Коштовний камінь

АНДРІЙ ГУЛЯШКИ

(Біографічна довідка)

Відомий сучасний болгарський письменник Андрій Гуляшки народився в 1914 р. в селі Болгарська Раковица Кулської околії. Дитинство й юнацькі роки його минули в Софії, куди незабаром переїхала його родина.

Ще юнаком, вступивши до спілки молоді, Гуляшки бере активну участь у революційній боротьбі.

В 1934 р. Андрій Гуляшки вступає до лав Болгарської робітничої партії (комуністів). За участь у нелегальній революційній роботі молодий підпільник зазнає переслідувань поліції, його виключають з гімназії без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Проте аж до визволення Болгарії Гуляшки продовжував активно боротися проти фашизму.

Нахил до літературної діяльності визначився в Гуляшки досить рано, однак на повну силу розквітнув його талант після встановлення в Болгарії народно-демократичного ладу, після Дев'ятого вересня 1944 року.

Андрію Гуляшки належить цілий ряд популярних у нього на батьківщині та поза її межами романів. «Смертний вирок» (1941), «Молодий місяць» (1944), «Сліди на снігу» (1946), «МТ станція» (1950), «Село Ведрово» (1952), «Любов» (1955). За роман «МТ станція» письменник удостоєний Димитровської премії в 1950 р.

Гуляшки відомий і як драматург. Він автор двох соціальних драм «Болото» (1946) та «Зобов'язання» (1949).

Твори письменника виходять в перекладах на інші мови, зокрема в Радянському Союзі та країнах народної демократії.

Примітка OCR’ника: Я відніс повість “Коштовний камінь” до циклу про Авакума Захова, хоча цей славетний контррозвідник, герой багатьох книг Андрія Гуляшки, на сторінках цієї повісті не з’являється зовсім. Таке рішення я прийняв через те, що розповідь про події в “Коштовному камені” ведеться від імені студента-ветеринара Анастасія, який за багатьма ознаками і є той самий Анастасій Буков, ветеринарний лікар, який є незмінним оповідачем усіх історій про Авакума Захова. Просто с Заховим він познайомився пізніше, вже після закінчення ветеринарного інституту.

«…Ніщо інше не має такого

незвичайного зеленого кольору».

Пліній Старший.

Я хочу розповісти вам одну цікаву історію. Вона не вигадана, бо я сам, як побачите далі, брав у ній участь. Проте не бійтесь, що багато говоритиму про себе, — це б вам швидко набридло, та й історія втратила б свою привабливість.

Перш за все дозвольте відрекомендуватись: я студент третього курсу ветеринарного інституту. А те, про що збираюсь розповісти, трапилося під час літніх канікул, коли я був учнем десятого класу і переходив у одинадцятий. Як бачите, події давні. Дещо я забув, але деякі подробиці бачу ясно і з задоволенням пригадую мої вісімнадцять років, коли для мене все було загадковим, як таємничі пригоди, описані Конан-Дойлем.

I

Ця історія почалась, дійсно, незвичайно.

В той час геолого-розвідувальними роботами в країні керував інженер Славі Спиридонов. Це був невисокий літній чоловік — сухорлявий, трохи сутулий, з довгими рухливими руками, а на високе чоло, пооране глибокими зморшками, спадав сивий густий чуб.

Славі Спиридонов закінчив геологічний факультет університету в Радянському Союзі, куди емігрував з Болгарії після розгрому Вересневого повстання. Там він брав участь у наукових експедиціях до Сибіру та Уралу. Отож, більша частина його життя пройшла на лоні природи. Справжній ентузіаст своєї справи, він навіть тепер, незважаючи на свій вік, все ще мріяв про подорожі, відкриття, життя, сповнене тривог і труднощів.

Інженер Славі Спиридонов віддавав перевагу досвідченим геологам, але й до молодих, які були спритними і сміливими, ставився сердечно, наче рідний батько. Він давав їм поради, допомагав, сам добирав для них інструменти та знаряддя і, коли вони відправлялись у далеку путь, проводжав на вокзал і з бадьорою посмішкою махав їм рукою з перону, бажаючи успіху.

