Великий день iнкiв

Тиша. Мовчання. Синюваті пелюстки вогню нагинають до землі свої кволі спинки. Пітьма чорною стіною зводиться навколо. Бунч бере з професорових рук листа, пробігає очима по незрозумілих, написаних іспанською мовою, рядках, гірко похитує головою. Лист! Ні, не лист! Справжнє послання, справжній маніфест протесту й боротьби, під яким підписався б перший-ліпший чесний громадянин світу і під яким вони, радянські люди, звичайно, вже давно поставили свої підписи.

Але що ж далі? Тепер немає сумніву, що вони йдуть по сліду “сміливого голландця”, він десь близько, він поруч, у цій сельві, за стінами цього дому. Ховається від переслідування, бореться з поліцією кривавого диктатора.

— А може, Ван-Саунгейнлер вбитий? — міркує вголос Бунч, все ще тримаючи в руках товстий зшиток.

— Можливо, — погоджується Крутояр.

— Із радіовідозвою звернулися до світу його друзі, а не він?

— Гадати важко, Кириле Трохимовичу. У всякому разі, наукова таємниця повертається до нас своєю зловісною політичною стороною. Відступати пізно. Радіограма сповістила світ про злочин геноциду, тобто про масове винищення людей за расовими ознаками. Не думаю, щоб це стосувалося стародавньої історії. Древня стежка інків сплелася з кривавими дорогами сучасності.

— Значить, ми, Василю Івановичу, вже не стільки шукаємо голландця, скільки прагнемо розкрити трагедію країни?

— Все разом, Кириле Трохимовичу. І голландець, і древні інки, і трагедія країни. За все ми тепер відповідаємо, все мусимо взнати і побачити на власні очі. Доки в наших руках право, доки ми в змозі йти наміченим шляхом, ми будемо йти.

Крутояр втомлено прикрив повіки. Тепла, заколисуюча пітьма огорнула його тіло. “Ми будемо йти… Пізно відступати…” Голова його важко впала на груди, все тіло обм’якло, нахилилося до вогню.

І раптом щось ніби штовхнуло професора зсередини.

Напад? Атака?

Втомлені очі оббігли галявину. В ту ж мить Крутояр побачив Тумаяуа. Індіянин, що стояв досі на чатах, зірвав з плеча рушницю і, пригнувшись, побіг у пітьму.

“ХАЙ УМРЕ ТИРАНІ”

Нелегко пробиратися через сельву великому загонові. Та уявіть собі на мить долю двох сміливців, які зважилися кинути виклик жорстоким нетрям. Вони йдуть безкрайнім зеленим океаном, кожної хвилини сподіваючись нападу, кожної миті готові до двобою не на життя, а на смерть. Вони йдуть, втративши лік часу, обминаючи грузькі болота, колючі непролазні чагарі.

Орнандо та Мігель Россаріо пробиралися сельвою до селища Курумба, де сподівались зустріти таємничого посланця від закордонного революційного центру. Їхні мандри затягнулись. У селищі арекуна вони дізналися про білих людей, яких на світанку повів до Курумба сам вождь Палехо. Індіяни розповіли їм також про те, що пізніше в селище вдерлись воїни апіака на чолі з Ганкауром. Ганкаур переслідував білих сеньйорів. Орнандо й Мігель Россаріо одразу зрозуміли, що над загоном професора Крутояра нависла смертельна небезпека. Молоді люди помчали на конях услід за переслідувачами, маючи намір бодай чимось допомогти мандрівникам. Але їхнє втручання виявилося зайвим. Ганкаур з невідомих причин припинив гонитву і з півдороги повернувся в сельву, щез безслідно.

Тепер шлях до селища Курумба був вільний. Посланці Коельо, промайнувши рівнину, залишили в умовленому місці коней, перев’ючили на себе все, що треба для дороги, і рушили лісовими нетрями.

Друга ніч застала їх в пущі. Орнандо, присвічуючи невеличким ліхтариком, вів своїх друзів йому одному відомою стежкою.

Опівночі маленький загін дістався до самотнього ранчо Орнандо, побачивши між деревами відблиски багаття, наказав Мігелю Россаріо зачекати його.

— Якщо це поліція сеньйора Олів’єро, доведеться йти далі, — сказав він пошепки. — Зараз я все розвідаю.

Він підкрався до загорожі, пильно оглянув двір. В цю мить зрадливий тріск гілки під його ногою насторожив індіянина-вартового. Той, тримаючи напоготові рушницю, ступив йому назустріч.

Тепер Тумаяуа й Орнандо дивились і не впізнавали один одного.

