Трансгалантичний розвідник

Побачивши все те на контрольному екрані, Алик глибоко зітхнув. Космоліт узяв курс на Чорну Ріку і на повній швидкості шугнув просто до потоку, наче мав єдину мету: розтрощити себе об його величезне каміння.

Алик знав, що все буде інакше, що через секунду космоліт змінить свій курс, а все-таки полегшено зітхнув, коли КБ-803, описуючи величезну дугу, почав наближатися до течії під щораз гострішим кутом.

— Чудово, — похвалив хлопець.

Насправді той маневр виконали автомати, але ж часом треба і їх похвалити.

Алик розсівся в своєму кріслі, вже певний себе: поки що не відчутно тих коливань, що паралізували “Альфу” та “Бету”. Він навіть пожалкував — адже могло б бути цікавіше, коли б… І зразу розсердився на себе за такі дурні думки.

Надто дорого коштує така гра в героїв, аби за нею жалкувати.

— Дякую, — сказав Робик.

Уже минула хвилина від старту космольота, і Робик знову одержав свої права.

Тепер він стояв на порозі невеликої артилерійської зали і зніяковіло дивився на Алика.

— “Розвідник” — мовив він несміливо, — переказав мені вашу розмову про мене. Ще раз дякую.

Алик усміхнувся якнайласкавіше.

— Любий мій Робику, — підморгнув він йому. — Таж з погляду наданих тобі прав ти діяв, як і годиться сатурнянинові, просто чудово. Ти оберігав нас від небезпеки.

— Ти дуже тактовний хлопець, — мовив Робик.

— Але ж я кажу цілком щиро! — вигукнув Алик.

— Сподіваюся, що так, — полегшено зітхнув Робик і всівся поряд з Аликом.

— Таким чином… — почав він.

А докінчив Алик:

— Що було, те загуло.

— І справді, — усміхнувся Робик.

Вони замовкли й стали дивитися на екран. “Розвідник” рвонувся вперед — настав-бо час зайняти позицію, з якої він мав виконувати своє завдання. Як відомо, завдання те було сформульоване досить просто: зайнявши позицію ФАММ, 192, 041, 42… (далі ще сорок вісім літерних і числових координат), розпочати бомбардування Чорної Ріки позитроновими вогнеметами в глибину… (тут перераховувалося вісім позицій) протягом тридцяти двох хвилин чотирьох цілих п’ятсот сорока дев’яти тисячних секунди, рахуючи від тієї миті, коли “Розвідник” дасть своїй батареї сигнал: “Вогонь!”

Разом з тим контрольний екран весь час показував шлях бойового космольота КБ-803 до Чорної Ріки.

КБ-803 вже досяг поверхні метеорової лавини і тепер, бездіяльний, з вимкнутим двигуном, поволі зсувався в глиб Чорної Ріки, піддаючись її силі тяжіння і швидкості руху.

Все йшло за планом.

— Все йде за планом, — пробурмотів Алик, — але я одного не розумію.

— Чого?

— Як спеціалісти з Бази не передбачили твоєї поведінки?

— Передбачили, — сказав Робик. — Чекали тільки, щоб хтось із вас опинився поза моїм контролем. Боялися, що я почну завчасно і загальмую політ “Розвідника”. Вони перехитрували мене. Правда, вас вони не зуміли застерегти, але “Розвідника” застерегли, і тому мені не вдалося повернути його з дороги.

— А то б ти повернув?!

— Звісно, — відповів Робик. — Не розумію, чого ти так дивуєшся. Я повинен був…

— Знаю, знаю! — перебив його Алик і показав на силует КБ-803, що дедалі меншав і тепер уже миготів серед кам’яних брил Чорної Ріки.

Робик вдивлявся в маленьку блискучу риску з тією дивною, нелюдською нерухомістю, що свідчила в робота про особливе “розумове” напруження.

Раптом він сказав:

— “Розвіднику”, я маю запитання.

— Слухаю.

Голос “Розвідника” знову бринів дуже ввічливо.

— Чи… — але на цьому Робик замовк і начебто замислився.

Алик глянув на нього трохи стурбовано: що він знову задумав? Однак ту ж мить Робик сказав:

— Вибач, “Розвіднику”. Спершу пораджуся з людиною-керівником.

— Слухаю, — сказав голос.

— Алику, — почав Робик. — Я міркую ось про що.

І він розповів про свій задум. Алик слухав його дуже уважно. Врешті він кивнув головою:

— На мою гадку, ти маєш рацію. Але спитай “Розвідника”, чи це можливо.

