Великий день iнкiв

Юнак твердо подивився Крутояреві в очі:

— Злий дух Курукіра сидить у зміях і ягуарах. Злий дух Курукіра ввійшов у тіло мого батька, вождя могутнього племені арекуна. Святий закон племені забороняє рятувати укушеного змією, бо це принесе всім нещастя. Ми не дозволимо порушити волю злого духа Курукіри.

Крутояр узяв Бунча за лікоть.

— Відведіть Олеся подалі від цього місця, — промовив він. — Зараз почнеться агонія.

Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього сповнений глибокого осуду погляд.

Через кілька хвилин смерть забрала свою жертву. Індіяни оточили вождя і мовчки схилили голови.

— Треба поховати тіло, — порушив гнітючу тишу Крутояр. — Не можна гаяти часу. Адже ми не певні, що апіака не кинуться знову в погоню.

— Апіака не підуть у цей ліс, бо вважають його лісом прокляття, — сказав Тумаяуа.

— Все одно треба рушати.

— Я знаю, сеньйоре.

— Скажи своїм братам, щоб вони викопали могилу.

Тумаяуа важко звів на переніссі брови, його обличчя набрало хижого виразу.

— Закон племені арекуна забороняє ховати вождя в чужій землі, — озвався він по хвилі.

— Але що ж робити? — спитав професор. — Не повертатись же нам у селище.

— Не знаю, — переборюючи якісь внутрішні вагання, промовив Тумаяуа.

Крутояр не міг подолати в собі нервового тремтіння. Невже індіяни відмовляться далі проводжати своїх білих друзів? Невже й вірний Тумаяуа зрадить їх?

Тумаяуа радився з братами. Вони стояли над непорушним тілом Палехо й гаряче щось доводили один одному. Кілька разів старший брат Лупу хапався за лука, немовби наміряючись примусити Тумаяуа погодитись із його доказами.

Нарешті Тумаяуа підійшов до Крутояра і сказав йому, що брати відмовляються іти далі. Вони понесуть тіло батька назад у селище. Цього вимагає звичай племені.

— Значить, ви покинете нас? — спитав професор. — Ви залишаєте своїх друзів?..

Тумаяуа опустив голову й ледве чутно промовив:

— Брати повернуться, а я… я йду з вами далі.

В цю мить він згадав тихий голос вмираючої Ернестіни: “Ти підеш до одноокого Ар-туро і передаси йому сигнал”. Він ніби бачив перед собою глибоко запалі очі жінки, ніби відчував на собі подих смерті. “Гора Комо… вогонь на горі Комо…” нечутно, як клятву, вимовляли його вуста.

Крутояр взяв його за лікоть.

— Твоїм братам загрожує смерть від рук апіака, — сказав він. — Воїни Ганкаура нападуть на Лупу, як тільки він вийде з цього рятівного лісу.

Тумаяуа заперечливо похитав головою. Лупу не піде старим шляхом. Він зверне праворуч і вийде до річки. Там він змайструє пірогу і на ній дістанеться додому. На воді ніхто не перестріне його.

Тим часом Лупу ладнався в дорогу. З тонких бамбукових палиць були зроблені ноші. На них поклали тіло мерця.

Прощання було коротке й холодне. Очевидно, Лупу вважав вчинок Тумаяуа за негідний. Він кинув йому якесь коротке слово і за своїм індіянським ритуалом кілька разів присів навпочіпки. Те ж саме проробили й обидва його брати. Потім вони підхопили ноші з тілом Палехо і квапливими кроками подалися в гущавину лісу.

На обличчі Тумаяуа не ворухнувся жоден м’яз. Він не промовив ані слова. Із боротьби між почуттям обов’язку і сліпої звички юнак вийшов переможцем.

Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва.

Тумаяуа спинився й уважно подививсь уперед. Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.

Швидким помахом руки індіяиин наказав усім лягти на землю, а сам поплазував між кущами.

Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся.

— Ранчо без людей, — промовив коротко.

