Коштовний камінь

Він вийшов і за кілька хвилин повернувся з двома повнісінькими рюкзаками. Потім вийняв з планшетки ескізи картографа й обережно поклав їх на стіл.

— Шкода, що й на цей раз ви далекі від істини! — Андрій сів біля столу, витяг цигарку і спокійно закурив. Це була перша цигарка, яку він курив після семиденної перерви, з часу, коли він покинув табір. — І про минуле помиляєтесь, і догадка ваша про теперішнє невірна. Дозвольте, хоч мені дуже незручно поправляти такого досвідченого, як ви, зауважити, що в теперішньому припущенні немає і одного процента істини. Воно цілком вигадане.

Він підвівся, розв'язав рюкзаки і постукав пальцем по ескізах.

— Це геодезичні ескізи району X. Тридцять штук. Якщо ви нанесете їх на загальний план району, то будете мати повну картину місцевості і напрямків рудних жил. Є й проби з кожного місця. — Він показав на рюкзаки. — На етикетках я позначив ті ж номери, що й тут, в ескізах, — отже, картина ясна.

— Стривай! — перервав його Вилю Власев, відступаючи назад від столу. — Що ти хочеш сказати? Що вже дослідив увесь район?

Андрій, не відповідаючи, зім'яв недокурену цигарку і викинув її.

— Ти розігруєш комедію, як перед Славі Спиридоновим, чи що!

— Район досліджений по градусах віялоподібних з точністю до одної мінути.

Він струсив попіл з рукава і вийшов.

Біля його конусоподібної палатки стояла лаборантка. Побачивши його, вона притисла руки до грудей і зблідла.

— Ніяких пригод, — усміхнувся Андрій і запитав, пильно дивлячись їй в очі: — Ти часом не хвора?

— Чому ти повернувся? — прошепотіла вона і похитала головою. — Це погано. Треба було витримати до кінця!

— Невже? — позіхнув Андрій. — До кінця! — Він зняв куртку й розправив плечі. — Знаєш що, — сказав він, — дай трохи аспірину Делчо Єневу. І чай приготуй йому, якщо можеш. Недобре, що ти хворіла.

Андрій витягнувся на плащ-палатці і закрив очі.

— Напевно, з часом… Що я хотів сказати тобі?

Голос його стих.

Дівчина присіла в головах, схилившись над ним.

— Що?

Та він уже дихав глибоко — заснув.

Рашеєва встала, оглянулась, побачила в кутку палатки свою ковдру з мериносової вовни, розгорнула її і тихенько, затамувавши подих, дбайливо вкрила Андрія.

Тільки вийшовши з палатки, вона глибоко вдихнула повітря і раптом побачила сторожа, який стояв по той бік шляху і махав їй рукою.

— Тебе головний кличе, — крикнув він.

А «головний», уткнувшись носом в ескізи і не відриваючи від них очей, сердито пробурмотів:

— Каже, що дослідив весь район. Байки! Він взагалі фантазер. Але для чого вводити в оману людей? Я певен, що половина цих проб з етикетками — звичайнісінький щебінь!

— Зараз же почну перевірку! — сказала, зашарівшись, лаборантка.

— Дивись добре! — підняв палець Вилю Власев. — Краще приглядайся! — Він помовчав. — А втім, я перегляну ці ескізи і сам прийду допомогти тобі. Ти розпочинай.

Другого ранку Вилю Власев приготував кофе у великому кофейнику і послав сторожа покликати Андрія. Коли геолог увійшов у палатку, він запропонував йому сісти, налив чашечку кофе і стримано всміхнувся.

— Результати перевірки вийшли на твою користь, — сказав Вилю Власев, голосно сьорбаючи кофе. — 3 шістдесяти чотирьох проб тільки одна не дала належного результату. Взагалі можна вважати, що ти завдання виконав задовільно.

— Більш-менш! — засміявся Андрій.

— Безперечно, — вів далі Вилю Власев, — найбільш приємно, що район цей багатий міддю, — отже, дослідження підтвердило вірність моїх передбачень. Тепер я напишу начальнику служби рапорт з проханням прислати зондерів.

— А для мене покарання не попросите? — закинув слівце Андрій.

