Страница 43 из 112
— Годі вже, — тихо попросила я.
— Залишайся в палаці, — повів далі Ніколаї. — Може, станеш капітаном особистої варти? Це вже не вперше розв’яже проблему.
У Мала напнулася щелепа:
— Мене від тебе нудить.
Штурмгонд відмахнувся від нього:
— Знаю-знаю, я розбещене чудовисько. Просто поміркуй над моїми словами.
— Мені не потрібно міркувати, — крикнув Мал. — І їй теж. Не буде цього.
— Це лише називатиметься шлюбом, — не вгавав Штурмгонд. Але не зміг утриматися й кинув трекерові глузливу посмішку. — От тільки спадкоємців доведеться зробити.
Мал смикнувся вперед, а Штурмгонд потягнувся до ножа, однак я побачила, до чого йде, і стала між ними.
— Припиніть! — крикнула. — Просто припиніть це. І припиніть говорити про мене так, наче мене тут немає!
Трекер роздратовано загарчав і знову забігав наметом туди-сюди. Штурмгонд підняв перевернуте крісло і влаштувався на ньому, навмисно театрально витягаючи ноги і наливаючи собі черговий келих
ква
су
.
Я перевела подих.
— Ваша високосте…
— Ніколаї, — виправив мене він. — Утім, всім відомо, що я також відгукуюся на «любчика» або «красунчика».
Мал рвучко розвернувся, та я зупинила його благальним поглядом.
— Ніколаї, негайно припини все це, — сказала. — Інакше я власноруч виб’ю твої королівські зуби.
Хлопець потер потемнілий синець.
— Я знаю, тобі це до снаги.
— Так і є, — впевнено погодилася я. — І я не збираюся за тебе заміж.
Мал видихнув, і плечі його злегка розслабилися. Мене непокоїло, що він думав, наче я можу погодитися на пропозицію Ніколаї, і я знала, що мої слова йому не сподобаються.
Опанувала себе і повідомила:
— Але до Ос Альти я з тобою повернуся.
Малова голова смикнулася вгору:
— Аліно…
— Мале, ми завжди обіцяли собі, що знайдемо спосіб повернутися до Равки, знайдемо спосіб допомогти. Якщо ми нічого не зробимо, можливо, більше не матимемо куди повертатися.
Трекер похитав головою, але я відвернулася до Ніколаї і заявила:
— Я повернуся до Ос Альти з тобою і подумаю, чи слід допомагати тобі в зазіханнях на трон. — Глибоко вдихнула. — А натомість мені потрібна Друга армія.
У наметі запала тиша. Хлопці витріщилися на мене, як на божевільну. І, щиро кажучи, я не почувалася при повному розумі. Але мені набридло, що люди, намагаючись скористатися мною і моєю силою, шарпають мене туди-сюди через Справжнє Море і половину Равки.
Ніколаї нервово захихотів:
— Люди люблять тебе, Аліно, однак я думав про більш формальний титул…
— Я не якийсь там символ, — відрізала я. — І втомилася від життя пішака.
— Ні, — втрутився Мал. — Це надто небезпечно. Це наче намалювати мішень собі на спині.
— У мене і так мішень на спині, — заперечила я. — І жоден із нас не почуватиметься в безпеці, доки ми не здолаємо Дарклінґа.
— А тобі колись доводилося керувати? — поцікавився Ніколаї.
Якось я вела семінар для молодших картографів, але не думала, що він саме це мав на увазі.
— Ні, — зізналася я.
— У тебе немає досвіду, немає попередніх спроб і жодних прав, — нагадав принц. — Із моменту створення Другої армії на її чолі завжди стояли Дарклінґи.
Один і той самий Дарклінґ. Та зараз був не час для пояснень.
— Вік і право спадковості не мають для гриш жодного значення. Їх цікавить лише могутність. А я — єдина гриша з двома підсилювачами. І єдина з живих гриш, чиєї могутності вистачить, щоб перемогти Дарклінґа чи його тіньових солдатів. Більше ніхто не здатний на те, на що здатна я.
Довелося додати голосу впевненості, хоч я й сама не знала, що на мене найшло. Знала лише, що втомилася жити в страху. Втомилася тікати. І якщо у нас із Малом є хоч якийсь шанс знайти жар-птицю, нам потрібні відповіді. А Маленький Палац, напевно, єдине місце, де їх можна знайти.
Ми втрьох довго не ворушилися.
— Гаразд, — озвався нарешті Ніколаї. — Гаразд.
Він побарабанив пальцями по столу, обдумуючи щось. Потім підвівся і простягнув мені руку.
— Гаразд, Заклинателько, — вирішив він. — Допоможи мені завоювати народ — і гриші твої.
— Серйозно? — перепитала я.
Ніколаї розреготався.
— Якщо плануєш керувати армією, навчися відповідно поводитися. Слід було відповісти: «Я знала, ти зрозумієш, що до чого».
Я стиснула його руку. Вона була груба й мозолиста. Рука пірата, а не принца. Ми поручкалися.
— Щодо моєї пропозиції… — почав хлопець.
— Не випробовуй удачу, — увірвала його я, висмикуючи руку. — Я пообіцяла повернутися з тобою до Ос Альти, це й усе.
— А я куди подамся? — тихо поцікавився Мал.
Він стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за нами спокійним поглядом синіх очей. Після трощі «Колібрі» на чолі в нього лишилася засохла кров. Вигляд у хлопця був втомлений і дуже-дуже відчужений.
— Я… я думала, ти поїдеш зі мною, — затнулася я
— В якій ролі? — перепитав він. — Капітана твоєї особистої варти?
Я зашарілася.
Ніколаї відкашлявся.
— Мені страшенно хочеться побачити, чим усе це закінчиться, але на мене чекають справи. Якщо…
— Забирайся, — наказав йому Мал.
— Гаразд тоді. Залишу цю справу вам.
Він поспіхом рушив до виходу з намету, зупинившись лише, щоб забрати свій меч.
Здавалося, тиша всередині розтягається й затоплює все навкруги.
— Аліно, куди це все заведе? — запитав Мал. — Ми боролися, щоб забратися з цього забутого всіма Святими місця, а тепер нас знову засмоктує до болота.
Я опустилася на вузеньке ліжко й підперла голову руками. Почувалася виснаженою, і кожна кісточка в тілі боліла.
— А що мені було робити? — благально озвалася я. — Що б не відбувалося тут, що б не відбувалося з Равкою, в цьому є й моя провина.
— Це не так.
Я глухо засміялася.
— Авжеж, так. Якби не я, Зморшка не розповзалася б. Новокрібірск досі стояв би на своєму місці.
— Аліно, — промовив Мал, присідаючи навпочіпки переді мною і кладучи руки мені на коліна, — навіть разом із усіма гришниками й тисячею Штурмгондових кулеметів тобі не вистачить сили, щоб зупинити його.
— Якби ми мали третій підсилювач…
— Але в нас його немає!
Я схопила хлопця за руки:
— Ми знайдемо його.
Він подивився мені у вічі:
— А тобі не спадало на думку, що я можу відмовитися?