Крутояр підвівся з землі й, обтріпуючи одежу, посміхнувся, ніби засоромлений своєю надмірною обережністю.

— Ти уважно оглянув дім?

— Я не заходив усередину, але біля входу на дворище немає жодного сліду. Хазяїн давно покинув оселю. Не бійтесь, сеньйоре, я піду першим, а ви — за мною.

Хижа вражала своєю вбогістю. Струхлявіле листя звисало з даху. Стіни перекосилися. Шибки були повибивані. На невисокий ґанок вели скрипучі східці.

Двері оселі були відчинені навстіж, і коли Крутояр услід за Тумаяуа піднявся по сходах, із чорного отвору на нього дихнуло пусткою.

Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темних сіней. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Ілько. “Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?” — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.

— Тут нікого немає, сеньйоре! — вигукнув індіянин.

Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.

— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки на столі.

— Справді, — погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?

Ні, тут були й інші сліди. Ось вони: розбитий радіоапарат, порвані проводи, розтрощені батареї… А ось в другій кімнаті перекинуте догори ліжко, пошматовані папери, побите скло на підлозі… Сліди квапливого трусу, обшуку!

Крутояр торсонув ногою зігнутий зелений корпус радіопередавача, перевів погляд на відчинене вікно. За вікном одразу ж починалась сельва. Товста рука ліани перетинала вечірнє небо, що тиснулось у дім.

Тоді професор знову повернувся до столу. Його погляд упав на висунуту шухляду. Може, там щось є? Витягнув ще більше ящик, аж в глибині знайшов товстий зошит у цератовій палітурці.

— Ходімте надвір, — запропонував він, гортаючи густо списані сторінки. — Темно вже, нічого не можна розібрати.

Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів’я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.

— Здається, ми натрапили на слід Ван-Саунгейнлера, — сказав професор, пробігаючи перші рядки. — Це не що інше як чернетка листа сміливого дослідника. Але до кого він пише? Ага, ось і звернення.

Крутояр глибоко вдихнув парке повітря і почав читати вголос:

“До президента республіки генерала Батіса.

Вельмишановний сеньйоре! Не маючи змоги опублікувати цього листа в пресі вашої республіки, я змушений звернутися до вас через іноземну газету. Сподіваюся, що в наш час океанські відстані не зашкодять вам прочитати моє коротке послання.

Понад рік я перебуваю у вашій країні. Користуючись добросердечністю тубільців, я обстежив найглухіші закутки південної Гвіани. Ваші тропіки повернулися до мене лицем, і я віддав їм своє серце. Не заради красного слова вживаю я такі слова. Кволе, недуже серце моє прокинулося тут до нової молодості. Ми з сином — двоє білих людей — в чорному океані смутку й злигоднів знехтували великими благами цивілізації, щоб почути пригнічений пульс древніх, напівзабутих народів.

Але повірте, сеньйоре президент, я не багато втратив. Тубільці прийняли нас у свою сім’ю як рівних, вони повірили нам, вони відчули, що всі ми — сини великої праматері природи. І хоч не завжди доля справедливо віддячувала їм за простоту й щирість, вони, як були, так і залишилися гідними високого звання людини.

Тепер я став яснозорішим. Я побачив, що люди вашої країни гідні кращого життя. Я усвідомив, що на вашій землі ще багато зла й кривди, багато зневаги до бога й до людської совісті.

Я не раз питав себе: чому на долю вашого народу випало стільки страждань і лихоліть? Чому гуманізм і цивілізація не зачепили своїм благодатним крилом вашої республіки?

Може, ваша країна недосяжна для світового прогресу?

