Трансгалантичний розвідник

— Трохи неспокійні канікули, — сказав він у бік екрана і хотів блазнювати й далі на цю тему, але нічого не виходило.

Він був сам, отже міг дозволити собі хвилю смутку. Хвилю “слабкодухості”.

— Як так піде далі, — сказав хлопець сам до себе, — то нам ще й канікули продовжать. Тоді ми помремо з нудьги.

Проте думка, що людина може померти з нудьги, була така неймовірна й така неймовірно смішна, що він просто зареготав. А коли ще й пригадав “кашель засапаної зозулі”, то аж заплакав зі сміху.

Але враз замовк. В одну мить. Бо почувся голос “Розвідника”, в якому бринів переполох, чи навіть жах.

— Увага! — сказав голос. — Ува-а-а…

Це друге “ува” перейшло в якесь відразне белькотіння.

— Що? — спитав Алик.

Ніхто не відповів. Тільки ще раз почулося те безпорадне “ува”, потім настала страшна тиша.

Алик підвівся й озирнувся довкола.

— Я, мабуть, сплю, — сказав він. — Прокинься, Алику!

Тиша.

В глибині екрана мовчки зростала й повільно наближалася смуга Чорної Ріки. Найгірше те, що на “Розвіднику” почало щось діятись. Діятись серед тиші й мовчанки, яку було ані збагнути, ані стерпіти.

— Робику! — гукнув Алик.

Тихо.

Ані луни, ані голосу.

— Перестань верещати, — порадив собі Алик. — Це і не гарно, й нерозумно. Думай, що далі робити.

Якусь хвилину хлопець і справді напружено думав.

“Що так стурбувало Робика? Чого він злякався?”

Потім сказав:

— Буду говорити вголос. Так легше.

Він підвів до стелі голову.

— Якщо чуєш мене, “Розвіднику”, то записуй. Починаю розмовляти сам із собою. Увага!

Розмова була проста: питання — відповідь, питання — відповідь…

Ось перше питання:

— Що занепокоїло Робика?

Відповідь:

— Не знаю.

А далі вже пішло, як по нитці:

— А все-таки?

— Його могли занепокоїти звичайні пошкодження в “Розвіднику”.

— Не думаю.

— Чому?

— Бо звичайні пошкодження “Розвідник” лагодить сам.

— Отже?

— Або “Розвідник” здурів і не хоче сам собі допомогти й нам коритися…

— Або?

— Або небезпека прийшла ззовні. І це, мабуть, якісь чужинці.

— Дурниці.

— Чому дурниці? По-перше, бували випадки, коли в несприятливих умовах втрачали глузд навіть найкращі супермеханомозки. Ми ж опинилися в умовах, що найменше сприяють спокійній роботі. А “Перший Розвідник” дуже вразливий, може, навіть несміливий…

— Блазнюєш?

— Ні. Може, обидві підозри слушні? І те, що на “Розвідника” напали чужинці, якісь злі, неприхильні істоти з космосу, ті, тло, наприклад, ховаються в середині Чорної Ріки і вже спіймали на гачок “Альфу” й “Бету”, а тепер ловлять нас… І, може, внаслідок їхнього нападу “Розвідник”, нездатний оборонятися, збожеволів.

— Дурниці!

Це останнє слово Алик крикнув із щирим переконанням і на хвилю перестав розмовляти сам із собою.

“Дурниці, дурниці, дурниці… — вперто й сердито повторив хлопець кілька разів у думці. І трохи заспокоївся. — Треба часом уголос виказувати дурниці, — міркував він. — Саме тоді й можна їм скласти ціну”.

Правда, поки що ця розмова не дала йому багато користі. Він тільки стратив кілька дорогих хвилин на дурнувату гру з самим собою. Тільки на те, аби збагнути, що говорив дурниці.

Стривай, а коли ж він почав говорити дурниці?

Адже перше питання було слушне.

“Нумо, поміркуй, — заохочував хлопець сам себе. — Чи…”

Але докінчити питання не встиг, бо знову озвався переляканий голос “Розвідника”:

— Увага, керівники! Увага, керівники! Негайно треба…

— Що? Що негайно треба? — несамовито закричав Алик, бо після слова “треба” запала тиша, потім “Розвідник” ще сказав: “Негайно… не-гай-но…” — і замовк.

Щось таки вже робилося, бо раптом зрушила стрічка транспортера, того, що проходив посередині зали.

Тоді Алик ще раз сказав уголос перше запитання із своєї попередньої розмови. Потім, не роздумуючи, мовчки скочив на транспортер, що дедалі більше набирав розгону.

