Страница 97 из 112
Я поклала атлас на довгий стіл і підійшла до старовинної мапи Равки, що вкривала собою всю протилежну стіну. З усіх мап у приміщенні штабу ця була, безсумнівно, найстаршою і найгарнішою. Я торкнулася пальцями гострих хребтів Сікурцоя, гір, які тяглися вздовж найпівденнішого равканського кордону з Шу Ханом, і спустилася ними аж до західного підніжжя пагорбів. Долина Двох Стовпів була занадто маленькою, аби її позначили на цій мапі.
— Пам’ятаєш щось? — звернулася я до Мала, не озираючись на нього. — Із того, що було до Керамзіна?
Мал був не набагато старший за мене, коли потрапив до сиротинця. Я досі пам’ятала день його приїзду. Почула, що до нас їде новий біженець, і сподівалася, що це дівчинка, з якою можна буде гратися. Натомість отримала пухкенького синьоокого хлопчика, котрий зробив би на спір що завгодно.
— Ні, — Малів голос досі звучав хрипко після того, як Толя мало не задушив його власними руками.
— Нічого?
— Раніше мені снилася жінка з довгим золотистим волоссям, заплетеним у косу. Вона розгойдувала її переді мною, наче іграшку.
— Твоя матір?
— Матір, тітка, сусідка. Звідки мені знати. Аліно, щодо того, що сталося…
— Більше нічого?
Хлопець надовго замислився, потім зітхнув і сказав:
— Щоразу, коли пахне лакрицею, я згадую, як сидів на ґанку, а навпроти стояв розмальований червоним стільчик. Ось і все. А щодо решти… — він не договорив, здвигнувши плечима.
Він не мусив мені пояснювати. Спогади були розкішшю, призначеною для інших дітей, а не для керамзінських сиріт. «Будьте вдячні. Будьте вдячні».
— Аліно, — знов озвався Мал, — те, що ти сказала про Дарклінґа…
Та цієї ж миті ввійшов Ніколаї. Попри ранню годину вигляд у нього був достоту королівський: біляве волосся мерехтіло, а черевики відполіровані до сліпучого блиску. Оцінивши Малові синці й щетину, він вигнув брови і сказав:
— Гадаю, чаю ви ще не замовили?
Принц сів і витягнув перед собою ноги.
Толя з Тамарою зайняли свої пости, проте я попросила їх приєднатися до нас і зачинити двері.
Коли всі влаштувалися навколо стола, я сказала:
— Сьогодні вранці я була серед прочан.
Голова Ніколаї рвучко смикнулася вгору. За мить легковажний принц зник.
— Здається, я щось неправильно почув.
— Зі мною все гаразд.
— Її мало не вбили, — заперечила Тамара.
— Але не вбили, — додала я.
— Ти геть здуріла? — поцікавився Ніколаї. — Ці люди — фанатики. — Він обернувся до Тамари. — Чому ти їй це дозволила?
— Я не дозволяла, — відповіла дівчина.
— Скажи, що ти не ходила туди сама, — попросив мене принц.
— Я не ходила туди сама.
— Вона пішла сама.
— Тамаро, прикрий рота. Ніколаї, я вже тобі сказала, зі мною все гаразд.
— Лише тому, що ми вчасно опинилися там, — нагадала шуанка.
— А як ви там опинилися? — тихо поцікавився Мал. — Як ви її знайшли?
Толя спохмурнів і гупнув велетенським кулаком по столу.
— Ми не мали її шукати, — буркнув він. — Ти мав за нею слідкувати.
— Забудь про це, Толю, — грубо увірвала його я. — Мала не було там, де він мав бути, а я і самотужки чудово можу накоїти дурниць.
Я перевела подих. Вигляд у Мала був невтішний. Толя, схоже, залюбки розчавив би трохи меблів. Тамарине обличчя прибрало скам’янілого виразу, а Ніколаї розлютився так, що мені ще не доводилося його таким бачити. Принаймні мені вдалося привернути його увагу.
Я посунула атлас на середину стола.
— Прочани користуються цим іменем, — повідомила я. — Донька Двох Стовпів.
— Двох Стовпів? — перепитав Ніколаї.
— Це долина, названа на честь руїн біля входу до неї.
Я розгорнула атлас на позначеній сторінці. Вона зображувала детальну мапу південно-західного кордону.
— Ми з Малом народилися десь у тих краях, — пояснила я, торкаючись пальцем краю мапи. — Поселення простягнулися цією територією.
Я перегорнула сторінку на зображення дороги, що вела в долину, помережану містечками. З обидвох боків дороги височіли кам’яні стовпи.
— Вигляд у них не дуже, — буркнув Толя.
— Саме так, — погодилася я. — Це руїни древні. Хтозна, скільки вони там простояли і яку функцію виконували. Долину назвали Два Стовпи, але вони могли бути частиною пропускного пункту або акведука. — Я зігнула палець над колонами. — Або арки.
У кімнаті запала раптова тиша. З аркою на передньому плані та горами на тлі руїни мали точнісінько такий самий вигляд, як краєвид позаду Сан-Іллі в «Історії Санктія». Єдине, чого бракувало, — жар-птиця.
Ніколаї посунув атлас до себе.
— Може, ми просто бачимо те, що хочемо побачити?
— Можливо, — визнала я. — Однак складно повірити, що це просто збіг.
— Відправимо туди розвідників, — запропонував принц.
— Ні, — заперечила я. — Я хочу поїхати.
— Якщо ти зараз поїдеш, усі досягнення з Другою армією зійдуть на пси. Тому поїду я. Якщо Васілій може роз’їжджати до Кар’єви, щоб купити поні, ніхто не заперечуватиме проти моєї коротенької мисливської експедиції.
Я похитала головою:
— Я мушу вбити її власноруч.
— Ми навіть не знаємо, чи є вона там.
— Чому ми взагалі це обговорюємо? — втрутився Мал. — Всім відомо, що ця здобич моя.
Толя з Тамарою стурбовано перезирнулися.
Ніколаї відкашлявся:
— Попри всю повагу, Орецев, останнім часом ти маєш не найкращий вигляд.
— Зі мною все гаразд.
— Ти давно дивився в дзеркало?
— Гадаю, ти робиш це вдосталь за нас двох, — відгиркнувся Мал. Потім потер рукою обличчя, здаючись більш спустошеним, ніж зазвичай. — Я занадто втомлений і занадто сильно страждаю від похмілля, аби сперечатися про це. Я єдиний, хто може знайти жар-птицю.
— Поїду з тобою, — повторила я.
— Ні, — заперечив хлопець із несподіваною наполегливістю. — Я її вистежу. Вполюю. Привезу її тобі. Але зі мною ти не поїдеш.
— Це занадто ризиковано, — запротестувала я. — Навіть якщо ти її впіймаєш, як збираєшся привезти її сюди?
— Накажи комусь зі своїх Творців вигадати щось для мене, — запропонував Мал. — Так буде краще для всіх. Ти отримаєш жар-птицю, а я вирвуся з цього забутого Святими місця.
— Ти не можеш подорожувати самотою. Ти…