Страница 54 из 70
Вони відступили! Все, можна встати і доганяти своїх. Сталося чудо.
В нестримному екстазі, захлинаючись від радості, Самсонов схопив в обійми Тумаяуа, почав його шалено обціловувати.
— Добрий мій Тумаяуа! Апіака повернули назад. Ти бачиш? Ми врятовані! Хай живе добрий дух Кахуньї! Хай славиться життя!
І, закинувши на плече рушницю, Самсонов почав зводити на ноги свого непокірного, упертого віслюка.
Веління злого духа
Нема кінця-краю тропічним нетрям. Зелене море котить у далечінь свої хвилі. Грізна тиша панує навкруги і спокій.
На кривій гілляці високого дерева куняє барвиста арара. Та враз птах сполошився, змахнув крилами, здійнявся в повітря. Око птиці побачило людину. Людина в сельвії Звідки? Хто впустив її в цей заповідний край? Чи, може, вона забула, що сельва жорстоко карає тих, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці? Може, сміливців завів у цю безмежну пустелю злий дух Курукіра? Щоб згубити?
Арара невдоволена, Арара в гніві літає над лісом і своїм криком сповіщає сельву про загін сміливців.
— Казковий край! — шепоче Крутояр, озираючись навкруги.
Навіть індіяни спинилися, зачаровані дикою незайманою красою. Тільки старий Палехо до всього байдужий. Сівши під деревом, він важко стогне.
Крутояр підійшов до вождя. Старий зміряв професора затуманеним поглядом. Спробував підняти руку, але вона безсило впала йому на коліно.
— Незаперечний симптом ріо-муру, — нахилившись до Крутояра, мовив авторитетно Бунч.
Тумаяуа, почувши знайоме йому слово, схопив лікаря за руку. Він благав урятувати батька. Великий вождь Палехо повинен жити!..
Помітивши на обличчі Бунча безпорадну посмішку, Крутояр спитав:
— Невже смерть?
— Не пізніше як через два-три дні. Ця хвороба невиліковна. Особливо в нетрях.
Крутояр і сам знав, що від ріо-муру немає порятунку. Один тільки засіб міг відігнати смерть — швидка зміна клімату. Ріомуру не любила свіжого морською повітря. Якби була можливість негайно перевезти хворого кудись на узбережжя Атлантики, це ще врятувало б його.
Крутояр сумно похитав головою. Про літак зараз нічого було й мріяти.
Загін рушив далі. Мандрівники розтягнулись вервечкою. Бунч ішов останнім. Він щохвилини фотографував рідкісні породи рослин і дерев: банани, бамбуки, ліани різних видів і різної товщини, пальми. Особливо вражали Бунча ліани. Вони заповнювали увесь простір між деревами й неабияк заважали загонові просуватися вперед.
Мандрівники йшли мовчки, ведучи на поводі коней та віслюків. Поминувши простору галявину, порослу яскравими квітами, вони наткнулися на іржаве болото. Під ногами захлюпала вода.
Тумаяуа попередив, що в цій тванюці можуть бути отруйні змії. Отож хай кожен пам’ятає про обережність. Юнак пішов першим, пробуючи кілком дно.
Зміїні голівки раз по раз виринали із запліснявілої багнюки. Олесь, що їхав на віслюку, інстинктивно підтягнув ноги.
Врешті небезпечні болотяні твані минулися, сельва якось раптово перейшла в гарний дубовий — чи схожий на дубовий — ліс, стало більше сонця, пішли гарні шовковисті трави, легше дихалося. Сама собою прискорилася хода, навіть віслюки затрюхикали бадьоріше, мовби почули близький відпочинок.
Та що це? Просто перед мандрівниками починає проступати серед зеленого царства щось рожеве, білостінне, якісь мовби колони в класичному стилі, ось уже видно високі венеціанські вікна, щось схоже на старовинне барокко, щось дуже близьке до італійських чи французьких будов періоду ренесансу.
Індіяни стали перешіптуватися між собою. Їх злякала поява цього лісового палацу, вони не звикли до пишноти, до високих споруд, чи, може, їм було щось відоме про цей класичний дім. Одначе рухалися далі. Стежка була вузенька, майже неходжена, і одразу стало дивно: чому тут такі безлюдні доріжки? Чи живе тут взагалі хто-небудь? Ану, вперед, до колонади, онде вже дубові, прекрасного фасону двері, он уже наче завішені портьєрами балкони, і там щось сяє, там мовби чується музика.