Вилю Власев задумався. Він поставив порожню чашечку на блюдце, потримав, розглядаючи візерунок, що утворився від осадку кофе на дні чашечки і, нарешті, промовив:

— Твій випадок досить складний. По-моєму, ти заслуговуєш і покарання, і похвали. Причому сорок процентів покарання ї шістдесят процентів похвали. Я б похвалив тебе за те, що з шістдесяти чотирьох проб тільки одна виявилась негідною. А покарав би за твою несамовиту запальність. Справді, чого, власне, ти досяг цим необдуманим штурмуванням часу? Виснажив і себе, і товариша та ще й порушив мої плани. Я виділив для дослідження району чотирнадцять днів, а ти завершив роботи за сім.

— Це справді біда, — зітхнув Андрій.

— Так, — кинув Вилю Власев. — В певній мірі біда. Наша дослідницька робота вимагає спокійної ритмічності, все має бути вказано наперед і уточнено. А ти ставиш мене перед здійсненим фактом, ламаєш увесь графік! Що лишиться від цього графіка, якщо ніхто не буде дотримуватися строків, передбачених мною? Взагалі не буде графіка. Настане хаос, каша. Взагалі — анархія і нігілізм.

— Погано, — зітхнув Андрій, ледве стримуючи сміх.

Вилю Власев помовчав.

— Ось що, — сказав він, повеселішавши. — Я визнаю, що район досліджений. Але вважатиму, що роботу закінчено лише 15 липня, тобто це буде через шість днів. В такому випадку і ритмічність буде збережена, і графік не постраждає від змін. Все лишиться в повному й строгому порядку.

— Коли повернемось у Софію, — зауважив Андрій, — я прославлю перед найвідповідальнішими людьми ваш соціалістичний метод роботи.

Він з притиском вимовив слово «соціалістичний», та керівник бригади, як видно, не збагнув, до чого це. Він навіть всміхнувся:

— Недобре хвалити своїх начальників, — сказав Вилю Власев.

— Хвалити їх, чи ні і як — це вже моя справа. — Андрій підвівся. — Я вільний? — запитав він, і обличчя його витяглось, ніби від того, яка буде відповідь, залежало щось дуже важливе, вирішальне в його дальшому житті.

— Та роби як знаєш, — розвів руками Вилю Власев. — Інші групи укомплектовані, працюють, і, якщо я направлю тебе до них, ти своїм несамовитим запалом дезорганізуєш усіх, внесеш розлад. Ніхто не зможе йти з тобою в ногу, бо там нема делчо-єневих, яких би ти водив за ніс, а є тверезі люди з спокійними нервами, чужі будь-якому авантюризму. Ні, будь ласка, навіть не проси, щоб я тебе направив до них. Таких речей я не допущу!

— Ех, шкода! — полегшено зітхнув Андрій. — Як скажете, так і буде. Буду вас слухатись.

— Так, так! — Вилю Власев задоволене глянув на юнака і потер руки. — Треба слухатись! В тобі є домішка летючого темпераменту. А добрі поради для слухняних людей — немовби хімічні каталізатори. Вони прискорять випаровування цієї домішки в твоєму характері, і згодом ти станеш позитивною, зрілою людиною. Так. А зараз ти вільний — я не хочу морочитися з тобою. У мене й без того досить неприємних турбот. Подумаю про тебе вранці 15 липня.

Андрій вийшов, не поспішаючи, та, зробивши кілька повільних кроків, враз зірвався і побіг до палатки. Схопив рюкзак і бігом кинувся до лаборантки.

— Ти завідуєш складом? — запитав її і, не чекаючи відповіді, поквапливо почав викладати: — Мені потрібна вірьовка для лазання по скелях… крім того, десять пар сталевих скоб для східців. Молоток для забивання. Молоток для видовбування я маю, ось, — він постукав по рюкзаку. — Пачку сухарів, трохи кофе, цукру і більше нічого. Швидше! Швидше, поки Вилю Власеву не прийшла в голову інша ідея!

Рашеєва дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима і мовчала. Цілу ніч дівчина досліджувала його проби, і руки в неї тремтіли від перевтоми.

— Давай, люба, тільки не метушись! — нетерпляче казав Андрій.

В це слово «люба» він не вклав ніякого почуття, а дівчина відчула в ньому справжню ласку.

— Куди ти підеш? — спитала й зашарілась. — Чому не лишишся, хоч трошки поговоримо з тобою! Я так радію твоєму успіху! І яких тільки страхів не було в моєму серці! Чого я тільки не передумала за ці сім днів! Лишись!

— Ет, дурниці! — розсердився Андрій. — Саме тепер мені тільки до розмов! Ну, давай вірьовку та інші речі, інакше я сам піду на склад!

Рашеєва постояла хвилинку, наче ці грубі слова приголомшили її, потім одразу відступила назад.