Індіянин дивився на непроханого гостя й чекав. Орнандо теж чекав. Дві рушниці були ладні кожної миті випустити кулі. Тільки ніч і зорі на байдужому небі мовчазно стежили за цим поєдинком.

Орнандо скосив очі на ранчо й побачив біля вогнища білих людей. Це, безперечно, були іноземці. Щоб не стати жертвою безглуздої випадковості, Орнандо блискавично впав на землю і неголосно закричав:

— Хай умре тиран!

— Воля й життя! — відгукнувся умовним гаслом Тумаяуа.

Тумаяуа й Орнандо підвелися з землі і наблизились до багаття. Неясне світло вогнища осяяло дві такі несхожі зовні постаті: майже голого темно-брунатного індіянина і зодягненого в сірий костюм креола. Нервове тремтіння ще відчувалося в голосі Орнандо, коли він промовив:

— Привіт, Тумаяуа.

— Добридень, Орнандо!

І вони обнялися, обнялися так міцно, як можуть обнятися лише великі друзі і справжні воїни.

Їх оточили мандрівники.

Побачивши Крутояра, Орнандо обережно відступив назад і, ніби впізнаючи в ньому когось далекого й знайомого, спитав:

— Ви… ви хто?

— Ми — радянські мандрівники, сеньйоре.

В очах молодого повстанця спалахнула радість. Але він стримав перший порив і промовив ввічливо:

— До вас я мав би звернутися з іншим привітанням, сеньйоре, але в наші суворі часи доводиться забувати про вимоги етикету.

— Запевняю вас, — відповів йому з почуттям щиросердої прихильності Крутояр, — що в цих словах я находжу не менше втіхи, ніж ви і ваші мужні вільнолюбні друзі.

— Звідки ви знаєте про моїх друзів?

— Я знаю, що в цій країні всі чесні люди — друзі свободи. — Крутояр ступив крок до креола й потиснув йому руку. — Вітаю вас щиро!

— Я не сам, — сказав Орнандо. — Мої товариші залишились у лісі, а я пішов на розвідку. Зачекайте, я зараз покличу їх.

Через кілька хвилин він повернувся в супроводі Мігеля Россаріо. Брати на знак привітання вклонилися. Мігель підійшов до Крутояра й промовив:

— Я чув про вас, сеньйоре професор. Ви і ваші друзі поставили перед собою благородну мету. В нашій країні чесні люди завжди допоможуть і підтримають вас.

У багаття підкинули гілля, і вогонь, ніби зрадівши появі гостей, запалахкотів на повну силу. Рожевий відблиск упав на стовбури дерев, що оточували ранчо.

Орнандо відвів Тумаяуа вбік і став розпитувати про свою сестру. Вислухавши сумну розповідь про смерть сеньйори Ернестіни, молодий креол в глибокій зажурі опустив голову.

Індіянин поклав йому на плече руку, з дружньою теплотою сказав:

— Не сумуй, друже. Ти завжди вчив мене бути мужнім. Краще вислухай мене. Я ніс у селище Курумба до одноокого Артуро наказ сеньйори Ернестіни. Перед смертю вона покликала мене до себе в каюту і звеліла запам’ятати такі слова: “Вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї”.

— В ніч святого духа Кахуньї, —монотонним голосом повторив за ним Орнандо. І враз підняв голову. — В ніч святого духа?.. Що ти говориш? Пригадай краще, Тумаяуа. Ніч святого духа через два дні. Може, ти помиляєшся?

— Тумаяуа пам’ятає слова сеньйори Ернестіни.

— Тоді ми будь-що повинні негайно повідомити людей в селищі Курумба, щоб вони піднялись на гору Комо.

Тумаяуа тільки безпорадно знизав плечима. Він нічим не міг зарадити справі. Якщо треба, він хоч зараз піде сам через сельву до Курумба.

Орнандо важко зітхнув. Одному йти не можна. Сельва надто жорстока. Загубивши своє життя, він цим не допоможе друзям.

А звістку треба передати якомога швидше. Від неї залежатиме доля республіки, доля мільйонів людей. За наказом єдиного емігрантського центру всі сили опору в стрімкому пориві мали піднятися проти диктатури Батіса: військові гарнізони приморських міст, робітники нафтових розробок, озброєні групи мешканців сельви. Загонові доктора Коельо належало виконати найважчу місію — оволодівши стратегічними пунктами Гвіанського нагір’я, паралізувати тут значні сили поліції й жандармерії і не дати їм змоги розпалити антинародну війну — своєрідну тропічну Вандею.