Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 74 из 112

Мені хотілося думати, що він недооцінив Дарклінґову безжальність. Я припустилася тієї ж помилки. Але хлопець міг брехати або просто бути слабаком. «Що гірше? — поцікавився хрипкий голос у мене в голові. — Якщо він раз перекинувся до іншого табору, то може зробити це знову». Невже це голос Ніколаї? Чи Дарклінґа? А може, це просто частина мене, яка навчилася нікому не довіряти?..

— Удачі тобі з посудом, — сказала я, підводячись, щоб піти.

Давид згорбився над своїми паперами.

— Я не вірю в удачу.

«Ну й погано, — подумала я. — Вона нам точно знадобиться».

***

Із майстерень Творців я рушила прямісінько до бібліотеки, де провела майже цілу ніч. Це було справжнє випробування розчаруваннями. У переглянутих мною історіях про Гришу, де я шукала інформацію про Морозова, розповідалася лише найосновніша інформація, попри те що чоловік вважався найвидатнішим Твор­цем усіх часів. Він винайшов гришинську сталь, спосіб відливання незламного скла і сполуку для створення рідкого вогню, таку небезпечну, що формулу довелося знищити всього за дванадцять годин після відкриття. Однак усі згадки про підсилювачі чи кістковаля з текстів вилучили.

Це мене не зупинило, й наступного вечора я повернулася, щоб зануритися в релігійні тексти й будь-які згадки про Сан-Іллю, які мені вдалося знайти. Як і в інших легендах про Святих, історія його мучеництва пригнічувала жорстокістю: якось у полях за будинком перевернувся плуг. Зачувши крики, Сан-Ілля кинувся на допомогу, однак на місці знайшов лише чоловіка, котрий оплакував свого загиблого сина — хлопчикове тіло було розітнуте лезами, і земля аж намокла від крові. Ілля воскресив дитину, й селяни віддячили йому, закувавши в кайдани і кинувши до річки, де Святий потонув під вагою ланцюгів.

Деталі були недолуго туманними. Іноді Іллю описували як селянина, іноді — як каменяра чи теслю. У нього були дві доньки, або один син, або взагалі не було дітей. Сотні сіл боролися за честь називатися місцем його мученицької смерті. А ще була невеличка проблема зі створеними ним дивами. Я без проблем готова була повірити, що Сан-Ілля був Цілителем-Корпуснійцем, але Іллю Морозова вважали Творцем. А що, як це дві різні людини?

Уночі кімнату під скляним куполом освітлювали гасові лампи, а всередині панувала така тиша, що я чула власне дихання. Обклавшись книжками на самоті в півтемряві, складно було не почуватися приголомшеною. Однак бібліотека була моєю найбільшою надією, тож я не здавалася. Одного вечора там мене знайшов Толя — я скрутилася в улюбленому кріслі і з зусиллями продиралася через написаний древньоравканською текст.

— Тобі не слід приходити сюди вночі без когось із нас, — похмуро мовив хлопець.

Я позіхнула й потяглася. Мабуть, найбільшу небезпеку тут становила полиця, яка могла впасти мені на голову, та я занадто стомилася, щоб сперечатися.

— Цього більше не буде, — пообіцяла я.

— Що це? — поцікавився Толя, нахиляючись, щоб краще роздивитися книжку в мене на колінах. Він був такий велетенський, що здавалося, наче до мого навчання приєднався ведмідь.

— Точно не знаю. Я побачила в змісті ім’я Іллі, тож обрала цю книжку, але нічого не можу збагнути.

— Це список титулів.

— Ти можеш її прочитати? — здивувалася я.

— Ми виросли в церкві, — повідомив він, кидаючи погляд на сторінку.

Я подивилася на хлопця. Чимало дітей виховувалися в релігійних сім’ях, але це не означає, що вони можуть читати літургійні равканські тексти.

— І що там написано?

Толя пробігся пальцем по словах під іменем Іллі. Його велетенські руки були вкриті рубцями. Під рукавом із грубої вовни я помітила краєчок татуювання.

— Небагато, — пояснив він. — Сан-Ілля Любий, Сан-Ілля Дорогоцінний. Утім, тут перелічуються кілька містечок, місць, де він буцімто творив дива.

Я сіла рівніше.

— З цього можна почати.

— Оглянь каплицю. Здається, там у ризниці є кілька книжок.

Я безліч разів минала королівську каплицю, та ніколи не бувала всередині. Завжди вважала її Аппаратовим царством і навіть після його зникнення не певна була, чи хочу туди навідатися.

— На що вона схожа?

Толя здвигнув кремезними плечима.

— На звичайну каплицю.

— Толю, — раптом закортіло довідатися мені, — а ти колись замислювався про те, щоб приєднатися до лав Другої армії?

Схоже, запитання образило його.

— Я народжений не для того, щоб служити Дарклінґові.

Мені хотілося запитати, для чого

саме

він народжений, але хлопець постукав по сторінці і сказав:

— Якщо хочеш, я можу перекласти для тебе. — Він вишкірився. — Або просто змушу Тамару зробити це.

— Гаразд, — відповіла я. — Дякую.

Велетень нахилив голову. Це був просто уклін, та він досі стояв поруч зі мною на колінах, і від чогось у його позі в мене мороз пішов поза шкірою.

Мені здалося, наче хлопець на щось чекає. Я обережно потяглася вперед і торкнулася його плеча. Щойно мої пальці опустилися, хлопець видихнув. І прозвучало це майже як зітхання.

Ми ще трохи помовчали, сидячи в сяйві гасових ламп. Потім Толя підвівся і знову вклонився.

— Я буду за дверима, — сказав він і вислизнув у темряву.

***

Мал повернувся з полювання наступного ранку, і мені страшенно кортіло розповісти йому все: про що я дізналася від Давида, про плани створення нового «Колібрі», про мою дивну розмову з Толею.

— Він дивакуватий, — погодився трекер, — але те, що ти перевіриш каплицю, нікому не нашкодить.

Ми вирішили прогулятися туди вдвох, і дорогою я змусила хлопця розповісти про лови.

— Ми щодня більшість часу витрачали на карти і

квас

. А якийсь герцог так налигався, що без тями впав у річку. Мало не втопився. Служники витягували його за черевики, а він знову кидався у воду й лопотів щось про найкращий спосіб ловіння форелі.

— Жахливо було? — зі сміхом запитала я.

— Нормально. — Він копнув носаком черевика гальку з доріжки. — Там чимало цікавилися тобою.

— Чому я сумніваюся, що почуте мені сподобається?

— Один з королівських трекерів вважає твої сили несправжніми.

— І як мені це вдається?

— Здається, до справи залучена вигадлива система дзеркал та блоків і, можливо, гіпноз. Я трохи загубився в його поясненнях.

Я захихотіла.

— Це було не так аж кумедно, Аліно. Добряче набравшись, деякі шляхтичі недвозначно повідомили, що, на їхню думку, гришників слід оточити і стратити.