Страница 94 из 112
— Я сумувала за тобою, Мале, — прошепотіла я хлопцеві на вухо. — Я так за тобою сумувала.
Руки ковзнули хлопцевою спиною та обвилися навколо шиї. Він знову поцілував мене, й я зітхнула, відчуваючи такий бажаний натиск його вуст. Відчула, як тисне на мене його вага, й торкнулася долонями твердих м’язів на руках. Якщо Мал досі зі мною, якщо він досі може любити мене, надія ще жива. Всередині розливалося тепло, і серце скаженіло в грудях. Тишу в кімнаті порушувало лише дихання й узгоджені рухи наших тіл. Він цілував мене в шию, в ключиці, напувався моєю шкірою. Я здригнулася і притиснулася міцніше.
Саме цього я хотіла, чи не так? Знайти спосіб загоїти тріщину між нами? Та мене однаково протнуло лезо паніки, я мусила побачити його обличчя, мусила переконатися, що з нами все гаразд. Обхопивши Малове обличчя руками, я задерла йому підборіддя і, зустрівшись із хлопцем поглядом, нажахано відсахнулася.
Я дивилася Малові в очі, в його знайомі сині очі, які знала краще за власні. От тільки вони не були синіми. У світлі майже згаслої свічки вони мерехтіли, мов сірий кварц.
Тоді він вишкірився прохолодною хитрою посмішкою, якої мені в нього ще не доводилося бачити.
— Я теж сумував за тобою, Аліно.
Той голос. Холодний і гладенький, наче скло.
Малові риси розпливлися тінню, а тоді знову зробилися чіткішими, наче обличчя з туману. Бліде, вродливе, чорна копиця волосся, досконала лінія підборіддя.
Дарклінґ лагідно торкнувся моєї щоки.
— Вже скоро, — прошепотів він.
Я закричала. Чоловік розпався на тіні і зник.
Я вистрибнула з ліжка, обхопивши себе руками.
Шкіра свербіла, тіло тремтіло від жаху і спогадів про жагу. Я чекала, що Толя або Тамара ось-ось увірвуться до спальні. І вже вигадала брехню. «Нічне жахіття», — сказала б я. І слова прозвучали б спокійно, переконливо, попри те що серце несамовито гупало в грудях, а в горлі вже зароджувався новий крик.
Однак ніщо не порушило тиші в кімнаті. Ніхто не прийшов. Я стояла і тремтіла майже в суцільній темряві.
Схлипнула, ковтнувши трохи повітря. Тоді ще трохи.
Коли ноги дещо припинили тремтіти, я натягла халат і визирнула до вітальні. Там було порожньо.
Я зачинила двері й сперлася на них спиною, дивлячись на зім’яті простирадла. Я не збиралася повертатися до ліжка. Можливо, я взагалі більше ніколи не спатиму. Глипнула на годинник на камінній полиці. Під час Білоночі сонце вставало рано, однак палац прокинеться лише за кілька годин.
Я понишпорила в купі одягу, який зберегла з подорожі на «Волкволні», і витягла оливково-коричневе пальто й довгий шарф. На вулиці було занадто спекотно для них, та мене це не турбувало. Я натягла пальто на нічну сорочку, закрутила шарф навколо голови та шиї і взула черевики.
Прослизнувши до вітальні, побачила, що двері до кімнат вартових зачинені. Якщо Мал або близнюки там, вони, мабуть, міцно спали. А може, Мал був деінде під куполами Маленького Палацу, в Зоїних обіймах. Серце боляче стислося. Я обрала ті двері, що вели ліворуч, і поспіхом рушила темними коридорами на мовчазне обійстя.