Неправда! Від часів Кортеса й Пісарро ваш континент став центром тяжіння для мільйонів людей. Скільки хоробрих мандрівників, важачи життям, подорожувало по ваших пампасах і джунглях у пошуках знань і багатств! Не мені нагадувати вам трагічну долю полковника Фоссета, який 1926 року вирушив разом із сином у непролазні хащі по річці Шінгу і там знайшов свою смерть. А скільки експедицій було споряджено по Амазонці, Оріноко й Ріу-Негро! З далекої Європи до вас прилетіли двоє сміливих людей, про яких і досі згадують з любов’ю тубільці Еквадору, ті самі дикі “хіваро”, що зловісно прославились на весь світ ритуальними звичаями відрубування голів.

Століття минули відтоді, як перші завойовники-конкістадори висадились із своїх каравел на американській землі і в пошуках золота, мов зголоднілі пси, кинулися з мечем на тубільців. Право енкомієнди, яке іспанські гранди одержували від свого короля, — право користування землею і тими, хто проживає на ній, — чорною плямою лягло на європейців.

Період енкомієнди, період панування католицьких місіонерів не приніс корінним жителям Нового Світу нічого хорошого. “Поганою людиною”, “аборісадо” прозвали індіяни білого завойовника. Він знищив культуру інків. Запріг їх у ярмо. Він зруйнував храми мексіканських царств. Прокляття йому!

Ну, що ж, скажете ви, сеньйоре президент, новітні покоління не несуть відповідальності за прадавні діла. Меч іспанських конкістадорів лишився в музеях середньовіччя, як і меч жорстокого Торквемадо. І я погоджуюсь із вами. Нащадки не відповідають за діяння своїх пращурів. Але я запитую вас: хто дав право вам, вельмишановний сеньйоре президент, і вашим друзям, і вашим підлеглим, хто дав усім вам право успадкувати підлість і канібальство конкістадорів? Чому у вашій маленькій республіці панує все та ж жорстокість і неправда? Чому ви і ваш уряд віддали республіку на відкуп американським банкірам?

Ви і ваші закони занапастили країну.

Я знаю багатства вашої республіки. Вони незліченні. Тропічні ліси, каучукові плантації, поклади золота й алмазів, марганцю, багатющі родовища нафти могли б зробити народ вашої країни щасливим і вільним.

Але ці багатства не належать вам. Ви тільки прислужники на побігеньках у великого й жорстокого хазяїна.

Чорну кров вашої землі — нафту — висмоктує американський спрут “Креол петролеум корпорейшин”.

На алмазних розсипах хазяйнують іноземні авантюристи.

Груди вашої землі обплутані бетоном чужинських доріг.

Ваша залізна руда в Ель-Пало і Сан-Феліче наперед куплена американськими біржовиками, разом з потом і кров’ю бідних тубільців.

Ви не маєте навіть права вирощувати власний хліб і власну цукрову тростину. Коли ваш попередник, “президент з лівих”, як досі згадують його в народі, спробував завести нову систему сільськогосподарських кооперацій і бодай на краплину допомогти бідним пеонам, північний сусід вельми розгнівався. Хто ж буде купувати американський бекон і американські боби? Хто смакуватиме цукор з американських плантацій в Гаїті і Гватемалі? Чого доброго, їм забажається мати ще й свою власну нафту!

Досить було грізного окрику, і ви, сеньйоре президент, злякалися, підленько, по-заячому злякалися. І досі боїтеся ви і слухаєте побожно, чи бува не прогнівили свого хазяїна.

Зрештою, сеньйоре президент, вам і вашим друзям не так погано під благословенною опікою доброго дядька. У ваші кишені теж перепадає чимало награбованого.

Але, шановний сеньйоре президент, я хочу нагадати вам старе індіянське повір’я. Там, де люди рвуться до золота, їх карає рука злого духа Курукіра. Золото сховалось у найглибших коморах. Воно сповнилось ненависті до двоногих істот, які зробили з нього свого бога. А там, де воно виступає на поверхню планети, лихо звалюється на людські голови.

Я хочу нагадати від себе, шановний добродію: золото не любить жадоби. Злий дух Курукіра мстить жорстоко не тільки іноземцям, але й тим, хто надто віддано служить їм. Запам’ятайте це, шановний сеньйоре президент.

