Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 64 из 112

Розділ 14

Наступного ранку мене розбудили розлючені голоси. Якусь мить я не могла зрозуміти, де опинилася. Темрява була майже суцільною, лише з-під дверей пробивався тоненький промінчик.

Реальність повернулася до мене. Я сіла і намацала лампу на стіні біля ліжка. Запаливши її, оглянула темні шовкові завіси, вугільно-чорні двері й вирізьблені стіни з ебенового дерева. Необхідно чимшвидше щось міняти. Прокидання в такій кімнаті занадто пригнічувало мене. Дивно було думати, що я справді опинилася в Дарклінґових покоях, що провела ніч у його ліжку. Що я бачила, як він стояв посеред цієї кімнати.

«Годі вже». Я відкинула ковдру й перекинула ноги через бік ліжка. Я досі не знала, чи видіння були витвором моєї уяви, чи якоюсь Дарклінґовою спробою маніпулювати мною, але цьому мусило існувати якесь раціональне пояснення. Може, укус

нічєвої

інфікував мене чимось. Якщо причина в цьому, слід знайти якийсь спосіб вилікуватися. А може, ці ефекти з часом минуться.

Сварка за моїми дверима зробилася гучнішою. Мені здалося, наче я почула голос Сергія й розлючене бурчання Толі. Я накинула вишиту сукню, яку для мене залишили в узніжжі ліжка, пересвідчилася, що пута добре заховані під рукавом, і поспіхом рушила до вітальні, де мало не наштовхнулася на близнюків. Толя з Тамарою стояли пліч-о-пліч, перекриваючи шлях до кімнати групі розлючених гришників. Хлопець схрестив руки на грудях, а дівчина хитала головою, слухаючи, як Сергій і Федір голосно пояснюють мету свого візиту. Я стривожено помітила поруч із ними Зою і темношкірого Пекельника, котрий напередодні кинув мені виклик. Здавалося, всі базікають хором.

— Що відбувається? — поцікавилася я.

Побачивши мене, Сергій кинувся вперед, стискаючи в руці стос якихось паперів. Тамара зробила крок, заважаючи йому пройти, але я відмахнулася від неї.

— Усе гаразд, — заспокоїла я. — В чому проблема?

Утім, я думала, що вже знаю відповідь. На паперах, що ними тицяв мені в обличчя Сергій, я впізнала власний почерк і залишки золотої печатки з сонцем, отриманої від Ніколаї.

— Це неприпустимо, — гнівався хлопець.

Минулого вечора я надіслала повідомлення, що скликаю військову раду. Кожен орден гриш повинен був надіслати двох своїх представників. Я зраділа, побачивши, що разом із Сергієм обрали Федора, та мій настрій дещо зіпсувався, коли старший гриша втрутився.

— Він має рацію, — погодився Федір. — Корпуснійці — передова Гриші. Ми найдосвідченіші у військових справах, тож повинні бути краще представлені на раді.

— Ми маємо не меншу цінність, коли йдеться про війну, — оголосила Зоя, розпашівшись.

Навіть роздратована, вигляд вона мала розкішний. Я підозрювала, що її оберуть представницею Етерців, та це мене аж ніяк не тішило.

— Якщо на раді буде троє Корпуснійців, — повела вона далі, — то й Кликунів повинно бути троє.

Всі знову заверещали. Я помітила, що Матерці не з’явилися зі скаргами. Вони були найнижчим орденом гриш і, мабуть, раділи, що їх узагалі запросили, або були занадто зайняті роботою, щоб завдавати собі зайвого клопоту.

Я ще не повністю прокинулася. Мені хотілося снідати, а не сваритися. Однак я знала, що замовчувати цю тему не слід. Я збиралася все змінити — і люди мусять знати про зміни, інакше спроби згаснуть, як слід не розпочавшись. Підняла вгору руку, і всі негайно змовкли. Можливо, злякалися, що я збираюся зруйнувати чергову стелю.

— Кожен орден представлятимуть двоє гриш, — постановила я. — Не більше і не менше.

— Але… — почав Сергій.

— Дарклінґ змінився. Якщо ми сподіваємося перемогти його, нам теж слід змінитися. Двоє гриш від кожного ордену, — повторила я. — І ордени більше не сидітимуть окремо. Ви сидітимете пліч-о-пліч, їстимете пліч-о-пліч і битиметеся пліч-о-пліч.

Це принаймні змусило всіх заткати пельки. Всі просто позастигали на своїх місцях, приголомшено витріщившись на мене.

— А Творці цього ж тижня розпочнуть бойові тренування, — завершила я свою думку.

Я розглядала перелякані обличчя. Гриші мали такий вигляд, наче я наказала їм іти до герцю голяка. Матерці вважалися воїнами, тож ніхто ніколи не завдавав собі клопоту навчати їх битися, а мені це здавалося втраченою можливістю. «Користуйся чим завгодно і ким завгодно, бери все, що є поруч».

— Бачу, ви напружилися, — сказала я, тихенько зітхнувши.

Мріючи про склянку чаю, я підійшла до стола, де стояла таця з накритими ковпаками тарілками зі сніданком. Підняла одну кришку: житній хліб з оселедцем. Ранок сьогодні не обіцяв бути добрим.

— Але… але так було

завжди

, — затинаючись озвався Сергій.

— Ти не можеш просто викреслити сотні років традицій, — запротестував Пекельник.

— Невже ми справді збираємося сперечатися ще й щодо цього? — перепитала я роздратовано. — Ми воюємо проти древньої неосяжної сили, а ви хочете посваритися з приводу того, хто з ким сидітиме за обідом?

— Річ не в цьому, — заперечила Зоя. — Все має свій порядок, робиться певним чином…

Всі знову забелькотіли про традиції, про те, як усе робилося, про необхідність упорядкованості й людей, котрі знають своє місце.

Я кинула ковпак на тарілку з гучним

дзень

.

— Ми робитимемо це так, — відрубала, швидко втрачаючи терпець. — Більше жодних пихатих Корпуснійців. Жодних етерських когорт. І жодного оселедця.

Зоя відкрила рота, але передумала і знову стиснула губи.

— А тепер забирайтеся, — гавкнула я. — Я хочу спокійно поснідати.

Вони ще якусь мить постояли. А тоді Толя з Тамарою зробили крок уперед, і, на мій довготривалий захват, гриші зробили так, як їм наказали. Вигляд у Зої був розгніваний, а Сергій зробився похмурий, але всі слухняно потяглися до дверей.

За кілька секунд після того, як вони зникли, на порозі з’явився Ніколаї, і я здогадалася, що він підслуховував у коридорі.

— Гарно впоралася, — похвалив він. — Сьогоднішній день мусить увійти в історію як дата прийняття Видатної Оселедцевої Постанови. — Хлопець увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. — Утім, промова була не такою аж гладенькою.

— У мене немає твого хисту до «зацікавлення й відчуження», — нагадала я, сіла за стіл і жадібно відірвала шматок булочки. — А от із «буркотливістю» у мене, схоже, все гаразд.

Служниця щодуху кинулася до мене з горнятком чаю з самовара. Він був благословенно гарячий, і я додала добрячу порцію цукру. Ніколаї без запрошення взяв стілець і всівся поруч.