Страница 46 из 112
— Аліно, — тихо попросив він, — їдьмо далі.
Я похитала головою. Хотіла запам’ятати. Таша Стол, Андрєй Базін, Шура Риченко. Скільки вдасться. Їх убив Дарклінґ. Цікаво, чи переслідували вони його у снах так само, як мене?
— Ми мусимо зупинити його, Мале, — хрипко озвалася я. — Мусимо знайти якийсь спосіб.
Не знаю, що я сподівалася почути від хлопця, та він промовчав. Не певна була, що Малові хотілося змушувати мене давати ще якісь обіцянки.
Кінець кінцем він поїхав далі, та я змусила себе перечитати всі імена й лише тоді розвернулася, щоб продовжити путь, і вивела коня на безлюдну вулицю.
Поки ми наближалися до Зморшки, у Крібірск, схоже, потрохи поверталося життя. Кілька крамничок працювали, на відтинку Ві, відомому як Стежка Яточників, крамарі полювали на товари. Уздовж дороги вишикувалися хиткі ятки, напхані яскравим одягом і засипані мішаниною різноманітного краму: черевики, хустки для церкви, дерев’яні іграшки, дешеві ножики у вирізьблених вручну футлярах. Чимало столів були загромаджені чимось схожим на шматочки каміння чи курячі кістки.
—
Провінниє ост
і
! — кричали яточники. —
Отчєниє ості
!
Реальні кістки. Справжні кістки.
Коли я нахилилася над головою коня, щоб краще роздивитися їх, якийсь старигань гукнув:
— Аліна!
Я здивовано перевела погляд на нього. Невже він мене знав?
Раптом поруч зі мною з’явився Ніколаї. Підігнавши коня ближче до мого, ляснув моїми віжками і щосили смикнув їх, відтягуючи мене від стола.
—
Нєт,
спасібо
, — відповів він старому.
— Аліна! — закричав яточник. —
Отчєная
Аліна!
— Зажди, — озвалася я, вигинаючись у сідлі, щоб краще роздивитися обличчя старого.
Він узявся прибирати на своєму столі. Схоже, зрозумів, що ми нічого не купимо, і втратив інтерес.
— Зажди, — наполягала я. — Він мене знав.
— Ні, не знав.
— Він знав, як мене звуть, — нагадала я, гнівно висмикуючи в нього віжки.
— Він намагався продати тобі мощі. Кістки пальців. Справжня Санта-Аліна.
Я застигла, поза шкірою пішов мороз. Мій неуважний кінь розмірено крокував далі.
— Справжня Аліна, — заціпеніло повторила я.
Ніколаї знічено посовався.
— Подейкували, буцім ти загинула в Зморшці. Люди місяцями продавали частини твого тіла по цілій Равці та Західній Равці. Обереги з тебе чудово працюють.
— Це мали бути мої пальці?
— Кісточки пальців на руках і ногах, шматочки ребер.
Я відчула нудоту. Роззирнулася в пошуках чогось знайомого, сподіваючись побачити Мала.
— Звичайно, — вів далі Ніколаї, — якби хоч половина з них і справді була твоїми пальцями, ти мала б не менше сотні ніг. Але забобони — потужна штука.
— Як і віра, — погодився голос позаду мене, і, обернувшись, я з подивом побачила Толю верхи на велетенському чорному коні, з урочистим виразом на широкому обличчі.
Це вже було занадто. Оптимізм, який я відчувала ще годину тому, випарувався. Мені раптом здалося, мовби небо давить на мене, стискаючись, наче пастка. Я пришпорила коня, примушуючи його перейти на легкий галоп. Вершниця з мене завжди була незграбна, але я міцно вчепилася і не зупинялася, доки Крібірск не залишився далеко позаду і я не припинила чути калатання кісток.
***
Тієї ночі ми зупинилися на заїжджому дворі в маленькому селі Вєрность, де зустріли групу ретельно озброєних солдатів Першої армії. Незабаром я довідалася, що чимало з них були з двадцять другого полку, в якому служив, а згодом і керував ним під час північної кампанії Ніколаї. Схоже, принц хотів увійти до Ос Альти в оточенні друзів. І я не могла його засуджувати.
Здавалося, в їхньому товаристві він розслабився, і я вкотре помітила зміни в його поведінці. Хлопець без жодних зусиль перейшов від ролі балакучого шукача пригод до нахабного принца, а тепер став улюбленим командиром, солдатом, котрий з легкістю сміявся разом з товаришами і знав імена всіх простолюдинів.
За солдатами їхав розкішний екіпаж. Він був полакований у національний равканський відтінок блакиті та з одного боку прикрашений королівським подвійним орлом. Ніколаї наказав намалювати з іншого боку золоте сонце, а запряжений екіпаж був шестериком білих коней. Коли ця блискуча штука з гуркотом заповзла до заїжджого двору, я закотила очі, пригадавши кричущість Ґранд-Палацу. Напевно, несмак передався в спадок.
Я сподівалася, що повечеряю наодинці з Малом у своїй кімнаті, та Ніколаї наполіг, що всі ми зберемося разом у їдальні заїжджого двору. Тож замість того, щоб спокійно відпочивати біля каміна, ми тулилися пліч-о-пліч за галасливим столом, де сиділи офіцери. Мал за цілий вечір і словом не прохопився, зате Ніколаї базікав за нас трьох.
Копирсаючись у тарілці з тушкованими воловими хвостами, він узявся перелічувати на позір нескінченний список місць, куди збирався зазирнути дорогою до Ос Альти. Я навіть слухати стомилася.
— Я не здогадувалася, що «завоювати народ» означає познайомитися з кожним особисто, — буркнула я. — Хіба ми не поспішаємо?
— Равка мусить дізнатися, що Заклинателька Сонця повернулася.
— І блудний син?
— І він теж. З пліток більше зиску, ніж із королівських заяв. До речі, згадав, — повів він далі, стишивши голос, — відтепер ви поводитиметеся так, наче за вами щомиті хтось спостерігає. — Він змахнув у наш із Малом бік виделкою. — Що ви там робите на самоті, ваші справи. Але поводьтеся скромно.
Я мало не вдавилася вином.
— Що? — перепитала я.
— Одна річ, якщо ти плутаєшся з монаршим сином, і геть інша, якщо люди думатимуть, наче ти розважаєшся з селюком.
— Ні з ким я… це нікого не стосується! — розлючено прошепотіла я. Глипнула на Мала. Він зціпив зуби і трохи занадто міцно вчепився у ніж.
— Сила — це союз, — заперечив Ніколаї. — І це стосується всіх. — Він сьорбнув вина під моїм недовірливим поглядом. — І тобі слід носити відповідні кольори.
Я похитала головою, спантеличена зміною теми.
— Тепер ти ще й мій одяг обиратимеш? — я була вбрана у синю
кеф
ту
, та принца це, вочевидь, не задовольнило.
— Якщо збираєшся керувати Другою армією і зайняти Дарклінґове місце, то й вигляд мусиш мати відповідний.
— Кликуни носять синій, — розгублено забелькотіла я.
— Не недооцінюй могутності величних жестів, Аліно. Люди полюбляють видовища. І Дарклінґ це розумів.
— Я подумаю про це.