Хлопець широко розставив ноги, трохи зігнувши їх у колінах. Стрічка тремтіла під ними. Аби тільки не впасти! Бо транспортер відразу набрав швидкості, вживаної тільки на далекі відстані.

А коли б, зрештою, він і впав? Нічого б з ним не сталося. Кожний нормальний транспортер мав лапи тривоги, якими ловив і підтримував людину, коли вона втрачала рівновагу. Кожен нормальний транспортер… Але хто міг дати гарантію, що цей транспортер нормальний?

Стрічка звивалася серед тунелів, пробігала через невідомі зали, камери та машинові відділи, напевне, швидше, ніж треба.

Алик стояв, нахилившись уперед, і, тримаючись руками за коліна, вдивлявся в предмети, що пролітали повз нього. Він кожної миті готовий був стрибнути. Обличчя його було зосереджене, спокійне.

А тим часом, коли він раптом почав кричати, то голос його, попри той зовнішній спокій, тремтів, наче в смертельно переляканої людини.

— Рятуйте! — волав хлопець. — Допоможіть! Рятуйте!

Хвилину почекав — і знову:

— Рятуйте! Допоможіть! Рятуйте-е!

Коли б на “Розвіднику” все було гаразд, то такий крик викликав би тривогу цілого корабля, на допомогу збіглися б усі живі й механічні люди. А так нічого не сталося. Транспортер і далі шугав крізь тунелі, зали, машинові відділи й камери. Однак за дві чи три хвилини такої їзди Алик раптом ляснув себе по лобі.

— То он воно що!

Він зрозумів, що попав у замкнене коло. Просто транспортер мчав по колу. Ось простора світла лабораторна зала з великими круглими мікроскопами. Далі двокольоровий тунель. Потім кілька невеликих камер, знов тунель, двоє темних приміщень, широкий розгалужений коридор, і знову — лабораторна зала з мікроскопами, двокольоровий тунель, кілька камер, тунель… і так далі.

— Рятуйте! Допоможіть! — розпачливим голосом, але з спокійним виразом на обличчі крикнув Алик. І, не дочекавшись жодної реакції, шепнув собі: — Ну то… стрибаю.

Він пересунувся на край транспортера. Безпечно зіскочити можна було в двох місцях— у залі з мікроскопами і в широкому коридорі. Десь-інде було небезпечно. Він міг луснутись лобом об стіну, а це було б невелике задоволення, хоч стіни тут дуже пружні.

Тому Алик надумав зробити ще одне коло, аби краще підготуватись до стрибка. Він уже напам’ять знав, що за чим іде: зала, тунель, камери… і коридор.

Алик вирішив стрибнути в коридорі, бо побачив, що з другого боку в ньому мерехтить зеленим світлом якась смуга. Отже, там рухався ще один транспортер. Хлопець прицілився і стрибнув.

Стрибаючи, хлопець подумав, що той другий транспортер іде вгору, отже, нарешті винесе його на поверхню… Але що буде, коли він рухається в протилежному від першого напрямку?

На щастя, Алик не встиг уявити собі, що могло б статися, коли б той другий транспортер рухався в протилежному напрямку. Все одно він уже не зміг би втриматися від стрибка. А зрештою, не треба було й думати про такий жах.

Та виявилося, що другий транспортер іде в той самий бік, що й перший. Завдяки цьому хлопцеві пощастило встояти на ногах. А за хвилинку Алик радісно заплескав у долоні: стрічка виразно підіймалася вгору.

— Браво! — зрадів хлопець.

Незабаром стало все ясно. Транспортер вийшов на поверхню, зробив півколо серед гайка дактилевих пальм, минув високий, схожий на африканський, піщаний горб — і знову направився в тунель…

Мабуть, тут!

Алик легко сплигнув. І не помилився — він був навпроти головного входу до Центральної Камери. Він ступив крок уперед і обережно торкнувся пальцями зачиненої стіни. Цього мало бути досить: адже “Розвідник” пам’ятав і його голос, і дотик пальців. Якщо не допомагали слова, то може цей дотик допоможе.

Хлопець зрадів, бо стіна злегка подалася. І хоч вона ще не розступилася, проте видно було її добрий намір, її щире, хоч чомусь важке зусилля. Алик обома руками вперся в те місце, де стіна мала розійтися. На його обличчі з’явилась усмішка: стіна, хоч і нерівномірно, поштовхами, але все більше і більше піддавалася натискові.