Великий день інків

Суха, пергаментно жовта рука німця взяла дуже обережно білий папірець, піднесла до очей. Все правильно. Німцю така форма спілкування, видно, сподобалася. Він ще раз глянув на візитку і промовив уже з більшою приязню:

— Я доповім професорові про ваше бажання прискорити вашу зустріч, але все залежить від того, на якій стадії експерименту він зараз перебуває. Ви самі розумієте, людство не може через вашу зустріч втратити шанс порятунку.

— Від чого? Якого порятунку?

— Це вам пояснить професор Ортель.

Чекання було вельми зручним. Всіх членів експедиції, навіть юного Олеся, поселили в окремих кімнатах — суцільний мармур, шовк, старовинні картини, статуетки, срібний посуд у шафах минуловічного фасону. Килими в коридорах, килими на сходах, тиша в холі, швейцар в золоченій лівреї, усе точнісінько, як бачив Олесь в кінофільмах про аристократів давніх часів.

Звісно, всі зібралися в кімнаті професора. У нього тут суцільне золото і кришталь, йому надано справжній апартамент, в якому, мабуть, колись зупинялися короновані особи. Настрій у професора трохи збуджений, з краплинками знервованості. Ось-ось щось має статися.

Він ходить широким кроком по пухнастому килиму і веде притишено мову. Чому така обережність? Знову на мигах він дає зрозуміти, що, як він гадає, цілком імовірно, тут скрізь підслуховують, усе на пїдслуху, в усіх стінах, в усіх речах, в меблях вмонтовані апарати підслуховування. Він знає про це точно. Беззаперечно. І ситуація не вельми проста, як могло б здатися.

Знову зігнувся і вже прямо написав на клаптику паперу: “Серед німців є чудова людина, наш вірний друг, він глибоко замаскований і веде свою роботу вкрай обережно. Встиг щойно просунути крізь двері записку і попередив про підслух. Хоче зі мною побачитися. Сьогодні увечері під час прогулянки. Парк. Озеро. Восьма година. Я піду сам”.

Ось яка історія. Тепер можна не дивуватися, що вони опинилися в такій ошалілій розкоші. Ця німецька колонія — незвичайна. Тут щось готується, щось має здійснитися не на добро людству, як натякнув у своїй записці невідомий німецький друг. Отже, ще і ще раз — пильність і дисципліна. Це стосується в першу чергу нашого юного Олеся. Щоб не дай бог не повторилася історія з “Віргінією”!

На вечерю мандрівників запросили в їдальню, теж дуже гарно обставлену, але з меншою розкішшю. Білі скатертини, білий фарфор чашок, богемські візерунки на тарілках. Мовчазний офіціант в лівреї опікувався ними з вправністю автомата. Входив, заходив, зникав, руки до стегон, очі мов локатори, в нахилі голови цілковита поштивість і увага.

А яка ж їжа! Олесь не куштував нічого подібного: лангусти, банани, омари… Професор їв мовчки, всі теж були нахмурені, кожен відчував скутість, слова не мовиш, та й що тут слова? Більше руками, прижмуром очей, таємними сигналами, щоб жодна муха не підгледіла і не почула.

О шостій професор пішов на прогулянку. Дозволено. Усім дозволено. Але за спільною домовою вирішили лишитися кожен у своїй кімнаті. Хай не думають, що радянські люди дуже вражені оцією розкішшю. І тікати вони не збираються. Завтра зустрінуться з професором Ортелем, то все й вирішиться.

Професор довго блукав над озером в парку, косував очима в різні боки. Ніби нікого не було, жодного охоронця, жодного наглядача, шпигуна, підслуховувала. А втім… якось недобре почувалося, і в голові засіла думка, що він тут не сам.

Врешті побачив в кінці алеї високого пана з гарною чорною зачіскою, з тоненькими вусиками, чимось схожими на вусики біснуватого фюрера. Був елегантно вбраний, черевики сяяли, як перед банкетом. Оце, виходить, такий наш “друг”. Подав суху, пещену руку, назвався професором (тут, виходить, самі професори!), професором Бартелем, який має честь представляти справжню німецьку науку.