Робик спитав.

“Розвідник” відповів, що можливо.

— Отже, — сказав Робик, — я чекаю.

— Увага! — почувся голос “Розвідника”. — За сім хвилин починаємо бомбардувати.

На батареї запала тиша.

— Чому “Альфа” й “Бета” весь час мовчать? — спитала Алька.

— Не знаю, — відповів Йон.

— Ми ж уже недалеко від них.

Йон глянув на контрольну таблицю автоматичного пілота. Серед сотень цифрових і літерних даних впадали в око числа, висвітлені червоним світлом.

Йон весело усміхнувся. Вони дійсно були вже недалеко від “Альфи” й “Бети”. Все йшло так гладенько й просто, що аж не вірилося: невже це не сон, а дійсність? Усі ті страхи й небезпеки, яких вони зазнали і які, на жаль, ще й досі загрожують екіпажам “Альфи” й “Бети”?

— Якби не скупчення метеорів перед нами, — сказав Йон, — то ми вже були б коло них.

— Але чому вони мовчать?

— Якась аварія зв’язку.

— Яка?

Йон мовчав, бо не знав, що відповісти. За хвилину він знову почув:

— Йоне!

— Що?

— Ти певен, що вони живі?

— Аякже! — крикнув він так переконано, що й сам зрадів. — Звичайно, певен!

— Це дуже добре, — мовила Алька. — Але мені дивно, чому вони так уперто мовчать.

Хлопець знизав плечима.

— А мене вже ніщо не дивує, — мовив він трохи нетерпляче. І, може, саме та нетерплячість розсердила Альку.

— Ти поводишся просто нестерпно, — буркнула вона. — Коли б я могла, то негайно вийшла б звідси. Тільки не кажи мені “будь ласка, йди”. Ти й так полюбляєш дешевенькі дотепи. І взагалі, в моїх очах то ще не виправдання, що ти виявляєш до мене прихильність.

— Що? — розгублено спитав хлопець.

— То ще не виправдання, що ти виявляєш до мене прихильність, — повторила Алька. І додала солодким голосом: — Мені здається, що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як думаєш?

Йон не відповів — йому дуже захотілося сміятися, а він боявся, що цим ще дужче розгніває дівчину.

Запала глибока тиша. На контрольній таблиці поволі змінювалися ряди чисел. Найважливіше число, висвітлене червоним кольором, поволі посувалося до двадцяти семи тисяч.

Автопілот дуже обережно шукав дорогу серед метеорів Чорної Ріки. Найшвидший тип космольота він вів повільніше, ніж літають на екзаменах у дитячих школах малого пілотажу.

Алька нерішуче кашлянула.

Йон удав, що не чує. За кілька секунд вона спитала вже цілком привітним голосом:

— Сердишся?

— Ні.

— То чого ж мовчиш?

— Та думаю.

— Про що?

Йон витримав невеличку паузу:

— Та про те, чого ти так мені сподобалась.

— Ну й що? — спитала вона аж надто байдужим голосом.

— Це для мене справжня загадка, — відказав він з несподіваною злістю, яка зрештою вразила тільки його самого.

Алька ж, наче сподівалася такого вибуху, спершу лише тихесенько засміялася. Йон почув той сміх коло самого свого вуха — легенький, як подих, трохи злісний, але більше радісний. Потім вона сказала:

— Я теж маю свою загадку.

— Яку? — спитав хлопець, відчуваючи, що цього разу його питання звучить страшенно безглуздо.

— Чого ти мені сподобався? — відповіла вона голосом знову солодким і невинним.

Йон цього разу теж промовчав. Тепер тільки тому, що не міг нічого путнього придумати.

Та дівчина, аби йому дошкулити ще дужче, спитала:

— І що ти на це скажеш?

Йон нарешті здобувся на відповідь. Потім він добре пам’ятав, що вона була навіть непогана, до міри ущиплива й до міри ласкава. Але змісту її так пригадати й не міг, бо саме ту мить, коли він розтулив рота, щоб відповісти, пролунав голос “Розвідника”.

— Вогонь! — наказав голос.

А за секунду по тому у Чорну Ріку вдарив перший стовп сліпучого білого вогню.

Головний вогнемет “Розвідника” — зброя надзвичайної потужності. Автоматичний стрілець обрав на перший постріл величезну кам’яну брилу — не менше ніж десять кілометрів у діаметрі. Від удару білого вогню брила не розпалася, не згоріла, не спопелилася, а просто зникла, немовби її взагалі ніколи й не було.