Страница 95 из 112
Розділ 21
Я рухалася в півмороці, повз заховані в тумані мовчазні моріжки, затуманені вікна зеленого будинку. Лише мої м’які кроки гравійною доріжкою порушували тишу. До Ґранд-Палацу привезли ранкову порцію молока та інших продуктів, і я рушила за караваном бричок крізь ворота прямісінько на бруковані вулички верхнього міста. Кілька гульвіс досі насолоджувалися передсвітанковими годинами. Я побачила двох людей у вечірніх шатах, що дрімали на лавиці. Кілька дівчат, підгорнувши спідниці до колін, реготали і бризкалися у фонтані. Чоловік у маковому вінку сидів на бордюрі, затуливши обличчя руками, а дівчина в паперовій короні плескала його по плечу. Я минала повз них непомічена й непочута — невидима дівчина в оливково-коричневому пальті.
Я знала, що вчиняю нерозумно. За мною могли спостерігати Аппаратові або Дарклінґові шпигуни. Будь-якої миті мене могли схопити й потягти кудись. Утім, я більше не була певна, що це має для мене значення. Мусила продовжувати рух, аби наповнити легені чистим повітрям, відігнати відчуття Дарклінґових рук на своїй шкірі. Торкнулася рубця на плечі. Навіть крізь тканину пальта відчувала пошматовані краї. На борту китобійного судна я запитала в Дарклінґа, чому він дозволив своєму чудовиську вкусити мене. Думала, він хотів мене скривдити, аби я завжди носила на собі його позначку. Та, можливо, річ була в іншому.
Чи було моє видіння реальним? Він був там чи його вигадала моя свідомість? Що за хвороба оселилась у мене всередині, якщо я мрію про такі речі?
Та думати не хотілося. Хотілося лише йти.
Я перетнула канал, на поверхні якого внизу хизувалися човники. Почула, як десь під мостом стогне акордеон.
Минувши вартових біля воріт, я опинилася на вузьких вуличках галасливого ринкового району. Здавалося, натовпів тут ще побільшало. Люди стирчали на верандах і тулилися на ґанках. Дехто грав у карти на зроблених власноруч із ящиків столах. Інші спали, похилившись одне на одного. Якась парочка на ґанку шинку повільно розхитувалася під чутну лише їм музику.
Дійшовши до міських мурів, я наказала собі зупинитися, розвернутися і йти додому. І мало не розреготалася. Маленький Палац не був справжнім домом.
«Таким людям, як ми з тобою, не годиться жити пересічним життям».
Моє життя було наповнене підданством, а не любов’ю, відданістю, а не дружбою. Я зважувала кожне рішення, розмірковувала над кожним кроком, нікому не довіряла. Спостерігала за своїм життям звіддалік.
Я знала, що слід повертатися, але продовжувала йти і вже за мить опинилася з протилежного боку муру. Ось так просто я покинула Ос Альту.
Наметове містечко розрослося. У таборі під мурами влаштувалися сотні людей, а може, й тисячі. Прочан знайти було нескладно, та я здивувалася, побачивши, як збільшилася їхня кількість. Вони юрмилися навколо великого білого намету, обернувшись обличчями на схід і чекаючи на ранню появу сонця.
Почувся звук, спочатку шурхотливий шепіт, наче в повітрі забилися крильця пташок, а згодом, щойно сонце визирнуло з-за горизонту й осяяло блакитне небо, низьке гудіння: «Санта. Санта-Аліна. Санта. Санта-Аліна».
Прочани спостерігали, як розливається світанок, а я спостерігала за ними, не в змозі відвести погляд від їхніх сподівань. Обличчя сповнилися благоговінням, і щойно на людей упали перші промені сонця, дехто заплакав.
Гудіння гучнішало й множилося, зростало й стихало, переростало в лемент, від якого у мене руки вкривалися мурашками. Воно нагадувало джерело, що виходить із берегів, струшений з дерева бджолиний рій.
«Санта-Аліна. Санта-Аліна. Донька Равки».
Сонце заграло на моїй шкірі, й я заплющила очі, молячись, аби відчути щось, що завгодно.
«Санта-Аліна. Донька Керамзіна».
Їхні руки здіймалися до небес, голоси повнилися шаленством, перетворюючись на крики та верески. Старі обличчя, юні, хворі та немічні, здорові й міцні. Усі вони належали незнайомцям.
Я роззирнулася навколо. «Це не надія, — подумала. — Це божевілля. Це голод, потреба, розпач». Мені здалося, наче я отямилася від трансу. Навіщо я сюди прийшла? Поміж цими людьми я почувалася ще самотнішою, ніж за стінами палацу. Вони не мали що дати мені, а мені ні́чого було запропонувати їм.
Ноги заболіли, і я раптом збагнула, наскільки втомилася. Розвернувшись, почала прокладати собі шлях у натовпі до міських воріт; а їхні наспіви дедалі гучнішали, перетворюючись на безладне ревіння.
«Санта, — верещали вони. — Соль Королева. Ребя Два Столба».
Донька Двох Стовпів. Я вже чула цю назву раніше, під час подорожі до Ос Альти: це була долина, пойменована на честь якихось древніх руїн, що стали притулком для крихітного, нічим не примітного поселення на південному кордоні. Мал теж народився там неподалік, але нам ніколи не випадало нагоди повернутися туди. Та й який у цьому був сенс? Далекі родичі, яких ми могли мати, давно вже були поховані або спалені.
«Санта-Аліна».
Я пригадала кілька своїх спогадів із часів до Керамзіна — таріль із порізаним скибками буряком, а в мене від нього червоні пальці. Пригадала запилюжену дорогу, яку розглядала з чиїхось широких плечей, воли розмахували хвостами, а наші тіні тяглися землею. Чиясь рука показувала на зруйновані дороговкази, два вузькі кам’яні пальці, що під дією вітру, дощу і часу майже перетворилися на жердини. Ось і все, що залишилося в моїй пам’яті. Решта спогадів стосувалися Керамзіна. Решту захопив Мал.
«Санта-Аліна».
Я проштовхувалася крізь гущу тіл, ретельніше натягаючи на вуха шарф, аби заглушити галас. Стара прочанка заступила мені дорогу, і я мало не збила її з ніг. Я витягла руку, щоб утримати її, й жінка повисла на мені, ледве тримаючись на ногах.
— Пробач мені,
бабає,
— ввічливо перепросила я.
Ніхто ніколи не зможе сказати, буцімто Ана Куя не навчила нас поводитись. Я обережно допомогла жінці знову стати на ноги.
— З вами все гаразд?
Але вона не дивилася на моє обличчя — витріщалася на шию. Рука смикнулася вгору. Занадто пізно. Шарф зіслизнув із шиї.
— Свята! — заголосила жінка. — Свята!
Вона вклякла і схопила мене за руку, притискаючись до неї зморшкуватою щокою.
— Санта-Аліна!
Раптом мене оточили руки й почали сіпати за рукави і пруг пальта.
— Будь ласка, — попросила я, намагаючись висмикнутися.
«Санта-Аліна». Бурмотіння, шепіт, плач, крик. Власне ім’я здавалося мені чужим, промовлене наче молитва, незнайоме заклинання, щоб відігнати темряву.