Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 44 из 112

Шлунок скрутився вузлом. Не спадало. Я ніколи не замислювалася про те, що Мал може відмовитися, і мені раптом зробилося соромно. Він відмовився від усього, щоб бути зі мною, але це не означало, що він щасливий. Може, йому вже забагато бійок, страху і невпевненості. Може, йому вже забагато мене.

— Я думала… думала, що ми обоє хочемо допомогти Равці.

— А ми обоє цього хочемо? — перепитав Мал.

Він підвівся і повернувся спиною до мене. Я проковтнула болючий клубок, що раптом з’явився у горлі.

— То ти не хочеш їхати до Ос Альти?

Він зупинився біля виходу з намету.

— Ти хотіла отримати другий підсилювач. І отримала. Ти хочеш поїхати до Ос Альти. Гаразд, поїдемо. Ти кажеш, що тобі потрібна жар-птиця. Я знайду спосіб роздобути її для тебе. Та мені цікаво, Аліно: коли все це скінчиться, ти ще потребуватимеш мене?

Я зірвалася на ноги:

— Звичайно, потребуватиму! Мале…

Що б я не сказала, він не хотів цього чути. Вийшов під сонячні промені і зник.

Я затиснула долонями очі, намагаючись відігнати набряклі сльози. Що я чиню? Я не королева. Не Свята. І аж ніяк не вмію керувати армією.

Помітила своє віддзеркалення в солдатському люстерку для гоління на тумбочці біля ліжка. Відтягнула пальто і сорочку, розглядаючи рану на плечі. Сліди від укусів

нічєвої

виділялися на шкірі чорними поморщеними цятками. Дарклінґ попереджав, що вони ніколи не зникнуть.

Що це за рана, яку не в змозі зцілити гришинська сила? Її могло залишити тільки те, що ніколи не мало б існувати.

«Я бачила його». Бліде і вродливе Дарклінґове обличчя, удар його ножа. Все це було таким реалістичним. Що сталося в Зморшці?

Повернення до Ос Альти й керівництво Другою армією стали б неприхованим оголошенням війни. Дарклінґ знатиме, де мене знайти, а коли набереться сили, неодмінно прийде. Готові ми чи ні, слід заявити про себе — інших варіантів нема. Ця думка лякала, але я з подивом помітила, що водночас вона трохи заспокоює.

Я зустрінуся з ним віч-на-віч. Хай там як, це мусить скінчитися.