Великий день інків

“Голіаф” почав обережно, заднім ходом відпливати на середину ріки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну нїч, кораблі розлучалися навіки. Поволі даленіла, зменшувалась “Віргінія”. Димові стяги над кею танули за густим серпанком дощу.

Зненацька пролунав крик Василя Івановича:

— Олесь!.. Де подівся Олесь?.. Його немає! Його немає!..

Його й справді не було на борту “Голіафа”. А де він був у цю моторошно страшну ніч, коли палахкотіла пожежа, коли охоплений вогнем остов “Віргінії” поступово віддалявся і віддалявся, він, Олесь Крутояр, не міг би сказати й сам. У нього перед очима стояв морок, у роті був кляп, руки й ноги зв’язані линвою, і він, власне, був уже й не він, бо не міг ні стояти, ні йти, ні рятуватись.

Усе скоїлося на чорній палубі “Віргінії” в ту мить, коли спалахнула пожежа. Олесь був там. З дурної примхи. Скажіть, нащо людина іноді чинить дивні речі, за які потім доводиться гірко розплачуватися? Навіщо Олесь у таку неймовірну ніч вирішив перебратися знову на “Віргінію” (це ще до пожежі) і нишпорив там по всіх закутках? Якби ж про це знав його батько! Він не сказав нікому ні словечка, він не відкрився навіть своєму вірному другові Іллі Самсонову, а ось просто так узяв і поліз на “Віргінію”.

Бо там він загубив свій прекрасний електричний ліхтарик, свою гордість і славу, ліхтарик, яким пишався перед усім класом. Такого не було навіть у Вовки Стрижака, батьки якого нещодавно повернулися зі Сполучених Штатів і навезли йому всіляких дивовижних речей. А тут раптом зникає ліхтарик. Точно ж був у руках, коли всі гуртом рушили туди, на ту руїну. Капітан Пабло світив великим корабельним ліхтарем, ніс його, як сонце, над головою, всім вказував дорогу до каюти, де вони надибали нещасну жінку з простреленими грудьми. Олесь же підсвічував своїм маленьким кишеньковим, бив світловим променем, як шпагою, пронизував темряву до найтемніших закамарків. Потім знайшли нещасну сеньйору, потім було багато галасу, біганини, усіляких наказів, хтось плакав, хтось лаявся, і тут ліхтарик зник!

То як же він мав повестися? Ні, Олесь був не з лякливих і тривожити батька не збирався. Пішов туди сам, обережно перебрався через одні поручні, далі через другі, відтак шмигнув у коридор, спустився в трюмне приміщення. Весь час присвічував собі сірником, черкав і черкав об коробок, проклинав усе на світі. Шукав, шукав, здається, вже побачив його в кутку… Ось тільки нагнутися і взяти.

Але раптом чиясь дужа рука схопила його ззаду,! спітніла долоня затулила йому рота. Він ледь не задихнувся. Кричати? Дихати було нічим, він навіть не злякався спершу, подумав, що це, мабуть, Самсонов, милий Ілько, жартує з ним. Хотів хвицнути його ногою, щоб покинув такі жарти. Та яке ж хвицання? Він збагнув, що це не жарт, що сталося щось страшне.

Міцний чолов’яга згріб його своїми ручищами і поніс у темряві кудись на берег. Там повалив на землю, всунур йому в рота ганчірку, натягнув на голову мішок і звалив його собі на плечі. Ніс довго, сопучи, задихаючись, крекчучи, іноді спинявся, щоб перевести подих.

Невдовзі поставив Олеся на землю і зняв з голови мішок. Витягнув з рота ганчірку. Обережно і ніби навіть лагідно поплескав долонею по щоці.

— Живий, сеньйоре?

Це був Фернандо! Ось він стоїть біля багаття, серед якихось людей і весело балакає. В нього прекрасний настрій, він виконав те, що йому було наказано.

Олеся пройняв жах, він увесь затерп і онімів. Губи пошерхли, в грудях стало порожньо. Бачив, що стоїть серед індіян, великоруких, оголених, з довгим чорним волоссям, з амулетами на грудях, розмальованих, пістрявих, з дикими вишкїрами ротів.

Не міг ні рухатися, ні говорити, ні думати. Жах переріс у холодну пустку. Був живим і неживим, дивився і нічого не бачив, не тямив, навіть уже не боявся.

Фернандо посадив його біля вогню, посміхнувся хитрувато і сказав:

— Я дуже тішуся з того, що мій син вивчає російську мову. Але, мабуть, він ще не скоро поїде до вас. — І, глянувши на закам’яніле Олесеве обличчя, вирішив трішки його заспокоїти: — Ти не бійся, сеньйоре. Тобі не зроблять нічого поганого. Побудеш якийсь час тут, серед дикунів, і згодом повернешся до батька.

