Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 22 из 33

І ось, затамувавши подих, Алик став перед розчиненим входом до Центральної Камери. Цей вхід був навпроти того, яким вони заходили раніше.

Другий вхід теж був відчинений. Навіть більше: закладений великою дюралюмінієвою балкою, наче хтось чужий, хто не був певний, що “Розвідник” його слухатиме, хотів забезпечити собі вільний вхід і вихід.

Хлопець мовчки дивився в Камеру. Він уже не усміхався. Але й не гнівався. Просто був смутний.

Він уже хотів дати наказ “Розвідникові”, коли раптом десь здаля, наче з глибини протилежного коридора, почувся розпачливий Йонів крик.

То були не слова, не щось розбірливе, а просто зойк, у якому чулася справжня мука. Алик аж похолов.

На той крик у Головній Камері хтось кинувся. Він уже давно був тут, бо встиг розмонтувати одну стіну і таким чином відкрити велику спіральну котушку одного з мозкових центрів “Розвідника” і підключити до неї якусь групу кристалів. Хтозна, що він тут робив, — лагодив чи псував?

Почувши відчайдушний Йонів крик, невідомий стрепенувся, наче його раптом пойняв смертельний жах, і кинувся туди, звідки той крик долинав. З його рухів, з виразу очей і обличчя Алик збагнув, що він мчить на допомогу Йонові.

То був Робик.

Робик миттю зник у глибині протилежного коридора.

Тоді Алик підбіг до розмонтованої стіни і рвонув котушку від кристалів, що її блокували. Ту саму мить до камери вбігла Алька і дзвінко закричала:

— “Розвіднику”, слухай наказ! Позбавляємо робота-опікуна прав людини!

— Слухаю! — відразу почувся чіткий голос “Розвідника”.

— “Розвіднику”! — додав Алик. — Не знищуй робота. Тільки затримай його.

“Розвідник” якусь мить зволікав з відповіддю. А тоді сказав з видимим жалем:

— Не знищувати. Слухаю.

Через кілька секунд коридором прокотився цілий гурт роботів-ремонтників — невеликих куль, що мали сотні найрізноманітніших механічних кінцівок.

Дві такі кулі вкотилися до Центральної Камери і заходились лагодити спіральну котушку, потім умонтували на давнє місце стіну, що її зняв Робик. Дві інші блискавично звільнили вхід: за п’ять секунд розрізали на п’ять шматків грубу дюралюмінієву балку.

Якусь хвилину Алик і Алька мовчки дивились одне на одного, потім швидко поцілувалися. Їхні очі світились радістю. Аж ось до Камери вбіг Йон. Він був дуже блідий.

— Розвіднику! Пришли лікаря, повідом час і підготуй програму бойових дій, — наказав він. — Але насамперед повідом час.

— Вісімнадцять хвилин двадцять секунд.

— Устигнемо! — крикнув Алик.

— Йоне, що з тобою? — спитала Алька.

Бо Йон захитався. Був би навіть упав, якби вони не підтримали його. Ліва рука в хлопця почорніла від закипілої крові та опіків.

— Розвіднику, лікаря! — крикнув і собі Алик.

— Наказ прийнято.

З третього входу, призначеного для механізмів, нечутно з’явився великий білий шестигранний Механолікар.

— Тобі боляче? — співчутливо запитала Алька. — Що сталося?

Йон підійшов до Механолікаря, встромив поранену й попечену руку в темпу переділку апарата і за мить уже посміхався.

— Ох, — полегшено зітхнув він, — нарешті перестало боліти.

Потім соромливо додав:

— Я самохіть засунув руку під транспортер, коли він рухався. Мусив так зробити. Якби мені не було боляче, я б не зумів так переконливо кричати і Робик не вибіг би звідти. І хтозна, чи нам пощастило б опанувати становище.

— Все! — сказав Механолікар.

Йон вийняв з апарата руку і здивовано оглянув її. Вперше в житті він звертався до Механолікаря. Він навіть не сподівався такого наслідку. Відразу перестало боліти, зникли рани, опіки, а цілу руку, наче найтонша рукавичка, вкрив шар штучної охоронної тканини.

— Дякую, — сказав хлопець, і Механолікар нечутно повернувся в те таємниче місце, звідки він щойно вийшов.

— Коли ти все збагнув? — спитала Алька брата.

Алик секунду поміркував:

— Тоді, коли згадав собі, що Робик нам сказав на прощання.

