Страница 75 из 112
— Святі, — видихнула я.
— Вони налякані.
— Це не виправдання, — заперечила я, відчуваючи, як усередині наростає лють. — Ми теж равканці. Вони ніби забули, скільки зробила для них Друга армія.
Мал підняв руки.
— Я не казав, що погоджуюся з ними.
Я зітхнула і вдарила ні в чому не винну гілку.
— Знаю.
— Хай там як, я досягнув такого-сякого прогресу.
— Як тобі це вдалося?
— Ну, їм сподобалося, що ти служила в Першій армії і врятувала принцові життя.
— Після того як він ризикнув власним життям, рятуючи нас?
— Можливо, я дещо легковажно повівся з деталями.
— О, Ніколаї це страшенно сподобається. Є ще щось?
— Я розповів їм, що ти ненавидиш оселедця.
— Навіщо?
— І що любиш сливовий пиріг. І що Ана Куя відшмагала тебе, коли ти зіпсувала весняні капці, стрибаючи по калюжах.
Я насупилася.
— Навіщо ти розповів їм усе це?
— Хотів зробити тебе людянішою, — пояснив хлопець. — Дивлячись на тебе, вони бачать лише Заклинательку Сонця. Бачать загрозу, чергову могутню гришу, на кшталт Дарклінґа. А я хочу, аби вони бачили доньку, сестру або подругу. Я хочу, аби вони бачили Аліну.
Я відчула, як у горлі набрякає клубок.
— Ти вправляєшся в чарівності?
— Щодня, — вишкірився Мал. А тоді підморгнув. — Але мені більше до вподоби, коли кажуть, що я «можу стати в пригоді».
Каплиця була єдиною спорудою, що залишилася від монастиря, який колись височів над Ос Альтою і де, за легендами, коронували першого Короля Равки. Порівняно з іншими будівлями на території палацу це була скромна капличка з побіленими стінами й однією-єдиною синьою банею.
Усередині було порожньо і скидалося на те, що гарненьке прибирання не завадило б. Лавиці були вкриті пилюкою, а на карнизах туркотіли голуби. Коли ми йшли проходом, Мал узяв мене за руку, і серце у мене затріпотіло.
Ми не марнували часу в ризниці. Кілька книжок на полицях виявилися розчаруванням — просто купка старих псалтирів із крихкими пожовклими сторінками. Єдине, що там було цікавого, — велетенський триптих за вівтарем. На трьох великих панелях різнобарвно зобразили тринадцятьох Святих із доброзичливими обличчями. Декого я впізнала з «Історії Санктія»: Лізабета з кривавими трояндами, Петір із розпеченими стрілами. А ще був Сан-Ілля з нашийником, путами й розірваними ланцюгами.
— Жодних тварин, — зауважив Мал.
— Наскільки я бачу, його ніколи не зображали з підсилювачами, лише з кайданами. Єдиний виняток — «Історія Санктія».
От тільки я не розуміла чому.
Більша частина триптиха збереглася в доброму вигляді, лише панель з Іллею постраждала від води. Обличчя Святих майже повністю ховалися під пліснявою, а вологий запах цвілі перебивав усе навкруги. Я затиснула носа рукавом.
— Мабуть, дах десь протікає, — зауважив Мал. — Тут справжній безлад.
Мій погляд окреслив обличчя Іллі під запліснявілим гримом. Черговий глухий кут. Не хотілося визнавати цього, але я покинула всі сподівання. І знову відчула той потяг, голу шкіру на зап’ясті. Де жар-птиця?
— Ми можемо залишитися тут на цілий день, — сказав хлопець, — але він не заговорить.
Я розуміла, що він дражниться, однак відчула, як голочкою вколола злість, хоча й сама не розуміла, на нього чи на себе саму.
Ми розвернулися, щоб повернутися коридором до виходу, і я рвучко застигла. У мороці біля дверей, усівшись на лавицю в затінку, на мене чекав Дарклінґ.
— Що таке? — запитав Мал, прослідкувавши за моїм поглядом.
Я абсолютно нерухомо чекала. «Побач його, — подумки благала я. — Будь ласка, побач його».
— Аліно, щось не так?
Я вп’ялася нігтями собі в долоню.
— Ні, — сказала. — Як гадаєш, слід ще раз перевірити ризницю?
— Вигляд у неї був не надто перспективний.
Я змусила себе всміхнутися й рушити далі.
— Напевно, ти правий. Я просто видаю бажане за дійсність.
Коли ми пройшли повз Дарклінґа, він повернув голову й оглянув нас. Притиснув до вуст палець, а тоді нахилив голову, насмішкувато вдаючи, наче молиться.
На свіжому повітрі, подалі від цвілого запаху каплиці, мені трохи покращало, та мозок мало не закипав. Це сталося знову.
У Дарклінґа не було рубців на обличчі. Мал його не побачив. Це мало б означати, що він не справжній, просто якесь видіння. Але тієї ночі у своїх покоях він торкнувся мене. Я відчула його пальці на щоці. Яка галюцинація здатна на таке?
Увійшовши з Малом до лісу, я здригнулася. Невже це був якийсь прояв Дарклінґових нових сил? Я жахалася гадки, що він міг якимось чином прокласти собі шлях до моїх думок, та альтернатива була значно гіршою.
«Ти не можеш задурно порушувати правила цього світу». Я притиснула до себе руку, відчуваючи, як луска морського батога дряпає шкіру. «Забудь про Морозова і його божевілля». Можливо, я просто втрачала глузд.
— Мале, — заговорила, не знаючи, що саме збираюся сказати, — третій підси…
Він притиснув палець до губ, і його жест так нагадував Дарклінґів, що я мало не зашпорталася, та наступної миті почула шурхіт, і з-за дерев вийшов Васілій. Незвично було бачити принца за межами Ґранд-Палацу, і на мить я просто застигла. Потім оговталася від подиву і вклонилася.
Васілій відповів мені кивком, а Мала проігнорував цілковито.
—
Мой царєвіч, —
привіталася я.
— Аліно Старкова, — всміхнувся у відповідь принц. — Сподіваюся, ти подаруєш мені хвилинку свого часу.
— Звичайно, — відповіла я.
— Я буду в кінці стежки, — повідомив Мал, кидаючи на Васілія підозріливий погляд.
Принц дивився, як хлопець віддаляється.
— Дезертир ще не зрозумів, де його місце, правда ж?
Я прикусила язика, стримуючи розлючену відповідь.
— Що я можу зробити для вас,
мой
царєвіч?
—
Будь ласка, — попросив він, — мені більше подобатиметься, якщо ти називатимеш мене Васілієм, принаймні коли ми наодинці.
Я кліпнула. Раніше мені ніколи не доводилося залишатися з принцом на самоті, та й зараз цього не надто хотілося.
— Як ти влаштувалася в Маленькому Палаці? — поцікавився він.
— Дуже добре, дякую,
мой цар
євіч
.
— Васілій.
— Не знаю, чи гоже мені так неофіційно звертатися до вас, — шанобливо відповіла я.
— А до мого брата ти звертаєшся на ім’я.
— Ми з ним познайомилися за… незвичних обставин.