— А нащо я… тут? — видавив нарешті хлопець.

— Так треба, сеньйоре, — з награним смутком у голосі мовив Фернандо. — Твій батько вчинив велику дурницю. Він устряв у наші справи, в нашу політику.

— Я хочу до нього… Я боюсь…

— Це від мене не залежить. Твоє життя і твоя безпека в руках твого батька.

— Як це?

— Дуже просто, — сказав спокійно Фернандо, і в його голосі прозвучала переконаність, яку не може зрушити ніщо.

Було парко, десь розпанахували небо блискавки, навколо стояв ліс, сельва з усіма її таємницями, суворими законами, із своєю довірливістю і гнівом, радощами і смертями. Сюди легко потрапити, але вибратися звідси… ой, як же непростої Хлопець сидів біля вогню, і в голову йому лізли химерні думки. Досі він жив просто, спокійно, мав від батьків усе, що хотів, у школі теж було неважко, хіба що складати задачі з фізики. Хімічні він розв’язував, мов горіхи лузав, а от з фізики чомусь не виходило, доводилося навіть списувати у товаришів, у отої ж пащекуватої Тонконіжки. Де вона зараз? Мабуть, уже спить, ніч же надворі, пізня година. Хоча, якщо подумати… тут західна півкуля, там — східна і, певно, все навпаки…

Його почало хилити на сон. Фернандо вже спав, розтягнувшись на якійсь солом’яній підстилці, індіяни сиділи, мов божки, виструнчені, закляклі, з ледь приплющеними очима. Сплять, не сплять? І що вони думають у ці хвилини? Олесь роздивлявся їхні плескаті обличчя, і від тої їхньої непорушності йому ставало лячно. Дикунське плем’я, тубільці, здатні на найжорстокіші вчинки. Так сказав йому Ілько Самсонов. А може, й не дуже жорстокі? Отой хлопчак дав йому свого амулета, гарну прикрасу з ікол ягуара. Олесь ще тоді вирішив одягнути талісман. Повісив собі на шию і хизувався перед старшими: ось мій перший трофей! А що у вас, Ілля Григоровичу?

Десь у нетрях сельви озвалася мавпа-місяць, закричала диким, розпачливим голосом, мовби скаржилася на своє горе. Олесь здригнувся. Якби ця мавпа могла передати звістку про нього на “Голіаф”, щоб батько знав, де він, що з ним. Йому зробилося сумно і смішно, і невимовна туга враз охопила хлопця, до горла підкотив тугий клубок. Хотілося плакати, тихо, ковтаючи сльози, скаржачись не знати на кого. На кого ж він мав скаржитися? На себе? На дурість свою? Поліз туди, в пащу ночі, забув про суворий батьків наказ: не відлучатися ні на крок! Єдність їхнього загону — їхня сила. Він порушив батькову пересторогу, і ось за це тепер покараний.

Втім, що таке його покарання? Як страждає зараз і страждатиме ще більше його батької Олесь розумів, яке тяжке випробування випало батькові, відомому радянському професорові, чесній, мужній і достойній людині, котрій довірено таку відповідальну міжнародну місію. Комусь ця його місія не до вподоби. Генерал Батіс — так, здається, називали президента цієї країни, — дуже не любить сторонніх контролерів, ненавидить батька, посилає вслід за ними човни, піроги, поліцейські кордони, хоче повернути їх назад і не дати їм розшукати загиблого голландського вченого доктора Ван-Саунгейнелера, розкрити його таємницю, і жорстоку правду про уряд, генерала Батіса. І, щоб змусити тата замовкнути чи відступити, генерал зробить усе. Олесь не міг точно сказати, що саме зробить генерал, але був певен: його схопили для того, щоб батькові було погано, щоб він злякався… Що я наробив? Що буде з нами всіма?…

Поволі сон придавив змучене тіло хлопця, і був той сон гнітючий, гарячий, мов велетенська глибінь моря, куди він поринав дедалі швидше, занурювався всім тілом, всім серцем, зникав, і розвіювався, і ставав нічим…

Несподівано в лице йому вдарило світло електричного ліхтарика. Він розплющив очі і побачив Фернандо. Біля нього стояв індіянин і дивився на Олеся. Чомусь надто пильно, мовби радісно дивився. Той погляд зрештою штовхнув Олеся в груди, він поволі підвівся і тут упізнав індіянина. Це був той самий дикун, якого хотів задушити в моторному відсіку матрос Сильвестр.