Веселий і сердечний з щирими, відвертими людьми, він був непримиренним до тих, хто захоплювався легкою та дешевою славою, саркастично їх висміював.

В цей день Славі Спиридонов запросив до свого кабінету керівника третьої геологічної бригади, яку звичайно відправляли в такі райони країни, де шукали родовища особливо цінних мінералів.

Бригада готувалась у дорогу.

Керівник експедиції Вилю Власев, хімік за професією, був одним з тих вчених, які і в найпохмуріші роки фашистської реакції лишились вірними своїм переконанням. В нього були деякі дивацтва, хоч на перший погляд він справляв враження дуже простого, добродушного. Вилю Власев належав до категорії тих людей, які визнають за істину тільки те, в чому їх переконують власні чуття, і яким необхідно підтвердити свої теоретичні припущення в лабораторії, його знали, як скрупульозно акуратну, навіть педантичну людину, працівника, що ніколи не приймав ніяких рішень, поки не було наперед відомо, що зусилля обов'язково повинні завершитись успіхом.

Це був кремезний товстий чолов'яга з важкою ходою. В нього було кругле, завжди червоне обличчя з м'ясистим, трохи горбатим носом, його широкі ніздрі розрізняли найтонші, невловимі запахи. Він завжди важко дихав і обливався потом, однак і літом і зимою ходив у в'язаному шерстяному жилеті і свій велюровий крислатий капелюх, прикрашений побляклою коричньовою стрічкою, знімав тільки в лабораторії чи канцелярії та лягаючи спати.

Вилю Власеву вже було під п'ятдесят років, але все ще був нежонатий. Самотність особливо гнітила його у вихідні, а ще більше у святкові дні; однак при думці про шлюб він задоволене потирав руки, ніби далекоглядний мандрівник, що зумів обминути одне з найнебезпечніших місць на своєму шляху.

В кіно Вилю Власев ходив не більше як один-два рази на рік, і то тільки в тих випадках, коли демонструвався історичний або науково-популярний фільм. В театрі не бував із студентських років. Мав одну розвагу — грав у доміно з хазяїном квартири, і одну пристрасть — вів детальні записи в щоденнику про все, що вважав цікавим і важливим у своєму житті.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була відлюдкувата і молодих людей з гарячими серцями і буйною фантазією він не любив. До того ж він потай сподівався, що його призначать на посаду начальника лабораторії.

День був ясний, сонячний і теплий. Поки Вилю Власев спокійно гортав сторінки щоденника, інженер Спиридонов кілька раз похмуро пройшовся по кабінету, розмахуючи руками, потім зупинився біля відкритого вікна і задивився в далечінь. На голубому, трохи блідому небі сяяло яскраве полудневе сонце; стіни хат блищали і скидались на відполіровані листи слюди. Повівав теплий південний вітерець, і каштан, що ріс просто під вікном, ледве погойдував гіллям, густо порослим великими свіжо-зеленими листочками.

Славі Спиридонов примружив очі, — останнім часом вони в нього почали сльозитися від яскравого світла. Він перевів погляд на крону каштана і мимохіть зітхнув. Ним оволоділо почуття, що він замкнений в чотирьох стінах свого робочого кабінету, як пташка в клітці, і наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гіркотою. Йому так хотілося б вийти на вільний простір. Але очі в нього боліли від сонячного світла, а в кінчиках пальців почувався якийсь терпкий холодок. Це були перші неприємні ознаки старості, перші сигнали про те, що відтепер про подорожі, табірне життя можна тільки мріяти.

Та Славі Спиридонов не був сентиментальним. Ясно, що тепер він більше не зможе лазити по горах, а тільки передаватиме свій досвід молодим, допомагатиме їм і житиме їх успіхами. Але він був завжди молодий серцем.