все ясно: вони потрапили в селище колишніх нацистів, втікачів з гітлерівського рейху. Таких поселень в Латинській Америці було чимало, найбільше — в Аргентині, частково в Бразілії біля гирла Амазонки. Після розгрому фашизму сюди повтікали тисячі, сотні тисяч військових злочинців, вивезли з собою зброю, одежу, гроші, коштовні речі — хіба мало було награбовано за роки війниі — понабудовували собі бункерів, потаємних сховиськ, влаштували свої таємні рицарські ордени, свої тевтонські спілки, ростили в них новітніх нацистів, готувалися до нової війни. І ось, виходить, метастази такого недугу, страшної фашистської болячки пустили своє коріння аж сюди, до глухих нетрів тропічної республіки.

— Я заявляю рішучий протест, — сказав якомога спокійніше Крутояр. — Ми наукова експедиція… Ми…

— Мені це все відомо, — відповів тоном механічної ляльки німець за столом. — На жаль, ви порушили нашу недоторканість, ви зайшли на територію, яка закрита для сторонніх. На вашому шляху був напис: “Вхід заборонений!” Ви не зважили на нього. Тепер будете за це… покарані.

— Як — покарані? — не міг второпати Крутояр.

— Про міру вашого покарання скаже своє слово професор Ортель.

— Ведіть мене до професора Ортеля.

Німець за столом злегка усміхнувся, його усмішка нагадувала посмішку людини, яка обома руками намагається розтягнути свій задерев’янілий рот. Губи у нього були сухі, як два сірі шкуратка.

— Це не так просто — потрапити до професора Ортеля, — мовив німець із значком нацистської партії на краватці.

— Тоді, може, простіше відпустити нас? Нас чекають наукові справи, за нами стежить Рада Безпеки, ми повинні негайно…

— Рада Безпеки нас не стосується. Ми не визнаємо її.

— Чому?

— Бо Організація Об’єднаних Націй була проголошена незаконно, ще в той час, коли ішли бойові дії між вашою коаліцією і нашим рейхом. Наскільки мені пам’ятається, десь влітку 1944 року.

— Так, — кивнув головою Крутояр, — в серпні 1944 року.

— Як бачите, справа утворення ООН була незаконною. Вона не врахувала волі великої держави, “тисячолітнього рейху” Адольфа Гітлера.

Крутоярові хотілося сказати: “злочинця Адольфа Гітлера”, проте він стримався, збагнув, що такими словами може зашкодити їхньому визволенню. І, взагалі, ще хтозна, чого зажадають ці темні типи з нацистськими значками.

Він змусив себе до ввічливого тону:

— То коли ми зможемо зустрітися з високошановним професором Ортелем? До речі, я теж професор. Ось моя візитка. — Крутояр поліз до нагрудної кишені і дістав звідти візитку. — Прошу передати панові Ортелю.