Страница 63 из 112
Книжок на полицях не було. Стіл і туалетний столик абсолютно порожні. Усе Дарклінґове майно кудись поділося, ймовірно, його спалили або розтрощили на шматки. Схоже, я мала б радіти, що король не вирішив повністю стерти Маленький Палац із лиця землі.
Підійшовши до краєчка ліжка, я розгладила рукою прохолодну тканину подушки. Приємно було знати, що якась частина Дарклінґа залишалася людиною, що він щоночі прихиляв голову, аби відпочити, як кожен з нас. Та невже я справді зможу спати в його ліжку, під його дахом?
Здригнувшись, я помітила, що в кімнаті досі пахне Дарклінґом. Раніше я навіть не помічала його запаху. Заплющивши очі, глибоко вдихнула. Що це було? Кусючий зимовий вітер. Голі гілки. Запах відсутності, запах ночі.
Рана на моєму плечі засвербіла, і я розплющила очі. Двері до кімнати були зачинені, однак я не чула, коли це сталося.
— Аліно.
Я розвернулася на місці. З протилежного боку ліжка стояв Дарклінґ.
Я затиснула рота руками, намагаючись стримати крик.
«Це не насправді, — переконувала я себе. — Це просто чергова галюцинація. Така ж, як у Зморшці».
— Моя Аліно, — лагідно повторив чоловік.
Обличчя в нього було привабливе, позбавлене рубців. Досконале.
«Я не кричатиму, бо все це неправда, а якщо всі збіжаться, то нічого не побачать».
Він повільно обійшов довкола ліжка. Кроки були беззвучні.
Я заплющила очі, затиснула їх долонями й порахувала до трьох. Та коли розплющила знову, Дарклінґ стояв прямісінько переді мною.
«Я не кричатиму».
Я позадкувала на крок і відчула, як тисне у спину стіна. З горла вирвався приглушений звук.
«Я не кричатиму».
Дарклінґ потягнувся до мене. «Він не може мене торкнутися, — нагадала я собі. — Його рука просто пройде крізь мене, наче привид. Усе це несправжнє».
— Ти не втечеш від мене, — прошепотів Чорний Єретик.
Його пальці торкнулися моєї щоки. Тверді. Справжні. Я
відчула
їх. Мене накрило хвилею переляку. Я змахнула руками, і світло залило кімнату сліпучим спалахом, що аж мерехтів від жару. Дарклінґ зник.
За стінами кімнати загупали кроки. Двері розчахнулися. Досередини забігли Мал і близнюки зі зброєю в руках.
— Що сталося? — запитала Тамара, оглядаючи порожню кімнату.
— Нічого, — я ледве витиснула з себе слова, сподіваючись, що голос прозвучить нормально. Заховала руки у складках
кеф
ти
, намагаючись приховати їхнє тремтіння. — Чому?..
— Ми побачили світло і…
— Просто тут трохи похмуро, — пояснила я. — Все чорне.
Усі якусь довгу мить дивилися на мене. Потім Тамара роззирнулася.
— Тут страшенно похмуро. Можливо, подумай про косметичний ремонт.
— Неодмінно внесу це до свого списку справ.
Близнюки ще раз оглянули кімнату, а тоді рушили до дверей; Толя вже гиркав на сестру через вечерю. Мал вичікувально зупинився на порозі.
— Ти тремтиш, — зауважив він.
Я знала, що цього разу він не проситиме пояснень. І не мав би. Я повинна розповісти йому правду без зайвих розпитувань. Та що я могла сказати? Що бачу різні речі? Що збожеволіла? Що ми ніколи не опинимося в безпеці, хай як далеко втечемо? Що я розбита так само, як золотий купол, однак усередину мене заповзло щось значно гірше за сонячне сяйво?
Я промовчала.
Мал коротко похитав головою і просто вийшов.
Я залишилася сама-самісінька в центрі порожньої Дарклінґової кімнати.
«Гукни його, — розпачливо подумала я. — Скажи йому щось. Розкажи все».
Мал був усього за кілька кроків від мене, з протилежного боку стіни, я могла промовити його ім’я, повернути його і розповісти все… що сталось у Зморшці, що я мало не зробила з Сергієм, що пережила кілька хвилин тому. Я вже відкрила рота, та на думку спадали лиш одні й ті самі слова:
«Я не кричатиму. Я не кричатиму. Я не кричатиму».