Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 63 из 112

Книжок на полицях не було. Стіл і туалетний столик абсолютно порожні. Усе Дарклінґове майно кудись поділося, ймовірно, його спалили або розтрощили на шматки. Схоже, я мала б радіти, що король не вирішив повністю стерти Маленький Палац із лиця землі.

Підійшовши до краєчка ліжка, я розгладила рукою прохолодну тканину подушки. Приємно було знати, що якась частина Дарклінґа залишалася людиною, що він щоночі прихиляв голову, аби відпочити, як кожен з нас. Та невже я справді зможу спати в його ліжку, під його дахом?

Здригнувшись, я помітила, що в кімнаті досі пахне Дарклінґом. Раніше я навіть не помічала його запаху. Заплющивши очі, глибоко вдихнула. Що це було? Кусючий зимовий вітер. Голі гілки. Запах відсутності, запах ночі.

Рана на моєму плечі засвербіла, і я розплющила очі. Двері до кімнати були зачинені, однак я не чула, коли це сталося.

— Аліно.

Я розвернулася на місці. З протилежного боку ліжка стояв Дарклінґ.

Я затиснула рота руками, намагаючись стримати крик.

«Це не насправді, — переконувала я себе. — Це просто чергова галюцинація. Така ж, як у Зморшці».

— Моя Аліно, — лагідно повторив чоловік.

Обличчя в нього було привабливе, позбавлене рубців. Досконале.

«Я не кричатиму, бо все це неправда, а якщо всі збіжаться, то нічого не побачать».

Він повільно обійшов довкола ліжка. Кроки були беззвучні.

Я заплющила очі, затиснула їх долонями й порахувала до трьох. Та коли розплющила знову, Дарклінґ стояв прямісінько переді мною.

«Я не кричатиму».

Я позадкувала на крок і відчула, як тисне у спину стіна. З горла вирвався приглушений звук.

«Я не кричатиму».

Дарклінґ потягнувся до мене. «Він не може мене торкнутися, — нагадала я собі. — Його рука просто пройде крізь мене, наче привид. Усе це несправжнє».

— Ти не втечеш від мене, — прошепотів Чорний Єретик.

Його пальці торкнулися моєї щоки. Тверді. Справжні. Я

відчула

їх. Мене накрило хвилею переляку. Я змахнула руками, і світло залило кімнату сліпучим спалахом, що аж мерехтів від жару. Дарклінґ зник.

За стінами кімнати загупали кроки. Двері розчахнулися. Досередини забігли Мал і близнюки зі зброєю в руках.

— Що сталося? — запитала Тамара, оглядаючи порожню кімнату.

— Нічого, — я ледве витиснула з себе слова, сподіваючись, що голос прозвучить нормально. Заховала руки у складках

кеф

ти

, намагаючись приховати їхнє тремтіння. — Чому?..

— Ми побачили світло і…

— Просто тут трохи похмуро, — пояснила я. — Все чорне.

Усі якусь довгу мить дивилися на мене. Потім Тамара роззирнулася.

— Тут страшенно похмуро. Можливо, подумай про косметичний ремонт.

— Неодмінно внесу це до свого списку справ.

Близнюки ще раз оглянули кімнату, а тоді рушили до дверей; Толя вже гиркав на сестру через вечерю. Мал вичікувально зупинився на порозі.

— Ти тремтиш, — зауважив він.

Я знала, що цього разу він не проситиме пояснень. І не мав би. Я повинна розповісти йому правду без зайвих розпитувань. Та що я могла сказати? Що бачу різні речі? Що збожеволіла? Що ми ніколи не опинимося в безпеці, хай як далеко втечемо? Що я розбита так само, як золотий купол, однак усередину мене заповзло щось значно гірше за сонячне сяйво?

Я промовчала.

Мал коротко похитав головою і просто вийшов.

Я залишилася сама-самісінька в центрі порожньої Дарклінґової кімнати.

«Гукни його, — розпачливо подумала я. — Скажи йому щось. Розкажи все».

Мал був усього за кілька кроків від мене, з протилежного боку стіни, я могла промовити його ім’я, повернути його і розповісти все… що сталось у Зморшці, що я мало не зробила з Сергієм, що пережила кілька хвилин тому. Я вже відкрила рота, та на думку спадали лиш одні й ті самі слова:

«Я не кричатиму. Я не кричатиму. Я не кричатиму».