Страница 91 из 112
Розділ 20
Крокуючи вздовж озера, я трималася подалі від гришинських вогнищ. Не хотілося ні з ким розмовляти чи бачитися.
Чого я чекала від Ніколаї? Можливості відволіктися? Флірту? Чогось, що звільнить моє серце від болю? Напевно, мені просто потрібен був дріб’язковий привід помститися Малові. А може, мені так розпачливо хотілося почуватися пов’язаною з кимось, що я б погодилася навіть на фальшиві поцілунки брехливого принца.
Від самої думки про завтрашню вечірку з нагоди дня народження я ціпеніла від жаху. Шкандибаючи угіддями, я вирішила, що зможу вигадати якусь відмовку. Надішлю до Ґранд-Палацу гарненьку записку, запечатану воском і прикрашену офіційним гербом Заклинательки Сонця:
Їхнім Королівським Величностям, королю і королеві Равки
Із жалем на серці переказую, як мені прикро повідомляти, що я не зможу навідатися на урочисте святкування дня народження принца Ніколаї Ланцова, Великого герцога Удови.
Виникли прикрі обставини, а саме: мій найкращий друг не в змозі навіть дивитися на мене, а ваш син мене не поцілував, коли мені цього хотілося. А може, й не хотілося. А може, я досі не знаю, чого мені хотілося, однак існує значна ймовірність, що на дурнуватій вечірці з нагоди дня народження я врешті-решт розрюмсаюся прямо на торт.
Із найкращими побажаннями до найрадіснішої з подій,
Аліна Старкова, ідіотка
Коли я дісталася до Дарклінґових покоїв, у вітальні читала Тамара. Вона підвела погляд, коли я ввійшла, однак настрій, мабуть, був написаний у мене на обличчі, і дівчина й словом не прохопилася.
Я знала, що заснути не вдасться, тож улаштувалася в ліжку з бібліотечною книжкою — старовинним путівником, в якому перелічувалися найвідоміші равканські пам’ятки. Залишалася слабенька надія, що він приведе мене до арки.
Я намагалася зосередитись, однак помітила, що знов і знов перечитую те саме речення. У голові туманилося від шампанського, а ноги після озера здавалися холодними й вогкими. Мал, можливо, вже повернувся зі своєї картярської гри. Якщо я постукаю до нього і він відповість, що я скажу?
Відклала книжку. Я не знала, що сказати Малові. Нині так було постійно. Утім, я могла б просто почати з правди: що я розгублена й загублена, можливо, втрачаю глузд, іноді боюся сама себе, а за ним сумую аж до болю. Мені необхідно було спробувати залатати тріщину між нами, доки вона цілковито не вийшла з-під контролю. Байдуже, що він думатиме про мене після цього, навряд чи можна ще щось зіпсувати. Я могла пережити чергову відмову, однак не могла змиритися з думкою, що навіть не спробувала виправити все.
Я визирнула до вітальні.
— Мал тут? — запитала в Тамари.
Вона похитала головою. Проковтнувши гордість, я поцікавилася:
— Знаєш, куди він пішов?
Дівчина зітхнула.
— Взувайся. Відведу тебе до нього.
— А де він?
— У стайнях.
Я занепокоєно повернулася до спальні й хутенько взула черевики. Ми з Тамарою вийшли з Маленького Палацу й перетнули газон.
— Упевнена, що хочеш цього? — перепитала Тамара.
Я не відповіла. Знала, що мені навряд чи сподобається те, що вона покаже. Проте відмовлялася просто повернутися до спальні й заховати голову під простирадлами.
Ми спустилися пологим пагорбом, що вів повз
баню
. На вигоні іржали коні. У стайнях було темно, однак тренувальні зали світилися. Я почула крики.
Найбільша тренувальна зала була просто клунею з брудною підлогою й завішаними всією можливою зброєю стінами. Зазвичай тут вигадував покарання студентам-гришникам і змушував їх займатися вправами Боткін. Однак сьогодні в залі було людно — тут здебільшого купчилися солдати, кілька гриш і навіть служники. Усі кричали й радісно зойкали, штурхались і вибивали собі краще місце, щоб ліпше роздивитися те, що відбувалося в центрі приміщення.
Ніким не помічені, ми з Тамарою прокладали собі шлях крізь гущу тіл. Я помітила двох королівських трекерів, кількох членів полку Ніколаї, групку Корпуснійців і Зою, котра верещала і плескала в долоні разом з усіма.
Майже вийшовши з натовпу, я побачила Верескуна зі здійнятими в повітря кулаками й оголеними грудьми, котрий тинявся колом глядачів. «Ескіл», — пригадала я — один із гришників, котрі подорожували разом з Федором. Він був фієрданцем і мав типову зовнішність: сині очі, сніжно-біле волосся, високий і такий кремезний, що повністю затуляв мені горизонт.
«Ще не пізно, — нагадала я собі. — Ти ще можеш розвернутися і вдати, наче ніколи тут не була».
Та я немов приросла до місця. Знала, що саме побачу, та однаково відчула шок, коли Ескіл посунувся вбік і я помітила Мала. Як і Верескун, він був оголений до поясу, і його м’язистий торс блищав від бруду і поту. На кісточках пальців виднілися синці. Щокою з порізу під оком струменіла цівка крові, та хлопець її, схоже, не помічав.
Верескун стрибнув уперед. Перший удар Мал заблокував, але другий влучив йому під нирки. Він заревів, розмахнувся і щосили зацідив суперникові в щелепу. Ескіл відскочив із зони досяжності й змахнув рукою, виписуючи в повітрі широку дугу. Я налякано збагнула, що він закликає. Шквал вітру скуйовдив мені волосся, й наступної миті творіння Етерця збило Мала з ніг. Ескіл викинув уперед другу руку, і Малове тіло підскочило вгору, гупнувшись об стріху клуні. Хлопець на мить завис там, пришпилений гришинською силою. А тоді Ескіл відпустив його. Трекер гуркнувся на брудну підлогу з такою силою, що аж кістки затріщали.
Я закричала, але цей звук заглушило ревіння юрби. Хтось із Корпуснійців галасував, підбадьорюючи Ескіла, а інший кричав Малові, аби той підвівся. Я проштовхнулася вперед, і світло вже почало розквітати у мене в долонях. Але Тамара схопила мене за рукав.
— Він не хоче твоєї допомоги, — сказала вона.
— Мене це не займає! — заверещала я. — Це нечесний бій. Таке не дозволяється!
Гришам ніколи не дозволяли застосовувати свою силу в тренувальних залах.
— Щойно стемніє, Боткінові правила втрачають чинність. Мал зараз у бою, а не на уроці.
Я вирвалася від неї. Краще розгніваний Мал, ніж мертвий.
Він стояв навкарачках, намагаючись підвестися. Я зачудувалася, як йому взагалі вдається поворухнутися після Верескунового нападу.