Великий день інків

Олесева рука мимоволі потяглася до грудей. Амулет! Його амулет був у нього на тілі!

— Білолиций сеньйоре, чому ти опинився в нашому таборі? — запитав здивовано юний індіянин.

— Мене привели сюди, — сказав Олесь, намагаючись вимовляти іспанські слова чітко й виразно.

— Хто смів його привести сюди? — очі юного індіянина зробилися жорстокими.

— Це я забрав його з ланчії “Віргінія”, - сказав впевненим, навіть дещо зверхнім тоном Фернандо. — А ти забирайся звідси геть. Інакше будеш повішений, як пес.

Обличчя індіянина потемніло від гніву. Обернувшись до інших вояків, що стояли в поштивій, якійсь аж наче настрашеній позі, юнак мовив до них щось коротко і владно. Був тут для них наче верховний жрець, наче володар. І вмить всі присутні індіяни впали перед прибулим, торкнулися лобами землі, пробелькотіли щось хапливо, з екстазом відданих рабів, потім посхоплювалися на пружні, м’язисті ноги і раптом, мов дикі кішки, накинулися на Фернандо. Він був зв’язаний, обплутаний товстими ліановими путами і кинутий до ніг юнака.

— Як ти смієш мене чіпати? — застогнав у відчаї і гніві Фернандо. — Я виконав наказ вашого вождя великого Ганкаура. Ганкаур знищить тебе. Розв’яжи мене, розв’яжи!..

У юнака сіпнулися насмішкувато губи, він ступив уперед до Фернандо і промовив дуже гарною іспанською мовою:

— Блідолиций! Зараз ти вмреш. Ти не можеш більше жити на цій землі…

— Чому?.. — Фернандо відчув страх, слова юнака прозвучали, як остаточний присуд.

— Бо ти образив мене, сина Ганкаура. І ще ти образив мого друга, оцього блідолицього сеньйора. У нього на грудях амулет святого духа Кахуньї, який подарував йому я. Ти осквернив амулет священного духа і цим заслуговуєш на смерть.

Смерть була поряд. Ніщо вже не могло перешкодити їй, жодні благання Фернандо, його скигління і повзання перед розгніваним сином великого вождя племені апіака. За знаком його руки, блідолицього матроса було схоплено, зв’язано і потягнуто в темінь сельви, де кричали пуми І ягуари, де він не встиг навіть зойкнути, — зник і годі. ІЦо було з ним вдіяно — задушено, чи втоплено, чи кинуто на розтерзання крокодилів — про це знатиме лише глуха, одвічно ворожа й нікому не підвладна сельва.

— А тепер, мій блідолиций друже, вважай себе вільним, — промовив урочисто-добрим голосом молодий індіянин. — Мої люди доправлять тебе до ріки і на пірогах відвезуть на ваш корабель. Ау тен! — сказав він уже тихіше, певне, то було прощання, поклав Олесеві на шию смагляву, жилаву руку, погладив його по голові і зненацька тихо, зовсім по-хлоп’ячому мовив: — Я завжди пам’ятатиму свого блідолицього друга.

Перед світанком маленька індіянська пірога скрадливо підпливла до борту “Голіафа”, дві пари дужих рук підхопили Олеся і поставили на палубу корабля. Так закінчилася його незвичайна пригода, що мала б стати смертельною, але завдяки магічній дії священного амулета знайшла свій цілком щасливий кінець.

ЧАСТИНА ДРУГА

Ганкаур карає свого сина

Двадцять шість одинарних і п’ять здвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока.

В пірогах сиділи індіяни племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя.

Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо.

Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.

Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.

— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.

Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.

І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:

— Ганкаур! Ганкаур!

Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем віяло з пальмового листя.

Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови.

Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індіянського походження.

— Де Саук’ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук’ято?

Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву.

Індіяни, ніби виправдовуючись, загомоніли між собою. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук’ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на “Голіафі” з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.

Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.

— Хто знайшов тіло Саук’ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.

Воїни, що вже повискакували з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук’ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягли напівживого Саук’ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра хотів забрати його серце?

Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.

— Мовчіть! — гримнув на індіян вождь.

Вік повільно став навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його.

Тепер він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів Саук’ято викликав у Ганкаура нестримну радість.

— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним кільцем оточили його. — Він живий!

— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.

Нарешті Саук’ято прийшов до пам’яті. Підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька.

Юнак усміхнувся й поклав батькові на плече свою худеньку руку.

Ганкаур злегка потиснув її. “Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…” Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. “Син доктора Коельо…” Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: “Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо…”

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індіяни злякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. Їхній вождь говорив з духами. Краще його зараз не чіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував собою. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індіян з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію “Голіаф”?

Індіяни мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — Його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем на коліна, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби здираючи з нього павутину.

— Що ти скажеш, Сину Зеленої Змії? — звернувся до нього Ганкаур.

Індіянин ще раз провів долонями по обличчю й нарешті промовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкауре, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук’ято згорів би разом з білолицими.