Великий день iнкiв

— Як бачите, — розводить довгими руками голландець. — Ван-Саунгейнлер власною персоною до ваших послуг.

Жартівлива доброзичливість промениться з його очей. Він стоїть в натовпі, високий, цибатий, із сивою борідкою, дуже схожий обличчям на доктора Коельо.

— В усьому світі чесні люди радіють вашому “поверненню” до життя, — каже Крутояр.

— Не перебільшуйте, професоре, — сміється голландець. — Ніхто ще цього не знає.

— Але скоро дізнається, — голос Крутояра суворішає. — В мій тяжкий час я радий вітати свого колегу на останній стежці інків біля славнозвісної гори Комо. Даруйте мені мій сумний настрій — на мою, голову впало велике горе. В сельві загубився мін син.

Ван-Саунгейнлер співчутливо дивиться на професора. Син? Він теж загубив сина — ще півроку тому. Власноручно поховав його біля Оріноко. Клята лихоманка зробила своє діло. Це були важкі дні, їх переслідувала поліція, доводилося кожної ночі переходити з селища в селище, плутати сліди.

— Я дав собі слово, — каже голландець, — не виходити з сельви до тих пір, доки не розкрию злочину тиранії Батіса. Уряд неофіційно оголосив мене “іноземним ворогом”, за мою голову було обіцяно велику нагороду. Але дякувати долі — тубільці врятували мене. Я вірю в дух народу…

— Пробачте, дорогий колего, в радіограмі ви говорили про таємницю інків і якийсь злочин геноціду.

— Так, професоре, страхітливий злочин нашого часу. “Стежка інків привела мене до правди. Якщо ви маєте бажання й змогу…”

Він не договорив фразу. Бійці враз розступилися, і всі побачили в кінці галявини невелику групу індіян. Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни апіака наближалися до командира повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивилися пеони й каучеро.

Індіян очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд з ним ішов худорлявий юнак в коротеньких штанцях, в розірваній голубій сорочці. Це був Олесь. Жадібно цікаві очі його швидко озиралися на всі боки.

Раптом Олесь прояснів на обличчі. Стишив крок. Притиснув до грудей кулаки.

— Тату! — вигукнув він здавленим голосом і чимдуж кинувся до професора Крутояра.

Ганкаур іде першим. Він краще за всіх знає дорогу, кожен виступ на ній, кожен камінець. Це він з своїми воїнами загнав у глибокі печери Комо людей тауліпанг, щоб тут віддати їх на поталу голодній смерті.

Ван-Саунгейнлер на ходу розповідає Крутоярові історію злочину. Арекуни були раніше могутніми й непокірними. Вони не схилялися перед можновладними білими володарями. Жили напівдиким, мисливським життям, обробляли свої нужденні поля. Вождь тауліпанг Нангеу вперто не хотів визнавати над собою всевладдя бездушних чиновників. Вперто й з особливим натхненням провадив він традиції прадідів: щороку в день доброго духа Кахуньї він запалював на вершині гори Комо вогонь свободи й непідлеглості. Хоч сам був темним і забобонним, однак дещо тямив в історії, пам’ятав, що саме на цих землях доживали свого життя останні нащадки інкських воїнів. Тож він поклав собі за мету стати месією свого народу, підняти людей на боротьбу і відвоювати для них бодай частку втрачених свобод. Звісно, такі настрої касіка стали відомі поліції. Чорний Себастьян почав відтісняти людей тауліпанг у сельву, позбавив їх земельних наділів, позбавив навіть права купівлі зброї і продовольства Зрештою, щоб остаточно розправитися з бунтівливим племенем, поліція вирішила знищити його головні роди. Воїни Ганкаура…

Раптом попереду почулися крики. Там зчинилася сварка між пеонами й апіака.

Орнандо кидається вперед.

— Що сталося?

Пеони, вимахуючи зброєю, навперебій вигукують:

— Не пускать їх у священну печеру!

— Це вони опоганили її!

— Перевішати як собак!

Ганкаур, оточений своїми бійцями, стояв під високою скелею, готовий до бійки. Хижі очі апіака люто обпалювали повстанців.

