Страница 96 из 112
Люди юрмилися навколо мене, наступаючи дедалі дужче, штовхаючись, аби дістатися ближче, тягнучись, аби відчути на дотик моє волосся чи шкіру. Я почула, як щось порвалося, і зрозуміла, що це моє пальто.
«Санта. Санта-Аліна».
Тіла тиснули дужче, штовхаючись і соваючись, гавкаючись між собою, адже кожному хотілося опинитися ближче. Я втратила землю під ногами. Скрикнула, коли хтось вирвав із голови пасмо волосся. Вони збиралися розірвати мене на шматки.
«Дозволь їм це зробити», — раптом надзвичайно чітко подумала я. Ось так легко можна враз із усім покінчити. Більше жодного страху, жодної відповідальності, жодних нічних жахіть про розтрощені скіфи чи згодованих Зморшці дітей, жодних видінь. Я зможу звільнитися від нашийника, від пут, від нестерпної ваги чужих сподівань. «Дозволь їм це зробити». Я заплющила очі. Ось таким буде мій кінець. Можливо, мені відведуть сторінку в «Історії Санктія» й намалюють навколо голови золотий німб. Аліна Пригнічена, Аліна Мізерна, Аліна Божевільна, Донька Двох Стовпів, одного ранку розірвана на шматки в тіні міських мурів. Мої кістки продаватимуть на узбіччях доріг.
Хтось заверещав. Я почула розлючені крики. Велетенська рука схопила мене й підняла в повітря. Розплющивши очі, я побачила похмуре обличчя Толі. Він тримав мене на руках.
Поруч із ним була Тамара. Повернувши руки долонями вгору, вона повільно виписувала в повітрі дугу.
— Не наближайтеся, — попередила вона натовп.
Я побачила, як кілька прочан сонно кліпнули, а дехто й узагалі опустився на землю. Вона вповільнювала людські серця, намагаючись їх заспокоїти. Якийсь чоловік кинувся вперед. Тамара блискавично витягла свої сокири. На його руці розквітла червона пляма, і чоловік заревів.
— Наблизишся — втратиш руку назавжди, — кинула Тамара.
Обличчя у прочан оскаженіли.
— Дозволь мені допомогти, — запротестувала я.
Толя, не зважаючи на мене, прокладав собі шлях натовпом; Тамара виписувала навкруг нього кола, розмахуючи сокирами й розчищаючи братові шлях. Прочани стогнали й лементували, простягаючи до мене руки.
— Гайда, — сказав Толя. І повторив гучніше: — Гайда!
Він дременув уперед. Моя голова гупалася йому в груди, поки ми мчали до рятівних міських мурів, а в спини нам дихала Тамара. Вартові вже помітили, що здійнявся безлад, і кинулися зачиняти ворота.
Толя проштовхнувся вперед, збиваючи людей на своєму шляху з ніг і протискаючись крізь дедалі вужчу щілину в залізних воротах. Тамара прослизнула за нами за мить до того, як ворота з гуркотом зачинилися. Я чула, як із протилежного боку люди гупають по них, дряпаються і зголодніло галасують.
Я досі чула своє ім’я.
«Санта-Аліна».
— Про що ти, в біса, думала? — накинувся на мене Толя, опустивши мене на землю.
— Пізніше, — догідливо підказала Тамара.
Міські вартові витріщалися на мене.
— Заберіть її звідси, — розлючено гавкнув один з них. — Нам ще пощастило, що тут не здійнявся повноцінний заколот.
На близнюків біля воріт чекали коні. Тамара схопила з ярмаркової ятки ковдру й накинула мені на плечі. Я загорнулася щільно, ховаючи нашийник. Дівчина застрибнула в сідло, а Толя, довго не церемонячись, закинув мене позаду неї. Всю дорогу до воріт палацу ми промчали в болючій тиші. Неспокій за мурами міста ще не поширився всередину, тож на нас чекало лише кілька допитливих поглядів. Близнюки і словом не прохопилися, але я бачила, що вони розлючені. І мали на це повне право. Я поводилась як ідіотка і тепер могла лише сподіватися, що вартовим унизу вдасться відновити порядок без застосування сили.
Утім, поміж панікою і жалем на думку мені дещо спало. Я переконувала себе, що це дурниці, що я видаю бажане за дійсне, однак не могла позбутися цієї ідеї.
Коли ми повернулися до Маленького Палацу, близнюки хотіли відвести мене прямісінько до Дарклінґових покоїв, та я відмовилася.
— Тут я в безпеці, — нагадала. — І мушу дещо зробити.
Тоді вони наполягли, що проведуть мене до бібліотеки.
На пошуки необхідного мені не знадобилося багато часу. Зрештою, я ж була картографом. Затиснувши книжку під пахвою, я повернулася до своєї кімнати в супроводі насуплених вартових.
На мій подив, Мал уже чекав у вітальні. Він сидів за столом, гойдаючи горнятко з чаєм.
— Де ви… — почав хлопець, але Толя зісмикнув його зі стільця і гупнув об стіну, не встигла я навіть кліпнути.
— Де
ти
був? — гиркнув він Малові в обличчя.
— Толю! — стривожено зойкнула я. Спробувала відірвати його руку від Малового горла, та це було однаково що намагатися зігнути сталеві ґрати.
Я повернулася до Тамари, шукаючи допомоги, але дівчина відступила, схрестивши на грудях руки, розлючена не менше за брата.
Мал видав якийсь придушений звук. Він був у вчорашньому одязі. На підборідді виднілася щетина, а запахи крові та
квасу
огортали його, наче брудне пальто.
— Святі, Толю. Ти можеш просто опустити його?
На якусь мить здалося, наче Толя попри все заповзявся вибити з негідника душу, та зрештою він розтиснув пальці, й Мал сповз стіною, відкашлюючись і ковтаючи повітря.
— Зміна була твоя, — буркнув Толя, тицяючи пальцем хлопцеві в груди. — Ти повинен був бути поруч із нею.
— Пробачте, — прохрипів Мал, потираючи шию. — Мабуть, заснув. Я був простісінько поруч…
— Ти був на денці пляшки, — просичав Толя. — Від тебе смердить.
— Пробачте, — засмучено повторив Мал знову.
—
Пробачити
? — шуанець стиснув кулаки. — Мені слід розірвати тебе на шматки.
— Розпатрати його ти ще встигнеш, — втрутилася я. — А просто зараз мені потрібно, щоб ви знайшли Ніколаї й переказали йому, що ми зустрічаємося в штабі. Я йду перевдягтися.
Зайшовши до своєї кімнати, я зачинила за собою двері і спробувала опанувати себе. Сьогодні я вже мало не померла і, ймовірно, розпочала заколот. Можливо, до сніданку я ще встигну щось спалити.
Я вмила обличчя, перевдягнулася в
кефту
й поспіхом рушила до штабу. Мал уже чекав там, розвалившись на стільці, хоч я його й не запрошувала. Він перевдягнувся, та досі виглядав пом’ятим і мав червоні очі. Минула ніч залишила на його обличчі нові синці. Коли я ввійшла, він глипнув на мене, але і словом не прохопився. Чи прийде колись час, коли я зможу дивитися на нього без болю?