В руці Крутояра була записочка, маленький клаптик, який йому при потиску всунув у долоню новий його знайомий. Як би прочитати? І чи треба зараз?.. Бартель обережно кивнув на його руку, мовляв, щоб прочитав негайно. Він дуже обережно і дуже начебто по-простому, почухавши собі шию, підніс записку до очей і прочитав лише кілька слів: “Говоритиму не те, що хочу, але ви слухайте і підтримуйте зі мною розмову в належному тонї. Мусите потрапити до Ортеля обов’язково!”

Що ж це значило? Знаючи, що з ним будуть говорити нещиро, вести все-таки розмову в належному тонї. Тобто, підтримувати вигадку і самому вправно вигадувати. Так треба. Бартель знає, що говорить. Ось він сів на елегантну гнутого фасону лавицю, ось відкинувся спроквола назад і заговорив з усією показною прямолінійністю:

— Мені доручено з’ясувати ваш психічний тонус. Що ви за людина? Яким імпульсам піддаєтесь? Це потрібно для того, щоб вирішити питання: зустрічатися з професором Ортелем чи ні?

— Я хочу зустрітися з ним, — сказав швидко Крутояр.

— Професор Ортель дуже благородна людина і воліє мати справу лише з особами такого ж благородного характеру. — Німець пильно і ніби застережливо глянув на Крутояра. — Ви можете поручитися за своє благородство?

— Якщо ідеться про благородство вчинків, то я можу бути лише благородним. Безчестя не визнаю.

— Прекрасно, — схвалив його відповідь німець. — Тоді я мушу вам сказати, що професор Ортель у війну втратив усіх своїх рідних, він щиро відданий ідеям націонал-соціалізму і дуже цінує таку відданість в інших.

— Я поважаю погляди кожної людини, якими б вони не були.

- І це мене цілком задовольняє, - зітхнув багатозначно і водночас з неприхованою іронічністю в погляді німець. — Давайте трохи пройдемося по алейці.

Вони рушили вузенькою алейкою, що вела на пагорб, а звідти повертала до примхливого, візерунчастого місточка через озерце. Німець шукав слів, вони давалися йому важко, і він щоразу аж зупинявся, аж ніби вгризався очима в землю. Врешті повів мову далі. Став оповідати історію життя професора Ортеля, який це був завжди чесний, порядний вчений, скількох учених він виховав у себе на батьківщині, як він поступово перед самою війною наближався до відкриття секрету атомної бомби. Лишалося ще кілька місяців, і все було б обгрунтоване. Але англо-сакси розбомбили німецький завод важкої води і всі лабораторні пристрої на острові Пюнемюнде й на цьому поставили крапку. Та професор Ортель веде свої розробки далі, і скоро світ почує про них. (Німець розвів руками, і в його жесті відчулася прикрість: мовляв, біда, але що поробиш?..) Та головне не це. Зовсім не це!

— А що ж головне? — не втримався Крутояр.

— У Ортеля був гаряче любимий брат, — заговорив німець і при цьому підвищив голос до патетичного звучання: — На жаль, в самому кінці війни брат потрапив у російський полон. Себто до вас. За відомостями, які ми одержали, він довго жив на Уралі, повертатися на батьківщину не захотів і зрештою став радянським громадянином. Після його смерті в нього лишився син, який теж виявив бажання жити в Радянському Союзі і працювати на комунізм. Єдиний нащадок роду Ортелів працює на комуністів! Ви уявляєте, якого болю це завдає моєму шефові?

— Уявляю, — зовсім щиро сказав Крутояр. — І чим я можу допомогти вашому шефові?

— Дуже просто можете. — В голосі німця зазвучала урочиста піднесенність, так говорять люди, які твердо знають, що кожне їхнє слово має бути кимось почуте й оцінене. Видно, за їхньою розмовою стежили всі підслуховуючі апарати німецького поселення. — Як саме допомогти моєму улюбленому шефові? А ось як. Він передасть через вас важливий документ. Дуже важливий як для роду Ортелів і абсолютно незначний для людства. Це — тестамент, духівниця чи, як у вас кажуть, — право на спадкоємство.

— А що саме хоче передати в спадок своєму гаряче любимому небожу вельми шановний професор Ортель?

— Дуже багато… Дуже!.. — Німець опустив голову і в кутиках його рота майнув глузливий усміх. — Не більше й не менше, як панування над світом.

“Здається, вони всі тут з’їхали з глузду”, - подумав Крутояр. Одначе правила гри змушували його приймати все серйозно.

— Мені це не зовсім ясно, але я готовий передати такий документ за адресою. Якщо ви, звісно, повідомите мені її.