— Мої воїни підуть в долину, — сказав твердо Ганкаур молодому креолові, коли той став розпитувати, в чому річ. — Ми прийшли до вас з миром. Ми запалили вогонь на священній горі…

— Ніхто вас не зачепить, Ганкаур, — сказав Орнандо рішучим голосом. — Чуєте, люди? Ганкаура захищає добрий дух Кахуньї. — Орнандо озирнувся навколо, його очі зустрілися з гнівними, ображеними поглядами пеонів. — Гаразд… — він завагався на мить, — іди, Ганкаур, в долину. Ми ще зустрінемося з тобою.

Загін іде далі, розтягнувшись по тісній улоговині.

Все вище й вище піднімається кам’яниста стежка. Кам’яні брили зависають над головами бійців.

І раптом попереду з’являється заплетений ліанами темний отвір.

Печера!

По одному обережно входять бійці під важке склепіння. Моторошно лунають кроки.

Орнандо йде першим, високо тримаючи над головою смолоскип. Вогкий морок ніби обгортає вогонь непроникним чорним ковпаком.

Ідуть довго, ідуть крізь пітьму, крізь холодний сон віків. І враз, наче хмара розітнулася над головою, стає світло й просторо. Велетенський підземний грот приймає в свої обійми бійців.

Сумна картина постає перед очима людей. Важко повірити в те, що вони бачать. Скрізь під стінами, на землі, в западинах невиразно біліють людські кістяки, великі, маленькі, перемішані з землею, прикриті зотлілими шматками матерії.

— Більше трьохсот, — шепоче Орнандо.

— Вони прийшли сюди сім’ями, сподіваючись переждати тут натиск апіака, — пояснює голландець. — Але Ганкаур блокував печеру і зморив тауліпанг голодом.

Орнандо вище піднімає смолоскип. Жовтаве світло зливається із кволими променями сонця, що ллються згори.

— Ми ще згадаємо цю печеру, — промовляє молодий креол, немов складаючи клятву. — Ми ніколи не забудемо останньої стежки вільних людей сельви.

Того ж дня за наказом доктора Коельо Ганкаур був арештований.

— П’єтро, — тремтливим від хвилювання голосом сказав командир повстанців. — Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів до нас своїх воїнів, щоб допомогти нам в боротьбі за свободу. Я знаю все. Знаю, як ти піднявся на священну гору Комо і запалив там сигнальний вогонь. Але ти вчинив стільки злочинів, що їх не може простити людська совість. Хай суд республіки вирішить твою долю.

Біля намету горить багаття, з голубими жилками пригасаючих гіллячок по краях і веселими тріпотливими пелюстками вогню всередині. Високе небо мірно гойдається, спливає на землю зоряним пилом. Тихо нашіптує щось сельва. На далеких постах перегукуються вартові.

— Завтра в дорогу, — каже Крутояр. — Велика Амазонка давно заждалася нас.

— Я б охоче вирушив додому, — сонно бурмоче Бунч, розсовуючи паличкою гілля.

— Але маршрут є маршрут, — посміхається до нього професор. — Найцікавіше ще попереду.

— Боже, боже!.. — Бунч вкладається боком на теплу землю. — Ще цього мало!

Олесь спить біля батька, поклавши йому на коліна голову. Спить і Самсонов. Чути його могутнє хропіння. Права рука стиснута в кулак. Здається, він тримає мачете, яким щойно прокладав собі дорогу через сельву.

Ще будуть дороги попереду, важкі її радісні, дороги надії і дороги втрат.

З сусіднього намету чути притишену розмову. Часом хтось б’є по столу кулаком. Лунає сміх. Це доктор Коельо й Філіппе Россаріо ждуть радіоповідомлення з столиці.

Що буде завтра?

Крутояр встає, розправляє плечі, дивиться вгору, понад лісом. І йому здається, що серед зірок він бачить нетлінне, навіки запалене вогнище на священній вершині Комо. “Тепер я знаю, чому плаче ночами дерево-маканілья, — думає професор з тихою журбою в серці. — І чому пісні цієї країни такі безпросвітно сумні”.

В гущавині сельви перегукуються вартові. Вітер шелестить листям дерев. Десь за горою Комо розкочуються грозовиці.