Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 45 из 112

Розділ 10

Ми не одразу поїхали до Ос Альти, а провели наступні три дні, переправляючи через Зморшку кораблі з різноманітним крамом. Влаштувалися в залишках військової застави на околицях Крібірска. Коли Зморшка почала розповзатися, більшість угрупувань відступили назад. Для спостережень за чорними берегами Неморя звели нову сторожову вежу, а в сухопутних портах залишився працювати тільки кістяк персоналу.

На військовій заставі більше не було жодного гриші. Після Дарк­лінґової спроби влаштувати переворот і знищення Новокрібірска хвиля антигришницьких настроїв прокотилася Равкою та лавами Першої армії. Нічого дивного. Зникло ціле місто, його мешканці стали їжею для потвор. Равка не скоро це забуде. І я теж.

Дехто з гриш утік до Ос Альти в пошуках королівської протекції. Інші залягли на дно. Ніколаї підозрював, що більшість шукали Дарклінґа і переходили на його бік. Утім, із допомогою Верескунів-волоцюг нам вдалося двічі перетнути Зморшку першого дня, тричі другого і чотири рази останнього. Пісочні скіфи вирушали до Західної Равки порожніми, а поверталися з велетенськими вантажами новоземських гвинтівок, повними контейнерами набоїв, запасних деталей для кулеметів, схожих на ті, якими користувався Ніколаї на борту «Колібрі», й тоннами цукру і юрди — все це завдяки Штурмгондовому хисту до контрабанди.

— Хабарі, — кинув Мал, коли ми дивилися, як приголомшені солдати кинулися до розвантажуваних товарів у доку, зі свистом зачудовуючись блискучими горами зброї.

— Подарунки, — виправив його Ніколаї. — Ось побачиш, кулі працюють незалежно від моїх мотивів. — Він обернувся до мене. — Гадаю, ми встигнемо зробити ще один рейс сього­дні. Готова?

Готовою я не була, та однаково кивнула.

Усміхнувшись, хлопець поплескав мене по спині:

— Віддам накази.

Я відвернулася, щоб подивитися на мінливу темряву Зморшки, й відчула, що Мал спостерігає за мною. Після того, що трапилося на борту «Колібрі», рецидивів у мене не було. Що б я не побачила того дня — видіння, галюцинацію, дібрати назву я була не в змозі, — більше це не повторювалося. Проте на Неморі я однаково постійно залишалася обачною й настороженою, намагаючись приховати свій переляк.

Ніколаї хотілося скористатися рейсами для полювання на волькр, та я відмовилася. Сказала, досі відчуваю слабкість і не певна, що моя сила гарантує нам безпеку. Мій страх був справжнім, а все решта — вигадкою. Сила була потужнішою, ніж завжди. Вона сочилася з мене чистими яскравими хвилями, променистими від сили оленя і луски. Та я не могла змиритися з думкою, що знову почую ті крики. Освітлювала скіф широким розпеченим куполом, і волькри продовжували верещати й ляскати крильми, однак трималися подалі.

Мал вирушав з нами в кожен рейс і тримався неподалік від мене з гвинтівкою напоготові. Я знала, що він відчував мою знервованість, проте не тиснув з розпитуваннями. Щиро кажучи, після нашої сварки в наметі він був неговіркий. Я боялася, що, якщо він таки озветься, слова його мені не сподобаються. Моя думка щодо повернення до Ос Альти не змінилася, однак я переймалася тим, що хлопець може передумати.

Того ранку, коли ми вирушили до столиці, я шукала його поглядом у натовпі, жахаючись, що він міг просто вирішити не приходити. Помітивши нарешті Мала, виструнченого й мовчазного, в сідлі, готового приєднатися до колони вершників, я прочитала коротеньку вдячну молитву.

Ми рушили в путь ще до світанку — звивиста процесія коней і бричок проклала собі шлях із табору на широку дорогу, знану як Ві. Ніколаї знайшов для мене просту синю

кефту

, та я запхала її до скрині зі своїми пожитками. Поки мене не охоронятимуть його люди, я залишатимусь звичайним солдатом у принцовому почті.

Коли з-за небокраю визирнуло сонце, я відчула маленький спалах надії. Ідея спробувати зайняти Дарклінґове місце, докласти зусиль до відновлення Гриші та керівництва Другою армією досі здавалася неймовірно бентежною. Та принаймні тепер я щось робила, а не просто спостерігала за Чорним Єретиком або чекала, поки він мене схопить. Я мала два підсилювачі Морозова і прямувала до місця, де могла знайти відповіді, які приведуть нас до третього. Мал почувався нещасним, але, дивлячись, як проривається крізь верхівки дерев ранкове світло, я відчула, що зможу переконати його.

Подорожі Крібірском мій гарний настрій не пережив. Після кораблетрощі ми вже побували в обтріпаному портовому містечку, та я була занадто шокована й відсторонена, аби помітити, як воно змінилося. А цього разу це було неминуче.

Крібірск ніколи не був таким гарним, аби порадити комусь до нього навідатися, проте його хідниками штовхалися численні подорожні, крамарі, придворні та робітники портів. Уздовж гамірливих вуличок вишикувалися людні крамнички, готові спорядити експедицію до Зморшки, кнайпи й борделі, куди навідувалися солдати з застави. А тепер вулиці були тихі й майже порожні. Більшість заїжджих дворів та крамниць позабивали дошками.

Та справжнім одкровенням для мене стала церква. Я пригадувала охайний храм із двома блакитними банями. Тепер його потиньковані стіни були вкриті написами — рядок за рядком тяглися намальовані червоною фарбою, що нагадувала засохлу кров, імена. Сходи були засипані горами зів’ялих квітів, іконками, недогарками молитовних свічок. Я побачила пляшки з

квасом

, купки цукерок, покинуту дитячу ляльку. Дари мертвим.

Охопила поглядом імена:

Степан Рушкін, 57

Аня Сіренка, 13

Міка Ласкі, 45

Ребека Ласкі, 44

Петір Озеров, 22

Марина Кошка, 19

Валентин Йомкій, 72

Саша Пєнкін, 8 місяців

Імена не закінчувалися. Холодний кулак стиснув моє серце, а пальці вп’ялися у віжки. До мене повернулися нестримні спогади: матір біжить із дитиною на руках, чоловік шпортається, коли темрява наздоганяє його, рот роззявляється від крику, охоп­лений панікою натовп проковтує здивовану й налякану літню жінку. Я все це бачила. Я зробила все це можливим.

Це були мешканці Новокрібірска, міста, що колись стояло на протилежному боці Зморшки, прямісінько навпроти Крібірска. Місто-побратим, де жили родичі, друзі, ділові партнери. Люди, котрі працювали в доках і стернували скіфами, за спинами у декого з них, мабуть, були численні рейси. Вони жили на межі жаху і вважали, що будуть у безпеці у власних домівках, прогулювалися вуличками невеликого портового містечка. А тепер усе це зникло, тому що мені не вдалося зупинити Дарклінґа.

Мал підвів свого коня до мене.