— Тоді, коли й ми, — здивувалася Алька. Йон узяв їх під руки.

— Прошу вас, постарайтеся зрозуміти його, — благально усміхнувся він. — Адже найперший обов’язок робота-опікуна — оберігати людину від небезпеки. Робик мав завдання опікуватися нами. І він не хотів, щоб ми так чи інакше наражалися на небезпеку.

— Але ж, Йоне! — усміхнувся Алик. — Ми все розуміємо. Нам доручили виконати небезпечне завдання. І не можна вимагати від роботів, щоб вони думали так, як ми. І то я краще, що вони не можуть так думати.

Алька знизала плечима.





— Любий мій Йоне, — сказала вона поблажливо. — Найприскіпливіший людський розум нічого не може закинути Робикові, бо який конструктор годен передбачити таке дике становище? Врешті, часом і повинні бути такі випадки, коли без нас… людей, ніяк не обійдешся!

— П’ятнадцять хвилин, — нагадав голос “Розвідника”.

— Досить балакати, — мовив Йон. — Ходімо на свої місця.

— У мене є пропозиція, — сказала Алька.

— Яка?

— Через хвилину після нашого старту повернути Робикові права людини. Коли ми будемо далеко від “Розвідника”, Робик чинитиме все, щоб ми повернулися. Вважаю, що моя пропозиція варта уваги, — скромно додала вона.

— Я теж так думаю, — мовив Алик.

— І я, — додав Йон, вдячно позираючи на дівчину.

Алик задоволено потер руки.

— Чудово, — сказав він. — Я не буду сам. І взагалі…

— І взагалі… годі вже! — перебив Йон. — На місця!

— Знаєте що? — згадав Алик. — Нещодавно я бачив кілька візіофільмів про варварські часи. Тоді люди, замість побажати одне одному добра, зичили “ні пуху ні пера”. Отож ні пуху ні пера вам у космольоті!

І він стрибнув на стрічку транспортера, що миттю винесла його з камери.

— Він надто легковажний, — зітхнула Алька.

— Я дуже його люблю, — признався Йон.

Дівчина розчулено всміхнулася:

— А я ще більше… ніж дуже.

До тієї миті, коли бойовий космоліт “Розвідника” мав почати боротьбу з Чорною Рікою, залишилось тільки шістдесят секунд.

— Одна хвилина, — сказав “Розвідник”.

І відтепер почав рахувати секунди: п’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вісім, п’ятдесят сім…

Алька з Йоном сиділи вже на своїх місцях: Йон — біля пульта пілота, Алька — біля пульта стрільця.

“Розвідник” тільки що дав план дії з просторовими й часовими координатами. Автоматам космольота він давно вже був відомий. Однак могло статися, що Чорна Ріка перешкодить їм, зіпсує радіолокаційні антени. Тому Йон з Алькою завчили основні координати напам’ять. А тепер проказували їх пошепки.

Хвилю тому Алик надіслав їм останнє привітання.

— Сестричко, — сказав він. — Йоне, милий друже! Держіться. І взагалі…

Це “і взагалі” він вимовив так, що… та годі про це. Ніхто не любить, коли прилюдно говорять про його почуття.

— Тридцять одна, тридцять, двадцять дев’ять… — повідомляв голос.

Перед Алькою і Йоном на екранах на тлі безмежного космосу вирувала страшна Чорна Ріка. “Розвідник” мчав рівнобіжно з її течією і немовби навіть трохи над нею, як птах над кам’яною лавиною.

А через тридцять, двадцять дев’ять, двадцять вісім секунд у цей потік величезних кам’яних брил, що мчав по Всесвіту, мав увірватися бойовий космоліт Пеера.

Екіпаж його: Йон Сого (пілот) та Алька Рой (бортовий стрілець). Завдання: відоме. Час на виконання: сорок хвилин.

— Увага! — бубонів голос “Розвідника” — Десять, дев’ять, вісім…

Йон і Алька зручніше вмостилися на своїх місцях.

— Сім, шість, п’ять…

“Що це шумить у вухах?” — думала Алька.

“Що це шумить?” — подумав Йон.

Після цього Йон почув біля себе тихе Альчине зітхання. В серці йому ворухнулася глибока ніжність.

— Три, дві, одна… — лічив “Розвідник”.

І нарешті:

— Старт!

Від “Розвідника”, що світився зеленим світлом, відірвався невеликий бойовий космоліт типу КБ-803. Саме так почалася славетна битва “Розвідника” з Чорною Рікою.