Олеся першого понесло вперед, через газони, через широкі, всипані жорствою алеї, до тих дверей, до тих балконів. За ним прискорили ходу й інші. Що ж це таке? Картина була дивовижна, просто казкова. Серед лісової пущі височіє отакенний палац! І за ним ціла вулиця домів у два, в три, в чотири поверхи, теж білі чи рожеві і теж з високими вікнами, з пишними балконами.
Але от диво — жодної душі навколо! Повне безлюддя, пустка, наче мор якийсь пройшов цими вулицями, попід цими стінами. Професор затримав Тумаяуа, запитав його:
— Хто там живе?
— Естрангейро, — кинув зверхньо і ніби трохи насмішкувато індіянин. — Колись жили.
— Чому — колись?
— Бо вже тут ніхто не мешкає. Сто років тому на це містечко вчинили напад комахи, якісь дивні і страшні москіти, з ними боротися було просто неспромога, вони пожирали всі їстівні запаси, вони забиралися в постелі і смертельно жалили людей. І тоді всі багаті естрангейро покинули свої оселі.
У Самсонова були відомості точніші, хоч, може, й не стосовно цього палацу. Став оповідати друзям, що колись — він десь читав у географічних атласах — тут, як і в джунглях Бразілії біля Амазонки, в часи каучукового буму стали виростати небаченої краси й ошатності міста, стали заселятися заможні люди із своїми слугами, робітниками, охоронцями, поліцією, тут утворювалися досить значні культурні центри, прокладалися дороги. Каучукові плантації, багатющі зарослі гевеї давали мільйонні зиски, можна було будуватися і розкошувати. Але з часом такі тропічні міста почали безлюдніти і вмирати. Там кінчалися запаси гевеї, там з’являлися тропічні комахи, там починала свою руйнівну дію лісова атмосфера, дощі, шалені бурі.
— Мабуть, і тут якийсь катаклізм змусив мешканців покинути ці чудові оселі, - зробив висновок молодий географ. — Ви погляньте, яка краса! Скільки тут вкладено сил, грошей, надій. І все нанівець.
Природа давно замінила мешканців, зелені лапища сельви тягнулися до балконів, влазили у відкриті вікна, обплітали колони. Сельва царювала над усім. Буйно, владно, розгонисто.
— Шановний професоре, — звернувся з комічною серйозністю до батька Олесь, — ви дозволите мені першому переступити поріг цього дивовижного будинку?
Батько не дозволив. Хтозна, що там усередині, які хижаки могли вмостити собі гніздище, які там отруйні змії закублилися. Давайте краще гуртом. І так гуртом посунули до парадного входу, на широкі сходи перед домом, мармурові, білосніжні, наче тільки-но вимиті служницею. Ось і двері, старезні і чомусь зовсім вцілілі, чи їх час не точить, століття не беруть? Все, правда, в ліанових заростях, в лапатому листі, наче вхід до казкового гроту.
Професорова рука потянулася до мідної ручки (теж цілком збереглася, тільки трішки позеленіла від окислення), двері важко, зі скрипом відчиняються, прохолодна порожнеча високого холу вітає прибульців, в очі їм б’є золота оздоба стель, кришталь люстр, чудернацьке оздоблення стін. На стінах величезні, старовинного малювання картини в вензлюватих рамах із якогось багатого, сяючого металу, картини древніх тем, древньої символіки, якісь німфи, оракули, грецькі піфії.
— Як це все могло зберегтися? — дивується професор і мимоволі хоче пересвідчитися в реальності побаченого, навіть помацав рукою одну з важких рам. — Справді, чиста позолота. Неймовірно! За стільки часу — і ніким не пограбоване, не викрадене, не винесене таємно геть. Як ви це поясните, друзі? — звертається професор до своїх попутників.
Пояснити важко, просто неможливо. Ось вони піднімаються сходами вгору, під їхніми ногами червоно яріють багаті товсті килими, на стінах їх супроводжують дорогоцінні бронзові підсвічники. Олесь, уже не маючи сил втриматися, злітає на другий поверх і з завмерлим серцем біжить у кінець коридора. Відчиняє одні двері, другі, треті. За ним поспішають батько, Самсонов, Бунч, теж зазирають: диво! В покоях з високими стелями — розкішні меблі, прикраси, гардини, канделябри, мов тільки вчора звідси вибралися шановні хазяї палацу.