Коштовний камінь

— Ти йдеш туди… по берил? — пошепки запитала вона.

Андрій насупився.

— Куди йду і чого, — то моя справа! А ти не затримуй мене!

Дівчина взяла з його рук рюкзак і попрямувала до складу, похнюпивши голову.

Андрій тимчасом сів за стіл, відсунув епруветки та пляшки і, вийнявши з похідної сумки аркуш паперу, компас та масштабну лінійку, почав креслити.

За чверть години Рашеєва насилу тягла переповнений рюкзак.

— Знов напхала різних дурниць! — насварився Андрій. — Однаково ж я їх викину, так і знай!

Дівчина мовчала. Виглядала спокійною, тільки руки ніяк не могли знайти місця: то поправляли косинку на голові, то м'яли і без того зім'яте плаття.

— Слухай, — Андрій схилився над нею, — ти ж знаєш, що таке берил, правда? Вилю Власев дає мені шість днів відпустки, і я зроблю злочин, якщо не скористаюсь нагодою. Берил — велика річ, за нього варто потрудитись! Хай «невидимий» лусне з досади, а я його перехитрю! — Він посміхнувся. — Якщо ж він мене перехитрить… Ось тут, на цьому клаптику, я позначив напрямок, віддаль і те місце, де треба шукати… Чого так жалісно дивишся на мене? Ти що — не хочеш, щоб я йшов?

Вона похитала головою, намагаючись усміхнутись.

— Іди, — промовила, — шукай. Бажаю тобі успіху.

Взяла папірець і сховала на грудях, біля серця, де жінки ховають таємні, найдорожчі для них листи.

— Бажаю успіху, — повторила вона.

Тепер, коли Андрій уже підійшов до виходу, йому захотілося сказати їй щось приємне, веселе, але, як це завжди буває, всі хороші, лагідні слова вискочили в нього з голови.

— Ну, до скорого побачення, — кивнув їй Андрій. — А Делчо Єневу передай, що дуже шкодую через той випадок з пляшкою. Він зрозуміє. А як тільки ми повернемось у Софію, я подарую йому дюжину таких пляшок. Так йому й перекажи.

Їй здалось, що вона провела його веселим радісним поглядом… Коли людина вирушає в дорогу, її треба проводжати веселими очима, щоб дорога була легкою.

Вона сіла на своє вузьке похідне ліжко й задумалась. Власне, думок ніяких не було. В її душі відразу запанували зимовий холод і порожнеча. І в цьому холоді, серед порожнечі, в якій вона ніби потопала, не ворушилась жодна ясна, свідома думка.

В цей же день після обіду Вилю Власев, сівши верхи на мула, прибув на об'єкт Павла Папазова. Слово за словом розговорились і про Андрія. Коли парторг почув, що той дослідив район X за сім днів, він, завжди стриманий з Вилю Власевим, на цей раз аж підскочив і, схопивши кашкет, з усієї сили вдарив ним об землю.

— Герой! — вигукнув він. — Оце справжній позитивний герой нашого часу, соціалістичної епохи. Браво! Я завжди думав, що в Андрієві є щось виняткове, прекрасне. — Парторг підняв кашкет і почав його очищати від пороху. — Цим своїм подвигом хлопець змиє ту ганебну пляму, якою забруднив своє ім'я перед Спиридоновим. Передайте йому, що я радий, щиро радий і вітаю від усього серця!

Вилю Власев зневажливо знизав плечима.

— Я не відчуваю особливого довір'я до таких людей, — промовив він. — І взагалі, не поважаю тих наукових робітників, які на сто процентів віддаються пориву. Я думаю, що поваги гідні ті трудівники науки, які не знають примх настрою, а завжди працюють уперто, систематично і спокійно. Андрій не належить до них.

— Ви, як геохімік, — видатний, а у ставленні до людей користуєтесь старими методами. Що б не було, я в усякому разі прошу вас поздоровити його від мого імені.

Вилю Власев махнув рукою.

— Де я його наздожену, — сказав він, — щоб поздоровити. З самого ранку він подався кудись і, гадаю, повернеться не раніше, як через чотири-п'ять днів.

Павел Папазов саме підносив запалений сірник до цигарки, та коли почув ці слова, його пальці затремтіли, і він впустив його на землю.