У вашій маленькій тропічній республіці панує рабство, жорстоке і невблаганне, безпросвітне і безнадійне. Раби потрібні власникам великих гасієнд, людям без совісті й честі, ненажерним господарям каучукових плантацій. І вони не спиняються ні перед чим, аби знайти дарові робочі руки. Вони зробили рабство своєю професією.

Про що говорить хоча б такий факт? Нещодавно власник однієї з найбільших асієнд по Верхньому Оріноко Урбако влаштував нічне полювання на тубільців. Озброєні рушницями, його слуги оточили лісове селище беззахисних індіян. Своїми смолоскипами напасники швидко підпалили хижі. За чверть години узурпатори перестріляли майже все доросле населення селища. Помилували тільки дітей та кількох молодих жінок. Бранців зв’язали попарно і привели на гасієнду свого господаря. Так “цивілізований” варвар Урбако придбав собі дарову робочу силу. Власті й пальцем не ворухнули, щоб покарати його.

Справжні володарі вашої країни — жорстокі урбако. В чині генералів і полковників вони очолюють воєнні хунти й політичні партії. В їхніх руках уся влада. Вони продають країну іноземному капіталові, зраджують народ. Болем і гнівом сповнюється моє серце, коли я згадую про те, що у вашій республіці, як ніде, трудова людина — креол, негр, індіянин, мулат — перестала вважатись за людину. Як можуть християни ігнорувати найголовніші заповіді Христові, забувати, що людина людині — не вовк, а брат. Чому гонитва за грішми витіснила з людських сердець християнську добропорядність?

Ви добре знаєте, сеньйоре міністр, що тільки у вашій країні процвітає найпідліший вид бізнесу — торгівля людськими головами. Може, вам неприємно читати ці рядки, але я прошу вас: дочитайте їх до кінця. Якщо у ваших грудях ще не зачерствіло серце, ви зрозумієте моє обурення.

Відверто кажучи, я й раніше знав, що деякі дикунські племена, виконуючи свої страхітливі ритуальні звичаї, відрубують ворогам голови і якимось особливим способом препарують їх. Я знав, що є людці, котрі заради власної наживи купують і перепродують такі голови. Але я не знав, що торгівля відрубаними головами перетворилася на свого роду фах, ремесло.

Якось у хижі вождя одного племені я, на превеликий свій подив, побачив людину в корковому шоломі й білому тропічному костюмі. Спочатку мені спало на думку, що переді мною член наукової експедиції, який вивчає тропічні нетрі.

Чоловік назвався Гобсоном. Він витяг портсигар і запропонував розкурити по запашній сигарі. От і послав мені бог розраду, подумав я й, умостившись на підстилці з бананового листя, наладнався слухати цікаві розповіді.

Гобсон був високим худорлявим блондином, з проникливими голубими очима. На переніссі в нього я помітив невеличку ямку і подумав, що ця людина, озброївшись окулярами, певно, провела не одну ніч над науковими працями.

Ми мовчали кілька хвилин, з насолодою затягуючись ароматним димом.

Жінки вождя носили нам страви, але ми не торкались їх. Я хотів розпитати Гобсона про онкологічні досліди Чікагського інституту і про новітні плани обводнення Сахари. Я думав почути від нього про останні гастролі трупи радянських артистів у Парижі та Ліссабоні.

І раптом Гобсон, загасивши об землю сигару, спитав мене:

— Ви не знаєте, як оцінюють голови в цій окрузі?

Очевидно, моє обличчя після його слів здалося йому дурнуватим, бо він повторив запитання:

— Комісар Олів’єро запевнив мене, що я матиму тут непоганий зиск. Він сам начебто заробив на перепродажу голів три тисячі фунтів. Він не боїться моєї конкуренції і каже, що його агенти забезпечують його необхідним матеріалом за найдешевшу ціну. Мені цікаво, скільки правлять на Верхньому Оріноко за голову?