— Що ви кажете? — нахмурився він. — Ви йому дали відпустку на п'ять днів?

— А навіщо його затримувати? — здивувався Вилю Власев. — Він закінчив роботу, виконав своє завдання, — та й усе! До п'ятнадцятого липня хай мандрує, де хоче! Я не з'їхав з глузду, щоб посилати його комусь на допомогу. Воронь боже! його допомога небезпечна. Я не рискую.

— Не рискуєте! — Павел Папазов похитав головою. — Не рискуєте своїм спокоєм, я знаю! Заради цього вашого спокою ви дозволили йому робити нові дурниці. Ви його штовхнули на них!

— Я не розумію вас, — підвів брови Вилю Власев. — Що ви хочете цим сказати?

По тонких губах парторга проповзла болісна посмішка.

— Знаєте, що ви зробили? — зітхнув він. — Ви дали йому можливість знову займатись шуканням цього фантастичного берила. Знов надокучати відповідальним людям усякими дурницями. Ви ж знаєте його манію? Він тепер знову скомпрометує себе і невідомо які дурниці вигадає… Я хотів представити його відмінником походу, щоб якось змити ту ганебну пляму… А ви своєю безтурботністю, товаришу Власев, вирвали з моїх рук певний успіх. Ви провалили одного відмінника, ось що я вам скажу!

Вилю Власев зніяковіло топтався на одному місці.

— Я й забув про той клятий берил, — промовив він.

— Що зроблено, те зроблено! — сумно всміхнувся Папазов. Він запалив цигарку і замовк.

Через годину, коли Вилю Власев примощував клунки на мула, до нього підійшов Ігнат Арсов і почав йому допомагати.

— Залиште, ви обдерете собі руки цими вірьовками! — тихо бурмотів він. — Дайте мені! Мої руки і без того загрубіли від кирки. Це вже не руки, а лопати. Дайте!

Доки сперечались, кому зав'язати мішки з камінням, до них підійшов парторг Павел Папазов. Глянувши на них, він посміхнувся і лагідно заговорив, ніби зовсім забув про випадок з Андрієм.

— Знаєте, мене вчора відвідав один мій знайомий з села Цвят. його послала партійна організація із спеціальним дорученням.

— Яким дорученням? — злякався Вилю Власев.

— Кооператори закінчили жнива, виконали поставки ї тепер хочуть від нас почути, що робиться у нас і взагалі в світі.

— То хай слухають увечері останні вісті. Хто їм заважає? їхнє село електрифіковане, в бібліотеці є радіоприймач, на площі — гучномовець. Чого їм іще треба?

— Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бібліотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ від залу лежить у вас в кишені, — усміхнувся Папазов. — Адже вони роблять нам послугу — забезпечують хлібом і продуктами.

— Ми ж за це платимо, — сказав Вилю Власев.

Павел Папазов аж здригнувся, але оволодів собою.

— Вибачте, — сказав він, — коли я слухаю такі слова, то, їй-богу, червонію від сорому, наче дівчина. Товариські послуги не оцінюються грішми. Ці чудові люди сумлінно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою — чому не приділити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разів заслужили?

— Що ви конкретно хочете від мене? — нетерпляче запитав Вилю Власев.

— Дуже мало. Давайте підемо до них. Якщо ви проти, я піду сам. Я обіцяв, що прочитаю доповідь, і ви, мені здається, це знаєте.

— А хто виконуватиме наш план?

— В роботі ми попереду. Будьте спокійні.

Керівник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот і довго розглядав сторінку, на якій зверху було написано червоним олівцем: «Група А».

— Ви, товаришу Папазов, виконали тільки на 1 процент більше, ніж інші, — сказав він. — Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам ніякої відпустки.

Павел Папазов почервонів, потім зблід. Очі його потемнішали, він зробив крок вперед, але Ігнат Арсов схопив його за руку.

— Прошу тебе, — прошепотів він, — цю доповідь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповідач — не має значення. Я сам — ніщо, але мені здається, що провести бесіду можу. Дозвольте мені, — звернувся він до Вилю Власева, — у мене 15 процентів виконано понад графік.

Вилю Власев переглянув його маршрут і кивнув:

— Точно, п'ятнадцять, ви ніколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на відпочинок на два дні. йдіть!

Він заховав блокнот, охопив мула за шию і через силу виліз на нього.