Я відчув, як земля осідає піді мною. У мене пошерхло у роті, і я ледве вимовив:

— Не цікавився, сер.

Гобсон узяв нову сигару і так, начебто нічого й не сталося, запалив її від запальнички, виготовленої в формі маленького револьвера. Я дивився на той револьвер, на вузенькі синюваті губи Гобсона, на його перенісся, де залягла рожева ямка від окулярів, і відчував, як у серці моєму піднімається зненависть. Мені було ясно: переді мною сидить один з агентів, котрі займаються купівлею і перепродажем голів забитих індіян — цим страхітливим ремеслом.

Перший порух, який я подавив у собі, — вдарити Гобсона навідліг по щоці, — змінився раптовою цікавістю: хто ця людина? Які її думки? З ким вона ділить свої бариші? Окрім того, я хотів з’ясувати, яких розмірів досягла злочинна практика перепродажу мертвих голів.

Я вдав із себе невігласа і стримано запитав:

— Скажіть, невже торгівля головами приносить вам надійний зиск?

Гобсонові, очевидно, давно хотілося похизуватись переді мною своїми успіхами, можливо, навіть вразити мене. Він був красномовний і дуже веселий, коли говорив, що торгівля головами — найвигідніша справа в цій богом проклятій країні, що він кожного року збуває закордонним фірмам голів на кілька тисяч доларів. За кожну голову йому платили по сто доларів, не менше. А от Чікагський антропологічний музей не шкодував за вдалі екземпляри й чотирьохсот.

— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене з жаху холонуть ноги.

Гобсон криво посміхнувся. Йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна справа. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індіян і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.

Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два—три кроки, лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені для продажу.

Гобсон вправним рухом розв’язав мішок, взяв його за гузирі й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре міністр, зовсім просто й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохтіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.

Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м’ячі.

Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.

— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.

Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.

Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилась на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індіяни вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому, індіяни прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.

Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне” ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре президент, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині, котрою ви прикриваєте свою бездушність.

Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індіяни й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі, їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індіянське плем’я на інше. Вам повинно бути відомо, що, роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним; індіянам і не дають її іншим.

Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.

Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре президент. На убивство відповідають убивствами. Не спокушайте людського терпіння. Всьому є край.

Ви, певно, краще за мене знаєте історію вашої республіки, історію вашого континенту. Але я все ж таки нагадаю вам, що це була грізна історія і що більшість її сторінок написана кров’ю. Пам’ятаєте повстання індіян у Гран-Пахональї? Мужній Тасулінчі підняв тоді всі племена по річці Укаялі й рушив од верхів’я до гирла, чинячи жорстоку помсту за знущання, яких зазнавали мешканці цих районів від білих гасієндадо. Протягом двохсот кілометрів більшість гасієндадо була знищена, і тільки небагатьом кровопивцям вдалось утекти в міста під охорону поліції і війська.

Я б не хотів, сеньйоре президент, щоб жорстокість недалекоглядних і бездушних людей примусила вітер історії перегорнути назад оті криваві сторінки.

Колись, під час нашого першого знайомства в Лондоні, ви говорили мені, що збираєтесь присвятити все своє життя боротьбі за оновлення вашої країни. Це було одразу ж після розгрому нацистської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви навчилися інакше дивитися на світ. Ваші ідеали тепер підкріплені зброєю, ваша зброя служить найгіршим ідеалам.

То чому ж, спитаєте ви, я пишу цього листа? Невже не досить для мене доказів безповоротності в зміні вашої політики і вашого мислення?

Старий ідеаліст і старий мрійник, я не втратив віри в людей. Так, я вірю, що за найгірших умов десь в глибині душі ви все ж таки залишилися колишнім майором Баті-сом, колишнім волонтером і солдатом антинацистської коаліції. Я хочу сподіватися, що у вашім серці ще збереглися спогади про минуле. З об’єктивністю, гідною цивілізованої людини, ви мусите озирнутися на пройдений шлях і засудити помилки, вчинені вами особисто і вашою адміністрацією.